— А які неприємні сторони життя євреїв?
— Усьому свій час. Ми нікуди не квапимось...
Так у нас з’явилася традиція недільними ранками спускатися на ріг Г’юстон-стріт та Ладлоу-стріт і снідати у Катца. Тато дозволяв мені спробувати все, що я хотіла, а хотіла я буквально все: маринованих огірочків з кропом і зелених томатів у розсолі, велетенських сандвічів з тушонкою, або копченим язиком, або гарячою бастурмою, бейґлів і біляшів, солоних оселедців і піци з салямі, а на десерт — дивовижного яблучного штрудля.
— Пітере, Господи, ти ж розпестиш її! — казала мама, коли я розповідала про все, чим ласувала.
— Вона заслужила трохи пестощів, — відказував тато, — після років спартанської дисципліни на Великій Півночі.
І хоч я й не знала значення слова «спартанський», однак була повністю згодна з татом.
Літній рай добігав кінця. Перше вересня мало бути вже завтра. «Седі, ти готова? — шипів Ворог мені на вухо. — Точно готова до нового навчального року?» Та я була переконана, що цей рік у школі буде кращим за попередній, бо тут я мала ходити у комунальну школу разом з іншими дітьми з нашого кварталу, а не в дорогу шикарну школу, куди учні приїздили на розкішних автівках, де всі носили однострій, та не мали душі.
Справді, все пройшло непогано. Називаючись новим іменем — Седі Сілберманн, — я легко заводила розмову з іншими учнями школи №140 імені Натана Штрауса і скоро зрозуміла, що вони вважали мене за таку ж єврейку, як і вони самі. Я сказала, що приїхала з Канади, та вони заледве уявляли, де це, — я була вражена і повідомила їм, що Канада більша за Сполучені Штати, але вони крутили пальцем біля скроні так, ніби я була несповна розуму; втім, я не робила з цього проблему, просто знизувала плечима і спокійно казала:
— За площею Канада трохи більша, однак жителів у вас удесятеро більше, ніж у нас.
Діти стояли, роззявивши рота, здивовані моїми знаннями, але не ображались на мене. Я вирішила, що варто бути уважнішою й епатувати, не викликаючи натомість ненависті, — бо минулого року мене вважали підлабузницею, і це було нестерпно.
Я поділилася з мамою відчуттям, що ніби йду по мінному полю, а вона сказала:
— Я пережила те саме, бо читати навчилася у п’ять років.
(Шкода, та я забула запитати, хто її навчив, бо це явно не були ні дідусь, ані бабуся!)
— Діти не люблять тих, хто виділяється, — додала мама. — Однак не забувай: зараз вони всі у схожому становищі, шукають навпомацки. Ніхто з них не ідеальний, ти розумієш?
— Авжеж, — мовила я, щаслива, що нарешті живу з кимось, хто чує мене і сприймає серйозно, а не торочить весь час про те, що треба застелити ліжко чи прибрати зі столу.
Решта дітей відстали від мене далеко з усіх предметів, тож у школі я дізнавалася мало нового, однак справжнє навчання відбувалося на перервах, адже раніше я ніколи не товаришувала з хлопцями, а тепер вони оточували мене, дівчата тільки й говорили, що про них, підозрюю, що й хлопці багато говорили про нас. Утім, я була не така вже й невинна, бо у Торонто я іноді ходила з дідусем вигулювати Гілера, і коли ми проходили біля сучки, «штучка» Гілера тверділа й червоніла і песик починав скиглити, намагаючись заскочити на собаку, хай навіть часом вона була утричі більшою за нього, а отже, справа була безнадійна. Якось Гілер одразу приступив до справи з білою пуделихою, але дідусь зупинив його, різко смикнувши за повідок.
— Юначе! — сказав він. — Ви не можете дозволити собі покласти на плечі цілу родину!
Тоді я замислилась, бо щось дуже подібне дідусь казав і про мого тата Морта.
Коли я гортала сторінки дідусевої медичної енциклопедії, то бачила намальованих голеньких панів і панянок з дивними приписками «уретра» і «матка» на геніталіях, але зараз дівчата жартували про ці частини тіла, і було дивно думати, що таке відбувається весь час, що респектабельні чоловіки у костюмах поводяться точнісінько як Гілер, скиглять і сунуть свої «штуки» у респектабельних дам — до речі, саме для цього грають весілля, цим займаються всі пари, навіть якщо не хочуть дітей, а отже, мама і Пітер це точно роблять удвох (іноді вночі я чула дивні звуки, та коли дивилась у щілину, то не бачила нічого, бо було надто темно), ба навіть дідусь і бабуся, бо інакше мами не було б на світі, більше того — кожен з мільйонів людей на Мангеттені і на Землі був результатом смикання, тертя й упорскування: процесу, загальновідомого під назвою «секс»; у це важко повірити, і все ж це була правда.
У школі хлопці не давали дівчатам просвітку. Коли мене вперше смикнули за волосся, я розлютилася, та згодом збагнула, що то спосіб включити мене до свого кола, тож я навчилася казати «Прибери руки!», як інші дівчата, тоном, що свідчив про протилежне. Навчилась я також пхикати, зітхати й кидати на хлопців такі погляди, щоб вони зрозуміли, що подобаються мені. Іноді на перервах хлопці переслідували дівчат, простягнувши руки вперед і повторюючи: «Єврейка! Єврейка!» — а дівчата вдавали, ніби їм страшно, і кричали: «Нацист! Нацист!» Це слово для мене було новим. Я знайшла його в словнику, проте не побачила жодного зв’язку між німецькою політичною партією та школою №140, тому наступної неділі, коли ми були у Катца, я запитала у тата:
— Хто такий нацист?
Я промовила це чітко і голосно, а тато підскочив і став червоним, мов мак.
— Цить! — сказав він, бо моє запитання примусило обернутись багато голів.
(Ворог одразу прокинувся і зашипів: «Браво, Седі, знову пхаєш носа не в свою справу! Ти завжди все псуєш — цю нову дружбу зіпсуєш також!»)
За цей час тато оговтався, допив каву і тихо сказав, підморгнувши мені непомітно:
— Нацисти — це найменш приємна сторона життя євреїв. Чекай, от ми вийдемо...
Коли ми опинилися на набережній Орчард серед рулонів тканини, валіз і шкіряних виробів, тато поцікавився, чому я це запитала, і я розповіла про гру у школі; його брови злетіли вище окулярів, а чоло пішло глибокими зморшками. Нарешті він зважився дати мені коротке пояснення.
— Нацистами звали німців, які хотіли стерти євреїв з лиця землі.
— Чому?
— Бо ті були євреями.
— Але чому, тату?
— Бо людей значно легше залишити неуками, аніж навчити чогось. Скажімо, якщо сказати людям, що всі їхні проблеми — від євреїв, їм стане легше, бо це просто і зрозуміло. А правда для більшості значно складніша.
— Хочеш сказати, що їх убивали?
— Так, — кивнув Пітер, купуючи у кіоску «Sunday Times», а це означало, що скоро ми будемо вдома, цю газету він купував останньою, бо важила вона цілу тонну.
— А ти як від них утік?
Пітер засміявся.
— На щастя, на євреїв у Торонто в них забракло часу. Та до моїх дідуся й бабусі в Німеччині вони дісталися.
— До твоїх дідуся і бабусі?!
Він ствердно кивнув. Очі Пітера металися в різні боки в пошуках приводу для зміни теми розмови, і я на повній швидкості — бум! бац! бам! — поставила ще три запитання:
— Як вони ловили євреїв? Як вони їх убивали? Скількох убили?
Але тато лише скуйовдив моє волосся.
— Слухай, мала, не варто забивати тобі цим голову. Тебе це ніяк не стосується. І все ж... зроби мені приємне... у школі не грайся у цю гру, гаразд? Коли інші почнуть гратися, знайди собі важливіші справи в іншому кінці двору. Добре?
— Добре, — серйозно і щиро кивнула я, однак мій мозок аж тріщав під вагою щойно почутого.
Увесь цей час — як писали у «Sunday Times» та інших газетах тієї осені — світ повнився небезпеками, бо на Кубі з’явилися радянські ракети. Існував ризик того, що Холодна війна обернеться на гарячу, однак Президент Кеннеді вирішив не поступатися і не толерувати витівки росіян. У школі майже щодня проводили навчальну повітряну тривогу, і чимало людей всерйоз готувалися до Третьої світової, споруджуючи ядерні бункери.
Пітер і мама, замість приєднатися до загальної паніки, лише глузували з неї. Одного дня вони розповіли мені, як електротехнічна компанія «Вестінгауз» заклала капсулу часу під гранітною плитою посеред Корона-парку: згідно із задумом, якщо людство загине і через кілька тисяч років на Землі висадяться іншопланетяни, їм захочеться дізнатись, яким був триб життя виду, що заселяв цю планету, — і тоді вони побачать типову американську квартиру зразка 1962 року, з усіма меблями і побутовими приладами. Наприкінці історії батьки буквально ридали від сміху, показуючи, як марсіяни просовують свої довгі зелені пальці в електричний вентилятор і вмикають його, щоб подивитись, як він працює.
