Та настав день, коли я більше не могла відкладати, я мусила це зробити. Хельґа сиділа в кріслі-гойдалці і плела біля кахельної печі, Ґрета була нагорі, мама й бабуся — на кухні, а дідусь слухав радіо у себе в кімнаті. Стоячи на порозі, я перехрестилася, немовби збираючись зайти до церкви, а потім схрестила руки, сильно натискаючи великим пальцем на родимку, і вмостилася на табуреті біля ніг Хельґи.
«Зроби це! — сказала я собі. — І стеж за її реакцією!»
— Хельґо? — заговорила я безтурботним голосом.
— М-м-м?..
— Ти пам’ятаєш той день, коли я народилася?
Я не зводила з неї погляду.
Вона не здригнулася, не зашарілася, не почала затинатися, так само не зводячи очей з плетива, але її спиці на мить завмерли, і я отримала свою відповідь.
Нерухомість не обманює.
Вона знову взялася плести — одна лицьова петля, одна виворітна; Хельґа плела шкарпетку, а я була чужорідним тілом у цьому домі.
— Звісно, пам’ятаю, — відповіла вона, і тепер вона була в пастці, а я намагалася загнати її в тісний кут.
— Ти впевнена, що мене не вдочерили?
— Вдочерили? — повторила вона, щоб виграти час. — А чому б тоді не знайшли? Ти забагато наслухалася дідусевих казочок, дитинко, — гойднувшись у кріслі, додала вона. — Ну, біжи! Допоможи мамі готувати вечерю.
Я побігла, тільки не на кухню, а в туалет, я отримала відповідь, я отримала відповідь, я вивергнула вміст свого шлунка, а коли вивергати більше не було нічого, смикнула за спуск, влаштувалася на сидінні й вивергнула решту з іншого кінця. Сидячи на унітазі, я обливалася потом і, поки з мене виливалися рідкі відходи, уявляла немовлят, що лежали на спинах і репетували на все горло в обкаканих пелюшках, і трохи старших дітлахів із вимазаними в какулях обличчями й руками, і дво-трирічних дітей, які тягнули горщики, вщерть наповнені какулями та піпі, вони хотіли їх вилити, але вміст вихлюпувався їм на ноги на кожному кроці; бачила жінок у білих спідницях, що снували сюди-туди, відважуючи ляпаси наліво й направо, бачила, як важко ступали ноги в білих черевиках, витончені босі ніжки з нафарбованими нігтями, рожеві шовкові рюші, довгі біляві коси та кучері, що спадали на плечі, бачила округлі й гарні, як у німф із палацу Цвінґера, груди, які погойдувалися й текли молоком, десятки голівок немовлят, схожих на голівки ангелів на колонах, що припали вустами до сосків і жадібно смоктали молоко, білі халати, що прикривали величезні животи, чула крики жінок, дитяче верещання і, подеколи, грубий чоловічий голос. Нарешті я злізла з унітаза, смикнула за ланцюжок і знову опустилась навколішки. Схилившись над унітазом, від якого тхнуло, я більше не блювала, але мене трусило від приступів нудоти, а чоло було мокрим від поту.
Вибравшись нарешті з туалету, я здибалася в коридорі з мамою, яка несла стос тарілок до їдальні. Попри тьмяне освітлення, вона помітила, що я бліда, й, нахилившись, поставила тарілки на підлогу.
— Крихітко моя, що з тобою сталося? — спитала вона. — Ти не захворіла?
Я пригорнулася до мами, й вона, забувши про тарілки, підхопила мене на руки й піднялася сходами до моєї кімнати. Вона обережно роздягнула мене й допомогла надягти піжаму, заспокійливо примовляючи, що в мене гарячка, що мені треба відпочити і вона зараз принесе мені ромашкового чаю з медом.
Збігло кілька днів. Я ширяла у хмарах. Зазвичай люди так говорять, коли вони щасливі, та зі мною все було навпаки, горе зробило мене легенькою, немов завиток туману, що його от-от розвіє сонце. Коли на мене ніхто не дивився, я погладжувала свою родимку, та це не могло вгамувати біль під серцем.
Хто ж подарував мені родимку?
Я боялася, що вночі мені снитимуться жахіття про немовлят, тож тихенько мугикала пісеньку, щоб не заснути. Ґрета почула мене й звеліла мовчати. Аннабелла усміхалася до мене з верхньої полиці й запевняла, що не треба переживати, що все буде гаразд, та я нічого не могла вдіяти, я переживала.
Дідусь навчив мене нової пісеньки про едельвейси. Вона була дуже гарна, й, коли я її вивчила, дідусь поцілував мене в чоло і сказав:
— У тебе єдиної з усієї родини абсолютний слух.
Хто подарував мені мій голос?
Субота, полудень. Після молитви, не встигли ми піднести першу ложку супу до рота, мама відкашлялася й мовила:
— Любі мої, я маю сказати вам щось важливе, слухайте уважно.
Ми підвели погляди й, повагавшись, опустили ложки.
Всі мовчали. У мене в животі бурчало від голоду, й Ґрета штурхнула мене ліктем.
— Давай, — дідусь поклав руку мамі на плече. — Треба їм сказати.
— Отже... Ґрето... Крістіно... сьогодні після обіду до нас приїде... новий член родини. Хлопчик на ім’я Йоганн. Батько знає. Він познайомиться з Йоганном під час наступної відпустки. Через війну Йоганн втратив обох батьків і залишився сам-один, став сиротою. Тож... я запропонувала взяти його й виховати як власного сина. Звісно, ніхто не займе місце Лотара в наших серцях, але ви маєте ставитися до нього як до брата.
Не зводячи погляду з мами, я відчула на собі чийсь настирливий погляд, повернула голову наліво, й Ґрета зробила великі очі. Лише на якусь мить, та мене немов батогом ударило: «От бачиш? Це вже вдруге. Першою була ти». Потім вона схилилася над супом і почала голосно сьорбати. Взагалі-то голосно їсти не слід, але з супом так можна було — інакше обпечеш язик та піднебіння.
— Скільки йому років? — поцікавилась я.
— Десять. Лише на рік старший за Ґрету, — відказала мама.
Я слухаю, як брязкають ложки по тарілках.
— Коли він приїде?
— Я ж сказала: після обіду.
Після обіду почалося рівно опівдні, на годиннику було пів на першу, і це могло статися зараз же, або за годину, або за дві, чи три, чи чотири, невідомість мене добивала. Друга половина дня здавалася нескінченною. Ґрета з друзями пішла кататися на санчатах, а ми з дідусем дрімали після обіду, а ще тільки друга, ходики цокали, підганяючи час копняками: «Ну, давай! Вперед!»
Я мало не лускала від цікавості.
Коли дзвінок нарешті видав високу ноту соль, я почала наспівувати ім’я «Йоганн» на ре та сі-бемоль.
У передпокої двоє чоловіків, які привезли Йоганна, тупали ногами по килимку, струшуючи сніг, і хлопця не було видно за їхніми спинами. Вони завели його до вітальні, й мама схилилася над столом, підписуючи папери, вони про щось говорили серйозним тоном, та я не розчула, потім клацнули каблуками, попрощалися — «Хайль Гітлер», «Хайль Гітлер», «Хайль Гітлер», нарешті двері за ним зачинилися, відбулося!
— Крістіно, ходи привітайся з братом!
Сказавши це, мама підійшла до хлопчика, щоб допомогти йому зняти пальто, але той різко відсахнувся і зняв його сам. Коли він вішав його на гачок, я підійшла до нього й прошепотіла: «Добрий день, Йоганне!» — мені так кортіло це проспівати: «Добрий день, Йоганне!» — але він не відповів. Очі в нього були відкриті, але водночас більш непроникні, ніж чоло або спина. Він був високий, на вигляд старший за свої десять років, погляд широко розплющених синіх очей непроникний, зуби зціплені, я бачила, як під шкірою щік ходять жовна, й подумала: а він гарний, мій новий брат.
Ґрета повернулася з прогулянки на санчатах, щоки в неї розпашіли, а очі сяяли; бабуся зварила нам гарячий шоколад, вся родина зібралася на кухні, ми підняли чашки за нового члена родини, та Йоганн сидів незворушно, прямий, мов палиця, не говорив і не усміхався. Мама й бабуся перезирнулися, шоколад плавно перетікав із горла у шлунок, Хельґа понесла Йоганнову валізу до його кімнати (раніше це була кімната Лотара), наказавши йому йти за нею, і Йоганн пішов, увесь такий насторожений і неприязний.
Дідусь сів за піаніно й жестом покликав мене поспівати разом із ним, я намагалася співати якомога сердечніше, сподіваючись, що Йоганн почує мене зі своєї кімнати нагорі й заспокоїться, розслабиться, адже він просто вражений смертю батьків і ми для нього чужі, — та коли він спустився на вечерю, нічого не змінилося: зуби в нього були так само зціплені, очі непроникні, як мур, він уперто мовчав.
