На відміну від тата, чия мати завжди викладала в усіх поспіль університетах, мені пощастило з мамою, яка сама вирішила вести домашнє господарство, а не тому, що за старих часів так судилося всім жінкам. Її звали Тесс, та я кликав її мамою. Ясно, всі діти називають мам мамами, та часом, коли гуляєш у парку й гукнеш «Мамо!», моя мама обертається і бачить мене — гадаю, це щось неймовірне. «Це ж як дзвінок мобільного телефону, — пояснює мама. — Якщо у когось така сама мелодія, як у тебе, підстрибуєш і тільки потім розумієш: таж ні, це не мені дзвонять».

Ні, це не схоже на мобільний телефон. Мій голос — це МІЙ ГОЛОС. Я — унікальний.

У дитячому садку я хизуюся своїм умінням читати, адже мама навчила мене, коли я ще був у колисці. Сотні разів я чув розповідь про те, як вона підходила до мене, коли я лежав у ліжечку з високими бильцями, показувала мені карточки, вголос читаючи написані на них слова — тричі на день по двадцять хвилин практично від дня мого наро­дження; так я навчився водночас читати і розмовляти, тож я навіть пригадати не можу той час, коли я не вмів читати. І всіх дивує мій словниковий запас.

По буднях тата немає з ранку до вечора, бо він понад дві години дістається до Санта-Клари, де має дуже відповідальну роботу: програмує комп’ютери. Зарплатня у нього висока, завдяки чому у нас два автомобілі: «Машин у нас більше, ніж дітей!» — часто жартують вони, адже мама походить з родини, де дітей було шестеро, а машина — одна! Сім’я у неї була католицька, а це означає, що бабуся не мала права голосу, тому продовжувала народжувати, поки вони не опинились у справжній халепі, тоді її попросили припинити. Що ж до батька, то він отримав єврейське виховання, і коли вони з мамою покохали одне одного, то вирішили, що не буде ні вашим, ні нашим, і обрали протестантизм, що дозволило їм самим вирішувати, скільки народжувати дітей. Грубо кажучи, дружина ковтає пігулку, і тоді чоловік може кохатися з нею, скільки захоче, не утворюючи дитинку в її животі, — саме так я став єдиною дитиною у сім’ї. Якось мамі закортіло ще одну дитину, але тато сказав, що дозволити собі таке вони зможуть лише через рік-другий, однак скільки б дітей не було у родині, конкуренції я не боюся. В Ісуса також було чимало братів, а про них ніхто ніколи не згадує, бо порівняння тут недоречні.

Раз на місяць тато ходить на зібрання чоловіків, які міркують над важливим питанням: як залишатися чоловіками в епоху, коли всі жінки працюють. Не розумію, навіщо йому ці зустрічі, адже мама не працює. Кожен з членів групи має сісти на ящик і поділитися своїми проблемами. Потім вони вислуховують поради інших членів групи і мусять до них дослухатися, а якщо нехтують настановами, то їх урочис­то карають. Іноді група у повному складі вирушає у якихось суто чоловічих справах — наприклад, вони ходять у походи, брудно лаючись, відпочиваючи під відкритим нічним небом і мужньо терплячи укуси комарів, адже, мовляв, чоловіки витриваліші за жінок.

Справді, я радий, що народився хлопчиком, а не дівчинкою, бо хлопчиків рідко ґвалтують — хіба що хлопчиків-католиків, а ми не такі!

Якось, запросивши у «Ґуґла» картинки з війни в Іраку, я випадково натрапив на сайт sanglotweb, що містив сотні відео та світлин, на яких жінок і дівчат жорстоко ґвалтували, причому на сайті стверджували, що їм дійсно боляче. Що ж, принаймні, судячи зі світлин, їм справді було не до веселощів, особливо коли їх зв’язували і затикали їм роти. Іноді, на додачу до акту в рот, анус або піхву, чоловіки погрожували відрізати їм соски тесаками, та ніколи не виконували свої погрози, — тож, певно, це була бравада. Мухаммед Атта й інші автори теракту 11 вересня за допомогою тесаків примусили літаки врізатись у дві вежі — мені тоді було три роки, і я добре пам’ятаю, як тато покликав мене дивитись, як на телеекрані вежі падали знову і знову, і тато крізь зуби цідив «Кляті араби!» та запивав ці слова пивом.

На столику в моїй кімнаті стоїть маленький комп’ютер — він мій, його оточують м’які іграшки, книжки з картинками, подарунки Ей.Дж.М. та інших членів родини; малюнки, які я приношу з дитячого садка, кріпляться до стін стрічкою «Magic Scotch», яка не псує шпалери, коли її віддирають; а ще на столику є моє ім’я, складене з дерев’яних літер і поставлене на коліщатка: С — О — Л, мама дбайливо вкрила літери золотою фольгою, щоб вони блищали. Завдяки комп’ютеру я можу гратися в ігри самотужки, адже ні братика, ні сестрички не маю, — власне, саме тому батьки мені його і купили, аби я не нудився на самоті. Я можу грати у скрабл, у шашки, у хрестики-нолики і ще у безліч дурнуватих дитячих ігор, де хтось дереться на стіну і потім цілить згори, і якщо вдаться його знешкодити, отримуєш один бал. Та оскільки моя кімната поруч із батьківською і я майстерно контролюю всі свої рухи та вмію ходити навшпиньки безшумно, то я завиграшки вмикаю мамин комп’ютер, поки вона працює внизу, входжу у «Ґуґл» і дізнаюся, що коїться в світі.

Голова у мене ще та! Коли я чистий і їжа циркулює по тілу правильно, я можу обробити будь-яку інформацію. Тож я насичуюсь «Ґуґлом» і перетворююсь на Президента Буша і Господа одночасно. Тато каже, що колись «гугол» був найбільшим із чисел, які людина могла уявити, аж сто нулів після одиниці, та нині уява не має меж. Варто лише завантажити щось — і ось перед тобою коні, пси чи бозна-хто ще ґвалтують дівчат у піхву й анус — клац! клац! клац! — і сперма тварин уже на усміхнених вустах. Мама комп’ютером користується нечасто, і коли вона співає при ввімкненому пилососі внизу, не може почути, як я правою рукою клацаю мишкою, а ліву кладу між ніг і тру. Розум розганяється на повну, шлунок стає порожнім, я почуваюся заведеною машиною. Навіть якщо я не маю на це права, то неважко бути водночас двома і тисячею осіб (уже не кажучи про тварин), і коли все перебуває під ретельним контролем, точно вивірене у часі і структуроване, боятись немає чого.

і у тата це також є?

тішуся,

що я хлопчик

Тицяю я і по трупах іракських солдатів серед барханів — а там ціла панорама! Іноді й не збагнеш, що воно — яка саме частина тіла? Торс? Нога? Все в ошматті старого дрантя, присипане піском, який усмоктав їхню кров, — усе видається дуже сухим. Американські солдати стоять довкола небіжчиків і розглядають їх з виразом: що ж, цього разу пронесло... що? і це справді була людина?

Коли я був іще зовсім маленький і тато працював у Лоді в офісі, де зарплатня була невелика, однак не треба було чотири години на день витрачати на дорогу, він щодня сам вкладав мене до ліжечка, співав пісеньку і легенько ляскав по сідничках — колись так з ним чинив його батько. Тепер, коли він пізно повертається з роботи, я вже сплю, тож пісеньок тато мені не співає, та я знаю, що любить він мене не менше, ніж тоді, просто він змушений тяжко гарувати, щоб ми зберігали гідний рівень життя і відшкодовували іпотеку за будинок з двома гаражами в одному з найпрестижніших даунтаунів Каліфорнії. Мама каже, що я мав би пишатися цим.

Тоді, коли він іще співав мені на ніч, моєю улюбленою пісенькою була ось ця — «Сухі кістки»:

І тато ляскав мене долонею, підіймаючись із кінчиків пальців на ногах до потилиці, з кожним рядком підвищуючи голос, потім хутко змінював тон і спускався тим самим шляхом. Я це обожнював — тому щоразу, як бачу фото мерт­вих іракських солдатів або людей, яких розірвало надвоє внаслідок аварії на дорозі, згадую цю пісеньку і кажу собі, що виправити таке не можна, навіть Господові не під силу виправити таке, коли вони потрапляють на небо. Ці груди, цей торс — вони самотні. Ці кістки ноги — не пов’язані ні з чим. І мені сумно, бо коли ти малий і дивишся по телебаченню старі мультфільми, то такі персонажі, як Том і Джеррі, Баґз-Банні і Птах-Бігун, гинуть сотні разів: падають з високої скелі, розбиваються об шосе, потрапляють під величезні каменюки і в бетономішалки, під сокиру і до лопатей вентилятора — та за якусь мить вони знову живі і готові до нових пригод! На жаль, що стосується іракських солдатів, то їхнім пригодам настав кінець.