Він став на коліна на ліжко, і, на мій жах, мама стала на коліна перед ним і взяла оце до рота, мене мало не знудило, і я на мить відхилилася від дверей, відчуваючи, як калатає серце, і намагалась заспокоїтися, спостерігаючи за клаптями снігу, що кружляли у світлі ліхтарів, і коли через деякий час я знову прихилилася до щілини, мама стояла спиною до незнайомця, він тримав її руки за спиною, ніби хотів надягнути на неї кайданки, і в цей час входив і виходив із неї, точнісінько як Гілер, коли напосівся на білу пуделиху, от тільки рухи були повільнішими і замість стогнати він щось тихо говорив мамі незнайомою мовою. Мама зіщулилась, і я почула, як з її горла вихопився дивний гортанний звук, — усе це було нестерпно; я запалила світло й, здригаючись усім тілом, лягла в ліжко. Тоді прокинувся Ворог, він випростався на весь зріст, сильніший, ніж будь-коли, і нищівний. «Седі, — заговорив він, — ти приймаєш те, що відбувається, бо ти погане дівча, ти брехуха, і твоя мати погана жінка, брехуха, і ти успадкувала всі її вади! Я повніс­тю тобою володію — як і вона, ти грішитимеш усе життя. Седі, я ніколи тебе не відпущу!» Під ковдрою мене трясло. «Вставай! Не роби шуму, не сполохай цю хвойду, вона також кориться мені і мусить зрадити свого чоловіка до кінця — чуєш, до самого кінця?! Візьми себе в руки, зайди до шафи, добре закрий за собою дверцята і сто разів ударся головою об стінку. І не забувай рахувати!»

Я з трепетом підкорилася, відчуваючи нудоту від самої думки про те, що робить моя мама, і про те, що вона ще зробить. Ударившись сто разів, я, ледве тримаючись на ногах, вийшла із шафи. Страшенно хотілося до вбиральні, але мама наказала залишатись у кімнаті, тож я у відчаї кинулася на пошуки хоч якоїсь посудини, але знайшла тільки чашку, в якій стояли кольорові олівці; я висипала олівці, спустила штанці і трусики, присіла над чашкою, яку поставила на підлогу, і спробувала зробити піпі, але влучити точно всередину було важко, підлогою розповзлася калюжа, яку я витерла серветкою, — однак я не знала, куди подіти серветку; це був найгірший день у моєму житті, бо я зрозуміла, що вже ніколи не віритиму мамі.

Далі у моїх спогадах пробіл — певно, я зрештою заснула і досить довго спала; наступне, що пам’ятала, — це стук у двері і мамин голос: «Седі... Седі... Вечеря готова!», і я швидко поклала подушку на місце, щоб мама не здогадалась, що я підглядала.

— Навіщо ти замкнула кімнату на ключ? — запитала вона, коли я відчинила двері. Та, помітивши на підлозі висохлу серветку з плямами сечі, збагнула, що сталось. — О, люба моя, пробач!

Я їй нічого не відповіла і пішла до ванної мити руки, залишивши мамі прибирати за мною, бо все це сталося з її провини і я ненавиділа її.

Під час вечері (макарони з сиром) я супилась, але мама не питала, що сталося, бо й так добре знала.

— Седі, — мовила вона нарешті, поклавши виделку, — для свого віку ти розумієш дуже багато, і все ж є речі, незрозумілі для дітей, і я не мушу виправдовуватися перед тобою.

Я мовчала, і тоді мама попросила:

— Серденько, не гнівайся.

Якийсь час я мовчки їла макарони, намагаючись ще більше вивести її з рівноваги, аж раптом несподівано для самої себе запитала:

— Якою мовою ви спілкувались?

Мама розсміялася.

— Ми намагалися говорити німецькою... Але для нас обох востаннє це було так давно, що ми майже все забули.

— А де ти вивчила німецьку? — запитала я, чомусь несвідомо побоюючись її відповіді.

Мама довго вагалась. Потім зітхнула.

— О, Седі... — нарешті сказала вона. — Колись, дуже давно, я була німкенею.

І подивившись мені просто в очі (хоч подумки мама явно була далеко), вона видала серію дивних звуків.

— Що це було?

— Німецька абетка навпаки! — з кволою усмішкою відповіла вона.

Я не знала, що робити з цією інформацією, не хотіла ставити зайвих запитань, мені просто кортіло, щоб цей день завершився якнайшвидше, щоб він взагалі ніколи не починався, щоб Пітер не їхав до Каліфорнії, щоб усе це виявилось поганим сном. Коли я лягла в ліжко, мій мозок кипів іще кілька годин, він волав і стогнав, достоту як місто внизу, з сиренами «швидких», пожежників і поліцейських; але якщо мама — німкеня, отже, Кризвоті не були її батьками, а значить, мені теж вони не були ріднею; хоча принаймні вона таки була мені мамою, а якщо моя мама була німкенею, отже, я наполовину також німкеня. «Тепер тобі відомо, звідки приходить біль, — відгукнувся Ворог. — Ти з самого народження живеш у брехні». А раптом і вона мені не мама?..

Наступного дня під час перерви один хлопчик погнався за мною з криками «Єврейка! Єврейка!», та, оскільки я обіцяла Пітерові не брати участі у цій грі, я чимшвидше чкурнула, перечепилася, впала й забила коліно — довелося йти до медпункту, і коли медсестра зняла з мене панчоху, я побачила кров і почула, як Ворог переможно загиготів і прошипів: «Це нацистська кров, Седі! Нацистська кров!»

Безмежний захват.

Захоплюй мене, кажу я світові.

Надихай мене, засліплюй мене, приголомшуй мене, хай це триває вічно.

Бабусина скринька з коштовностями: ключ вставлявся знизу, і коли перевертали скриньку, щоб його завести, міцно притримували кришку, а потім, поставивши скриньку на місце, відкривали її, й лунала тиха музика, а гарненька золотаво-біла балерина починала обертатися на місці перед крихітним люстерком, одну вигнуту дугою руку піднявши над головою, а другу виставивши перед собою. Балерина була нежива, проте рухалася. «Справжні балерини, — казала бабуся, — стоячи на пуантах, можуть робити до півсотні піруетів; щоразу, обертаючись обличчям до публіки, вони вдивляються у залу, щоб утримати рівновагу. Хочеш спробувати, Крістіно?» І я пробувала, обертаючись не на одній нозі, а на двох, схрестивши руки, поки в мене не починало паморочитися в голові, і я падала на підлогу, захекана, але в захваті. «Тобі, можливо, слід було б узяти кілька уроків, люба», — сміючись, казала бабуся.

Балерина охороняла бабусині коштовності, складені в шухляди, оббиті червоним оксамитом: сяючі кольє та браслети в нижній, персні та сережки — у верхній. Бабуся навчала мене розрізняти справжні діаманти і стрази: коли на них падає світло, справжні діаманти грають усіма барвами. Інколи вона дозволяла мені приміряти свою діадему, я задивлялася в дзеркало, опускаючи вії, так що все ставало як у тумані, і я на мить уявляла себе красунею-принцесою.

Дідусь купив нам з Ґретою два вітрячки з різнобарвними крилами на паличках, і коли ми бігли, вони оберталися, а коли мчали за вітром, вони крутилися так швидко, що кольори зливались, і зі мною бувало так само, коли я думала так швидко, що мої думки перемішувались.

Узимку карусель на шкільному подвір’ї засипа́ло снігом, але влітку я видиралася на неї, і Ґрета розкручувала мене; спочатку вона хапалася за перекладину й бігла, розганяючи карусель, а коли та набирала швидкість, відпускала її й тільки підштовхувала, щоб не зупинялась, а я, вчепившись за центральний стовп, дивилася на Ґрету щоразу, коли пролітала повз неї, — немов балерини, які дивляться на публіку, щоб не паморочилося в голові. Ґрета розгойдувала мене і на гойдалці — все вище й вище, так, що я врешті ледь не торкалася ногами хмар, а у вухах свистів вітер, я закидала голову назад, і перевернутий догори ногами світ летів мені назустріч, іще трохи — і я торкнуся носом землі. Потім я намагалась розгойдуватися сама — і сидячи, і стоячи, та все ж краще, коли мене розгойдувала Ґрета, бо тоді мені не треба було докладати жодних зусиль і я могла насолоджуватися рухом. Шкільне подвір’я — це було й наше домашнє подвір’я, оскільки тато вчителював, коли не служив в армії, а служить він так давно, що я його вже майже забула, проте ми все ще мали право жити в школі. Мати казала, що нам пощастило, оскільки ми могли прокидатися пізніше за інших школярів і, замість протистояти крижаному вітрові, чи заметілі, чи зливі, чи спекотному сонцю, нам достатньо було перебігти подвір’я, зайти до класу в останню хвилину і сказати: «Хайль Гітлер!»