Відтоді значна кількість дослідів один за одним показали, що доза окситоцину поліпшує різні аспекти соціального пізнання: довіру, розпізнавання емоцій, здатність спрямовувати й утримувати погляд на інших людях, розуміння, співпрацю й аргументацію у високорівневій соціальній взаємодії. У ЗМІ цей гормон небезпідставно виринув як святий грааль емпатії, спілкування, позитивних емоцій і любові. Чого б нам просто не розпилювати окситоцин, щоб зробити світ кращим? Чи здійсняться мрії про мир, довіру, єдність і справедливе, турботливе суспільство, якщо збільшити дозу гормону?

Ажіотаж навколо окситоцину розгорівся ще сильніше, коли втрутилися генетики й продемонстрували, що ген OXTR, який кодує рецептор гормону, має стосунок до порушень соціальної поведінки. Це показали в процесі дослідів над тваринами, у яких цим геном маніпулювали. Було з’ясовано, що варіації в ньому збільшують ризик аутизму.

Коло замкнулося. Порушення соціальної взаємодії — головна діагностична ознака розладів аутичного спектра. В аутизму дуже висока поширеність (1 із 68 людей), але, попри безкінечні спроби, задовільного (чи хоча б близького до задовільного) медикаментозного лікування досі не знайдено. Окситоцин подарував величезну надію людству, яке прагнуло знайти рішення. Перші дослідження показали, що разові дози окситоцину поліпшують соціальне пізнання і серед дітей-аутистів, і серед звичайних дорослих. Але не слід забувати про числа. Вплив виявився досить скромним: у завданні, де діти визначали емоцію іншої людини, дивлячись їй в очі, у середньому результати покращилися з 45 до 49 %. Цей показник усе ще сильно відстає від результатів людей без аутизму, які розв’язують таку задачу з ефективністю понад 70 %.

Окситоцин спрацював, але настільки малим результатом можна знехтувати. Були й інші причини припинення окситоцинового галасу. Ефекти від разової дози речовини й тривалого лікування нею зазвичай істотно різняться. Результати досліджень на тваринах вже не обіцяли золотих гір. Речовина, яка після першого введення поліпшувала соціальну поведінку мишей, овець і полівок, після повторних ін’єкцій призводила до дуже дивних поведінкових змін. Десять років досліджень не виявили жодного стабільного позитивного впливу на соціальну взаємодію дітей з аутизмом під час тривалого лікування окситоцином. Адам Ґастелла, один із лідерів окситоцинових досліджень, 2016 року опублікував детальний огляд і, проаналізувавши всі наявні дані, дійшов висновку, що лікувальний ефект повторних доз гормону дуже незначний.

Тепер підсумуємо, тому що перед нами важливий урок не лише про окситоцин і соціальне пізнання, а й про те, якими оманливими бувають примітивні інтерпретації відкриттів нейронауки. Окситоцин дійсно важливий для соціальної поведінки. Цей факт підтверджено численними доказами. Гормон природно виділяється під час настання материнства (формування найтіснішої прив’язаності), його нестача призводить до різноманітних форм соціального недбальства й егоїзму, а збільшення — до посиленої довіри, емпатії, розпізнавання емоцій і розуміння… Штучні зміни в генах окситоцинових рецепторів зумовлюють дуже дивну соціальну поведінку тварин, а люди з атиповими варіаціями цих генів частіше страждають на аутизм чи інші порушення соціальної поведінки. Тож від генів було перекинуто місток до молекул, тоді — до патології й лабораторних психологічних експериментів над людьми й тваринами, і все це вкладається в узгоджену картину. Проте якщо молекула бере участь у певному процесі, це ще не означає, що її підсилення спричинить поліпшення поведінки. ЗМІ у новинах про дослідження часто це замовчують, здебільшого через природне прагнення спростити історію, додати їй краси й оптимізму.

Окситоцин — це біологічні й хімічні рейки, підґрунтя людської готовності співпрацювати. Але не слід забігати наперед і припускати, що ми зможемо побудувати суспільство довіри, любові й взаєморозуміння, просто ковтнувши пігулку.

Довіра — це наріжний камінь життя суспільства. На будь-якому рівні й у будь-якій групі вона стає сполучною ланкою між інституціями. Це джерело дружби й любові, основа комерції та політики. Без довіри мости, які з’єднують людей, розсипаються, і суспільство тріщить по швах. Усе руйнується. Ця ідея тотального розриву в латині виражена словами con (усе) і rumpere (розривати), від яких і походить слово «корупція». Корупція заражає все[40]. Вона роз’їдає полотно суспільства.

Світову мапу корупції уявити неважко[41]. Скандинавія, Канада й Австралія — блідо-жовті, що свідчить про майже невідчутний її рівень. Європа забарвлена градієнтом, бо корупція зростає з півночі на південь й із заходу на схід. США і Японія мають середнє помаранчеве значення, а Росію, більшість Азії, Африки й Південної Америки (за винятком Чилі й Уругваю) виділено як місця з найвищими показниками у світі.

Багато економістів вважають, що глибока структурна корупція, яка проникла в усі пори суспільства, — головна перешкода для розвитку. Доцільно з’ясувати причини різного ціннісного сприйняття корупції, адже аналіз цього механізму може дати підказки, як її позбутися.

Рафаель ді Телла, економіст, аргентинський олімпієць-фехтувальник і професор Гарварду, разом із аспірантом Рікардо Перес-Трульєю розробив скромний проект із амбітною метою виявити один із зародків корупції.

Свою працю Рафаель розпочинає епіграфом із Мольєра: «Той, хто хоче убити пса, каже, що той скажений». Науковець натякає, що винуватець неправильних дій уникає від покарання, перекидаючи провину на жертву.

В ідеалі ми повинні у своїх судженнях про інших виходити з їхніх дій (чи бездіяльності), проте на практиці враховуємо форму обличчя, інтонацію або манеру ходити. Припущення Мольєра веде до ще сумніших висновків. Невже ми формуємо голослівні переконання про інших, щоб виправдати власну агресію?

Рафаель переніс ідею Мольєра в лабораторію у вигляді геніального експерименту — гри «Корупція».

▶ Як і всі модифікації «Диктатора», вона починається з гравця-агента, який розподіляє двадцять фішок. Це оплата за марудну роботу, виконану разом із іншим гравцем, якого він упродовж експерименту ніколи не бачить. Найважливіші аспекти гри такі:

1) деякі агенти повністю вільні у виборі, скільки фішок залишити собі. Інші мають рамки — десять, одинадцять чи дванадцять, тобто змушені віддати мінімум вісім фішок іншому гравцеві. Контроль над тим, наскільки несправедливий агент до іншого гравця, потрібен, щоб потім визначити, що перший думає про другого;

2) реципієнт отримує фішки в конвертах, скріплених печаткою, і не знає, як вони розділені. Тоді він може обміняти свої й чужі фішки на готівку. При цьому він вирішує: зробити це чесно (п’ять доларів за фішку) чи корумповано, домовившись із касиром, який заплатить по два долари п’ятдесят центів за фішку, але дасть гравцеві відкат. Отже, ця угода вигідна для касира й отримувача, тоді як агента пошили в дурні.

У цій грі агент може діяти щедро або егоїстично, а отримувач — чесно або корумповано. Запитання (Мольєра) у тому, чи егоїстичні агенти виправдовуватимуть власні дії потенційною корумпованістю отримувачів. Ключова особливість гри: фішки містяться в скріплених печаткою конвертах, а отже, коли отримувач обмінює їх, він усе ще не знає, скільки отримає. Тобто гравець, який діє корумповано, робить це винятково через власне бажання, а не задля помсти чи зозла.

Незважаючи на це, Мольєр заправляє грою. Агенти, які могли грати агресивно, вважали отримувачів більш корумпованими. Така думка стосується не лише незнайомого напарника, а й ставлення до всього суспільства. Коли ми можемо діяти більш вороже й агресивно, то починаємо вважати інших корумпованими. Отже, усі пси скажені.

Залишалося простежити, як ця історія повторюється знову й знову, а думки, навіяні власними вчинками, впливають на нашу поведінку й запускають у соціальній групі ефект корупційного доміно. Для цього я й Андрес Бабіно, аспірант із моєї лабораторії, приєдналися до команди Рафаеля ді Телли.