Мама проти насильства. Вона людина дуже позитивна, і я не бачу підстав позбавляти її ілюзій. Мама стежить за тим, щò я дивлюся по телевізору, і це означає «так» — «Покемонам» і «ні» — «Демонові-псу», «так» — «Ведмедикам Ґаммі» і «ні» — «Сімпсонам». Що ж до кіно, то мама вважає мене замалим для «Гаррі Поттера» і «Володаря перснів», що вже саме по собі складно збагнути. Пригадую, як одного разу подружка з дитсадка Діана на мій п’ятий день народження подарувала мені DVD з фільмом «Бембі», то мама не дозволила подивитися, бо думала, що загибель матері Бембі мене травмує. На думку мами, мені ще рано пізнавати смерть, хоча насправді це я захищаю маму. Минулого тижня ми помітили в рівчаку мертву ластівку, і мама стала гладити мене по голівці та примовляти: «Не переживай, дитинко, вона на небі, з Бозею», — і я з риданнями вчепився у її ногу — аби лише її заспокоїти.
Для мами Арнольд Шварценеґґер — це лише губернатор штату Каліфорнія. Вона не бачила жодного фільму за його участі, а я — завдяки приятелеві Браяну та його батькам, у яких повно старих відеокасет у кімнаті для ігор і в підвалі, — бачив усі три частини «Термінатора», фільми «Стирач» і «Відшкодування збитків». Ще у них є повне зібрання «Зоряних війн» і «Ґодзілла», і це чи то римейк, чи то передчуття подій 11 вересня, адже у фільмі хмарочоси на Мангеттені падають на голови жителям Нью-Йорка, які волають, ридають і розбігаються хто куди. Всі ці фільми можна дивитися досхочу, бо мама Браяна — не домогосподарка, як моя мама, а його няня весь час фарбує нігті і патякає по телефону зі своїм дружком. Шварценеґґер просто неймовірний у ролі робота, він невразливий і непереможний, і коли ранять його людське тіло, він легко розрізує руку скальпелем або вириває собі око, тож я взагалі не переживаю через операцію з видалення родимої плями у липні.
Тато — далеко не атлет і не спортсмен, та влітку він грає з сусідами у бейсбол. Сприймає він це дуже серйозно, адже грав колись зі своїм татом, коли вони жили на Мангеттені. Він купив мені гру, яка називається «База»: ставиш пластикову кулю на підставку і тренуєшся бити по ній пластиковою биткою — хтось біжить по кулю, і все починається знову. Поки тато грає в бейсбол, мама грає зі мною у «Базу». Сусіди часом дивуються, спостерігаючи, як вона десятки разів бігає по кулю, скрикуючи: «Браво, Соле! Молодець! Чудова гра!» Вони думають, що мамі це не цікаво, та я знаю, що вони помиляються, бо материнська любов — саме така. Заміть фантазувати про моє блискуче майбутнє разом зі своїми подружками мама стенає плечима і каже: «І що? Я так м’язи треную!»
Восени я йду до школи і збираюся все слухати, все записувати й одержувати гарні оцінки, однак триматимуся скромно — поки що інші не повинні здогадуватися, що король — це я, єдине можливе Сонце і єдиний Син, Дитя Ґуґла і Господа, безсмертний і всемогутній Син Мережі. Якщо перевернути WWW, вийде МММ — тож, окрім Моєї Мега-Мами, якій я дав підказки, ніхто не підозрює про глибину і казковий блиск мого мозку, що одного чудового дня врятує всесвіт.
Моя єдина вада — родима пляма на лівій скроні. Вона велика, мов четвертак, кругла, брунатна і м’яка на дотик. Звісно, не аж який недолік, однак тіло — це храм, а з Соломонового храму слід прибирати навіть найменші вади, тому мама записала мене на хірургічне видалення у липні. Тато був проти, але в липні він, певно, буде в Іраку.
Війна в Іраку закінчилася понад рік тому, однак там загинуло чимало американських солдатів. Щоразу, як тато про це думає, це страшенно дратує його, тож мама намагається делікатно змінити тему і спрямовує його думки на щось приємніше. «Клясти те, чого не можеш змінити, — справа марна, Рендалле, — каже вона. — Кожен на своєму рівні робить усе заради безпеки у світі. Президент Буш виконує свою роботу, ти — свою, я — свою».
Мамина робота — це моя безпека, і, здається, у нас найбезпечніший на планеті будинок. Усе влаштоване заради безпеки дітей, — пояснила вона мені кілька тижнів тому. (Мама завжди наполягає на тому, щоб казати мені все чесно, якомога зрозуміліше, нічого не приховувати, і коли вона мені щось каже, то я вже про це знаю — так, ніби винайшов сам).
— Це просто здоровий глузд, — каже мама. — Ми прагнемо захистити тебе, то що маємо робити? Ну, як ти сам вважаєш?
Я намагаюся вгадати.
— Надягти на мене курточку, коли йде дощ?
Вочевидь, це неправильна відповідь, однак тато намагається повернути розмову в інший бік.
— Авжеж, краще надягти курточку, ніж брьохатись у багні! — жартує він.
— Ні, — веде далі мама, не зважаючи на татів жарт. — Тут не в погоді справа, а у нашій хатинці. Ми зробили все, щоб для тебе вона була безпечною.
— Так, ми не були певні у її певності, — підхоплює тато, — але й не були певні в її непевності. Бо де набратися певності?
Мама усміхнулася, бо тато намагався бути дотепним, але її усмішка водночас натякала, що перебивати її не варто. Тоді вона попросила мене назвати все, що було зроблено задля безпеки «хатинки». Наприклад, батьки щільно закрили всі розетки, аби я не пхав у них пальці і щоб від струму волосся на моїй голові не ставало дибки, а очі не лізли з орбіт, мов у кота в мультфільмі чи у злочинця, якого Президент Буш засудив до страти на електричному стільці. Батьки обладнали кути кожного столу і барної стійки пластиковими кружальцями, щоб я не вдарився головою, не отримав жахливу рану, з якої б цебеніла кров, і мене б перевезли до лікарні, і наклали шви, а вони сиділи б поруч, біля ліжка, і билися головою об стіну від страху й відчуття провини. Також батьки заблокували важелі, які вмикають плиту, аби я випадково їх не ввімкнув і не обпікся, запхавши руку у полум’я і підпаливши штори, через віщо може згоріти вся хатинка, а я можу позбутися частини шкіри (достоту солдат в Іраку) серед руїн, тим більше що тато якраз підписав нову угоду про іпотеку. Навіть подбали про вбиральню — кришка на унітазі не може впасти на мій пеніс, поки я пісяю (певно, це дуже боляче). Коли хочеться какати, треба кликати маму, щоб вона відчепила застібку й обережно опустила кришку.
Мамі відомо все завдяки курсам «Стосунки між батьками і дітьми». Там ішлося не тільки про те, як убезпечити ваш будинок, а й багато про що інше — скажімо, про повагу до ваших дітей, про те, що до них варто дослухатись, а не мати за дурнів (як вважали раніше), і треба сказати, що мама ніколи не мала мене за дурня. Наша історія дещо нагадувала історію Марії та Ісуса: Марія ніколи не пішла б супроти сина, бо знала про його покликання, тож вона й вирішила тримати все при собі і ховати в своєму серці. Різниця тільки в тому, що я не збираюся завершувати своє життя на хресті.
Коли день хилиться до ночі, мама завжди приходить до мене, сідає на ліжко, і ми разом молимося. Вигадуємо різні молитви на свій манір: Господа можна попросити про мир в Іраку, про те, щоб іракці повірили в Ісуса, можна також побажати здоров’я і щастя близьким, можна подякувати Господові за такий чудовий квартал. Молитва — це ніби коротка розмова між мною і Господом, хоча його відповідей не чути — у них треба вірити.
— Для мене ти найцінніша істота на світі, — одного вечора, виходячи з моєї кімнати, мовила мама.
— Цінніша за тата? — поцікавився я.
— О, та тут нема чого порівнювати! — відповіла вона сміючись, і я не знав, що означав той сміх, але склалося враження, що то було «так».
Гадаю, мама сприймає тата як годувальника родини й хатню підмогу, вони разом обговорюють такі важливі речі, як новий ремонт у кухні, — та водночас мама дуже переймається татовими вадами. З татом буває — іноді він зненацька скаженіє. Наприклад, минулого жовтня ми втрьох поїхали до національного парку секвой[2], стояла чудова осіння днина, всі були в гарному настрої і крокували вздовж шосе, тримаючись за руки. Природа довкола була така прекрасна, що тато пригадав часи, коли жив на узбережжі, і повів розповідь про мандрівку зі своїм батьком до штату Вермонт, де вони заночували просто неба, однак мама весь час його перебивала, адже вона нас так сильно любить і не хоче, щоб нас переїхало якесь авто, тож коли вона чула наближення автомобіля, навіть якщо він був далеко, то казала не сходити зі шляху, і врешті-решт у тата урвався терпець:
