Черговий мамин диск вийшов з її іменем, написаним великими золотими літерами — ЕРРА, — і прекрасним фото: вона співала, заплющивши очі і широко розкривши вуста, простягнувши руки — ніби запрошувала співати з нею. Компанія звукозапису влаштувала концерт і обліпила все місто афішами з обличчям моєї мами.
Наступного після концерту дня, коли я прокинулась, мама і Пітер пили на кухні шампанське — вони не спали всю ніч.
— Мала, ти б бачила! — звернувся до мене Пітер. — Зала мало не луснула від оплесків!
Він підхопив мене під руки і кружляв, поки у мене голова не пішла обертом, потім дозволив умочити губи у його келих з шампанським — це справді був для нас знаменний день.
— Бачиш, люба, — сказала мама, поцілувавши мене в чоло. — Це тільки початок.
Поки я снідала, Пітер кпив з маминої манери торкатися своєї родимої плями під час співу (певно, він був напідпитку, бо інакше не насмілився б глузувати з неї).
— Навіщо ти так робиш? — допитувався він. — Позначаєш діапазон?
— Не діапазон, а талісман, — відказала вона. — Це мій талісман. У Седі теж є...
Однак, помітивши, що мої очі в паніці ледве не вистрибнули з орбіт, мама замовкла.
— Що є у Седі? Родима пляма? — не вгавав тато.
— Та ні, талісман, — з удавано байдужим виглядом відповіла мама. — Камінчик у формі серця, який вона носить уже... скільки, люба?
— Ну... три роки, — мовила я, налякана тим, що мама щойно отак просто збрехала і примусила брехати й мене.
— Три роки! — заявила вона Пітерові. — Уявляєш? Майже половину її життя!
Після сніданку я пошукала у словнику слово «талісман» і побачила, що це річ, «яку вважають наділеною чарівною силою». Хотіла б я мати таку річ, але у мене її не було.
Через кілька днів тато сів на літак до Каліфорнії, щоб організувати там концерти Ерри; пробути на Західному узбережжі він мав цілий місяць. Мені його бракувало, особливо недільними ранками, хоча отримати маму тільки для себе було приємно. Іноді перед сном вона у темряві лягала на моє ліжко і ми довго розмовляли. Одного вечора я нарешті наважилася запитати маму, хто ж навчив її читати в п’ять років, аж раптом вона сказала:
— А знаєш що? У «Медісон Сквер Ґарден» влаштовують дивовижну виставу на льоду, давай сходимо?
Я була приголомшена тим, як різко вона змінила тему, не звернувши уваги на моє запитання, але повторити його вже не могла.
Була неділя, вечір неділі у грудні, великими клаптями падав сніг. Квартал поринув у дивний замріяний стан: люди лишались удома, а сніг укрив товстим оксамитовим шаром сміття і собачу каку. Ліхтарі запалили рано, десь о четвертій, а я стояла біля вікна і насолоджувалась красою й тишею Норфолкської вулиці — і тут у двері подзвонили.
Дзвінок пролунав удруге, тож я вийшла до вітальні і зрозуміла, що мама не могла його чути, бо набирала ванну, на повну відкрутивши крани. Я пішла подивитися, хто прийшов, але пан, який стояв на порозі, не був схожий на жодного з приятелів моїх батьків. Він був білявий, хворобливо худий, майже скручений удвоє, мав впалі щоки і весь час міцно стискав щелепи. Чесно кажучи, він мене трохи налякав. Я вже збиралася сказати незнайомцеві, що він помилився адресою, аж раптом сильним і водночас невпевненим голосом він запитав:
— Ерра вдома?
(Це був іноземець — він дивно вимовляв звук «р».)
Я мовчала, бо вирішила, що цей пан, певно, закохався в маму під час її недавнього концерту, і було б жахливою помилкою впустити його до квартири, коли тато далеко, аж у Каліфорнії.
— Ерра вдома? — ще голосніше повторив він з таким виглядом, ніби питання було вкрай важливим. — Скажіть їй... скажіть їй, що прийшов Лют.
Тут я вже перелякалась по-справжньому. Що робити?!
— Почекайте, — сказала я і зачинила двері, залишивши його стояти на сходах. А він почав стукати в двері. Тоді я кулею полетіла до ванної, де мама розслаблялась у піні.
— Мамо! — гукнула я таким здавленим голосом, що вона відразу обернулась до мене.
— Седі, що сталося?
На мить пара від ванни заповнила мої ніс і рот, випарувавши з голови всі слова, та зрештою я зуміла пробелькотіти:
— Прийшов якийсь пан, він питає тебе. Каже, що його звати Лют.
— Люк?
— Ні, не Люк — Лют.
Мама закам’яніла й уважно глянула на мене, я відчула, що вона полетіла далеко від мене, як того дня, коли я розповіла, що мене б’ють лінійкою. Нарешті мама опустила очі.
— Лют... — ледве чутно сказала мама, і я побачила, як правою рукою вона доторкнулася до своєї родимої плями, як тоді, коли співала. — Цього не може бути... Лют...
— Мамо, хто це? — тихо запитала я. — Ти його знаєш? Він мене налякав, і я зачинила двері у нього перед носом.
— Седі, не варто було так робити! Ходи до нього, запроси зайти і сісти. Я скоро буду.
Я завела страшного пана зі словами «Прошу, сідайте», та він не зрозумів, і я вказала йому на крісло. А він оперся на бильце і прикипів очима до дверей ванної, тоді як я пройшла через усю вітальню, щоб бути якнайдалі від нього, біля входу до своєї кімнати. Коли мама вийшла з ванної, то могла вразити будь-кого: на ній був довгий чорний оксамитовий пеньюар, іще вологе біляве волосся їжачилось, мов у Маленького Принца. Незнайомець підвівся, і вони заклякли, дивились одне на одного, не промовляючи ані слова.
Я ніколи не бачила маму такою далекою від мене, як тієї миті, навіть враховуючи роки, коли ми жили окремо, — її ніби загіпнотизували чи ніби тіло її зайняв хтось інший. Нарешті вона пробурмотіла слово, схоже на «Янек», хоч страшний пан представився Лютом, я не розуміла, що відбувається, але це мені дуже не подобалось. Я прокашлялася, щоб вивести маму з трансу, щоб вона оговталась і поводилася нормально. («Отакої! Оце так несподіванка! Скільки часу минуло... Запропонувати вам щось — чаю, наприклад?») Але нічого цього не відбулося. Мама просто повільно обернулась до мене, її очі були скляними, ніби її тілом заволодів мертвий дух, — і, сліпо дивлячись на мене, прошепотіла:
— Седі... Ходи до своєї кімнати, зачини двері і чекай, поки я не дозволю тобі вийти...
Її слова вдарили мене, немов ляпасом. Машинально я відступила, але підкорилась: я не просто зачинила двері, а замкнула їх на ключ, аби мама знала, яка в неї слухняна донька. Після цього я взяла з ліжка подушку, поклала її біля дверей, сіла на неї, вийняла ключ і стала дивитися в отвір.
Це скидалося на виставу в театрі. Мама і незнайомець деякий час стояли, не рухаючись, мовчки, потім мама кволими кроками, ніби сновида, ступила до нього, він розвів руки, і вона кинулась у його обійми; білявий незнайомець міцно притиснув її до своїх грудей і заридав. Мама також ридала, а потім водночас стала сміятися. Найбільше мене бентежило те, що вона зверталася до незнайомця не відомою мені мовою. Це міг бути їдиш або німецька, говорили вони уривчасто, збиваючись на сльози і сміх, глибоко дихаючи й зазираючи одне одному в очі.
Тривало це досить довго, і весь цей час на вулиці за моєю спиною продовжував падати сніг. Мама підняла руку, погладила білявого чоловіка по щоці й мовила щось, схоже на «Мій Янеку, мій Янеку!», та замість «мій» казала «mein», а він також бурмотів її ім’я — справжнє ім’я, не «Ерра», — хоча мовою, якою вони спілкувались, воно звучало дивно, було схоже на «Христинка». Він потягнув за її пояс, оранжеву мотузку, вузол розв’язався, він обережно відгорнув поли її халата, оголив груди, поцілував її в шию, мама закинула голову, тоді він поцілував її нижче шиї, а я не могла відвести очей від цієї сцени, вона сказала йому щось їхньою спільною мовою, яку я не розуміла, і тепер, цілуючи того чоловіка у вуста, розстібала його сорочку, а він поклав руки на її голову, мов у Маленького Принца, мама стенула плечима, і халат упав на підлогу. Мама стояла перед незнайомцем повністю гола, а він був одягнений. Вона розклала диван (той самий диван, який щоночі ділила з татом), а чоловік тим часом роздягався повільними жестами, поки теж не став голий, і тоді я побачила його «штуку», яка стирчала й погойдувалась.
