Я була в розпачі. Я зрадила Аннабеллу, залишивши її на своєму ліжку, вона, напевне, відчайдушно намагалася перелізти через спинку мого ліжка й спуститися на Ґретину подушку, але не змогла, і ось нашу таємницю було викрито. Ґрета знала, що я люблю її ляльку, це давало їй владу наді мною, і я була в розпачі.
Після вечірньої молитви я лягла на живіт і розплакалась у подушку, тихенько, щоб не почула Ґрета. Раптом вона стала навколішки, перехилила голову через спинку ліжка й щось мені прошипіла. Я перестала плакати й нашорошила вуха (це тільки вираз, нашорошувати вуха можуть лише собаки, лисиці й, можливо, коти), а Ґрета знову щось прошипіла. Немов гадюка, вона шипіла щось про сестер, такий звук буває, коли ставиш гарячу праску на вологу тканину; слова Ґрети поволі просочувалися в мою голову й пекли, мов тавро: «Все одно ти не моя сестра».
Що вона мала на увазі? Що вона зрікається мене? Що більше не вважає мене сестрою? Що не хоче, аби я була частиною родини?
Вона шипіла далі, і кожне слово пекло мені дедалі сильніше.
— Мама й тато — не твої батьки. Бабуся й дідусь — не твої бабуся й дідусь. Ми — не твоя родина. Мама не народила тебе, як Лотара й мене, десь живе інша твоя мати, але вона відмовилася від тебе. Тебе вдочерили. Я пам’ятаю той день, коли тебе привезли. Мені було чотири роки, а тобі — півтора. Це була таємниця, я обіцяла не розказувати тобі, але ти так кепсько поводишся, що я не можу інакше. Я — не твоя сестра. У нас із тобою немає нічого спільного. Я б хотіла, щоб ти вшилася туди, звідки взялася, і щоб я тебе більше не бачила!
Вона гепнулась назад на постіль — гуп! — аж пружини завищали, і в кімнаті знову запанувала глибока тиша. Я лежала на спині, вдивляючись у темні прямокутники штор, думки у мене розбігалися, захищаючись від слів, які я щойно почула від Ґрети. Закасавши рукав піжами, я знов і знов погладжувала в темряві свою родимку, аж поки не заснула.
Наступного ранку Ґрета розбудила мене поцілунком у чоло. «Сніданок готовий, Крістіно, — сказала вона, і я схопилася з ліжка. — Забудь те, що я вчора тобі сказала. Я все це вигадала, бо розсердилася на тебе за те, що ти гралася з моєю лялькою. Вибач, коли я тебе образила. Ну що, мир? Слухай-но... — я бачила, як їй важко було бути зі мною милою, — я справді не хочу, щоб ти гралася з... — вона назвала недолуге ім’я, яке дала ляльці, — бо ти ще занадто мала й можеш вимазати їй комір або вибити очі. Та якщо ти пообіцяєш не розповідати мамі про те, що́ я тобі сказала ввечері, я переповідатиму тобі все, що ми вчимо в школі. Гаразд? Домовилися?»
Голова у мене розпухла, була важелезна, мов каменюка, й ледь не відпадала. Я кивнула один раз, інакше вона відвалилася б і покотилась по землі.
Я весь день ходила, мов прибита. Мама попросила допомогти їй поскладати простирадла, я зазвичай це любила: ми бралися за два кінці простирадла, я розставляла руки якомога ширше, ми розходилися в протилежні боки, розтягуючи простирадло, струшували його, складали вдвічі, потім іще раз удвічі... Та цього ранку я почувалася заціпенілою, немов механічні фігурки з годинника на дзвіниці, що рухалися за допомогою ланцюгів і пружин, обличчя у мене було весь час сумне, рухалась я ривками, не в змозі вимовити й слово.
— Моя маленька Крістіна така мовчазна сьогодні, — сказала мама, коли ми закінчили з простирадлами. — Досі засмучена через ляльку?
Я кивнула, і мама, сівши на стілець, посадила мене на коліна й пригорнула до себе, я відчувала ніжну шкіру її рук та округлість грудей під халатом, вона мене колисала; я засунула в рота великого пальця, а іншим погладжувала свою родимку. Я мала б почуватися щасливою, але, якщо вірити Ґреті, ця жінка мені не мати, а якщо не мати, то хто вона і що я тут роблю?
Я вийшла з дому. Виструнчилася, мов солдат, біля снігового замету, впала в нього долілиць, неначе від пострілу в спину, й лежала там непорушно, поки від снігу не почало пекти обличчя, «дуже холодно» перетворюється на «дуже гаряче» і навпаки: коли випадково засовуєш ногу у ванну, поки вода ще надто гаряча, то спочатку вона видається крижаною. Я перевернулася, сіла в заметі, вхопила жменю снігу, розмазала його по обличчю й терла ним очі, поки вони не почали палати.
Ґрета дотримала своєї обіцянки. Повернувшись до школи після різдвяних канікул, вона робила зі мною домашні завдання, допомагала мені виводити письмові літери, оповідала про славне тевтонське минуле, перевіряла мої приклади на дроби й відсотки. Я поглинала її знання й миттєво засвоювала їх, видаючи правильні відповіді, та, попри те, що голова моя була забита новими знаннями, ніяк не могла забути те, що вона мені прошипіла тієї ночі. Але я дала їй слово. Хай навіть вона не побачила, як я кивнула, та це була обіцянка, так само священна, як і договір — не з Росією, а з Італією та Японією: кивнула головою, отже, сказала «так», тобто дала обіцянку, значить, я не повинна нічого розповідати мамі.
А дідусь? А бабуся? Я дивилася на них, вагалась і відмовилася від цієї ідеї. Вони обоє ще не отямилися після смерті онука, я не могла завдати їм іще більшого болю.
Але, приглядаючись до них, я почала бачити не лише дідуся й бабусю, але й маму та Ґрету. Я вивчала риси їхніх облич. Після вечері я зачинялася у ванній і розглядала себе в дзеркалі. Крістіна... хтозна? У мене було біляве волосся, а у матері та Ґрети — світло-каштанове, та це нічого не доводило, Лотар теж був білявим. У батька було темно-русяве волосся, зелені очі, а у мене — блакитні, але у бабусі вони теж були блакитними. Та чому в мене єдиної з усіх був кирпатий ніс? Чому лоб у мене був не таким високим, як у Ґрети?
Я могла отак розмірковувати годинами.
Мені снилися жахіття. Я сиділа на горщику, і жінка в спідниці та білих черевичках, проходячи повз, вдарила мене по голові, та так сильно, що я впала, горщик перевернувся і я облилася сечею. Побачивши мене в жовтій калюжі, якийсь хлопчак тицьнув у мене пальцем і зареготав, інші дітлахи, тягнучи за собою ковдри, оточили нас, вони пхинькали й рюмсали, вони були голі, і з носів у них текло, їхні ковдри просякли сечею, що була розлита на підлозі.
В іншому своєму сні я видиралася на стілець, щоб виглянути у вікно, і бачила маля, яке трусилося й плакало в снігу, воно було геть синє, його кинули там помирати.
Кого спитати? Тільки не маму. І не бабусю, й не дідуся. Нарешті я вирішила: няньку Хельґу. Хельґа, міцно збита, у білому накрохмаленому фартусі, із золотаво-каштановим волоссям, провела (як вона любила говорити) половину життя в цій родині. Мама два останні роки не могла платити їй, однак вона залишалася з нами, виконуючи, за відсутності чоловіків, їхню роботу — рубала дрова, прибирала сніг, тягала важкі речі, а мама й бабуся тим часом узяли на себе її обов’язки — куховарство й лад у домі. Хельґа — стара діва. Якось, коли вони з мамою пили чай, я почула від неї, що їй незабаром буде тридцять і вона ніколи не знайде чоловіка, бо всіх молодих чоловіків убито. Половина від тридцяти — це п’ятнадцять, отже, вона прийшла до цієї родини, коли їй було п’ятнадцять, і вона має пам’ятати Ґретине народження, як і моє.
Запитання було просте й безневинне: «Ти пам’ятаєш день, коли я народилася?»
Дні спливали, мені слід було зібратися з духом. Дідусь казав, що коли людина боїться, серце у неї починає битися швидше, бо хоче нам допомогти, воно думає, що коли доведеться битися чи втікати щодуху, нам потрібен буде приплив сил, от воно й жене кров по жилах, готуючи нас до бою, тільки от біда — прискорене серцебиття посилює страх. Щоразу, коли я заставала Хельґу на самоті й збиралася запитати її — Ну ж бо! Спитай її! Зараз же! — серце у мене ледь не вискакувало з грудей, руки й ноги ставали крижаними, страх паралізував мене, і я починала мугикати якусь пісеньку, вдаючи, що просто проходжу повз.
