Стіни було пофарбовано у чорний колір, їх прикрашали жовті панно, штори також були чорно-жовті, а стеля — яскраво-червоною.
— Ти диви, — мовив Пітер, — це ж круть!
Звісно, було піаніно — без цього мама ні за що не погодилась би на переїзд. І перше, що вона зробила, коли зайшла, — це перевірила, чи воно налаштоване.
Важко хекаючи, ми підняли багаж нагору — і тільки тоді я зрозуміла, що життя з дідусем, бабусею й Гілером стало далеким і нечітким спогадом. У помешканні була тільки одна кімната — і вона стала моєю; мама і тато (я намагалася призвичаїтись називати Пітера татом) мали спати на канапі у вітальні. Я вистромила голову з вікна своєї кімнати, щоб роздивитися вулицю: там гралося чимало дітей, а на тротуарі була неймовірна кількість сміття і собачих какашок. І все оповивав дивний дух, який одразу мені сподобався.
Оскільки для покупок було надто пізно, ми вечеряли у китайському ресторані, і Пітер спробував навчити мене їсти паличками, та вони весь час випадали в мене з рук, і зрештою офіціант приніс мені виделку. Наприкінці кожен отримав китайське печиво з побажанням усередині. Пітерові передбачили: «Скоро ви заробите купу грошей», — і ми розсміялися. У маминому було: «На вас чекає слушна нагода», — а у моєму: «Скористайтесь вашим новим житям», — і я оніміла від подиву.
Мама і Пітер-так-званий-тато не подумали, чим зайняти мене впродовж літа, і мене це цілком влаштовувало. Самі вони з ранку до вечора стирчали у студії звукозапису — це їх заохочувало і тішило. Неподалік від нас була бібліотека, мама приносила цілі стоси дитячих книжок, тож літо перетворилося на свого роду нескінченний рай, де я мала право досхочу жерти, читати і спати і де практично не було жодних правил. Щодо моїх особистих правил... навіть якщо Ворог досі скептично стежив за всіма моїми вчинками, можна було подумати, що він вирішив на деякий час відступити: відколи ми переїхали, він не кричав на мене й не примушував робити собі боляче. Мені навіть вдавалося вдягатись без особливих проблем — а втім, улітку вдягатися завжди простіше.
Отже, я вперше спробувала те, що називається сімейним життям, — і мені страшенно сподобалося. Щоранку сонце будило мене, заливаючи променями кімнату, і я йшла до вітальні лоскотати голі ноги Пітера й мами, які визирали з-під ковдри, а вони сердились, щось бурмочучи і брикаючись. Дивно було бачити маму голою в ліжку з голим чоловіком, але сімейне життя мало бути саме таким, тому я мусила звикнути.
Я навчилась варити каву, гарно розташовувати чашку, вершки і цукор на таці та приносити їх мамі в ліжко.
Пітер був дуже милий зі мною. Він вигадав гру, яку ми назвали «перекицьки»: спершу він хапав мене у свої обійми, далі я робила кілька стрибків на місці, потім один високий стрибок — щоб ногами зачепитися за талію Пітера, а тоді відкидалась навзнак — так, щоб моє волосся теліпалося по підлозі; тоді я переносила ноги вперед і складала їх літерою V на грудях Пітера, а він тягнув мене вгору, поки я не з’єднувала їх на його шиї, після чого він обережно вигинав мене назад, я робила оберт і падала назад на ноги. Оце й були перекицьки, дуже весела гра, хоча Пітер постійно глузував з моєї ваги і вдавав, ніби за два-три рази вже не має сили.
Незабаром навколо мами утворилася група нових приятелів — наскільки я могла судити, вони були точними копіями її друзів з Торонто: ті самі бороди, те саме розкудлане волосся, та сама побожна шана до її голосу. Довгими вечорами вони пили вино, курили «керуак» і слухали диски, і коли мені хотілося спати, я просто йшла до своєї кімнати й зачиняла двері, а коли мені було цікаво, що буде далі, я могла досхочу дивитись у замкову щілину.
Авжеж, часто наше помешкання нагадувало склад — та, як каже мама, бездоганних людей не буває! Коли закінчувалися чистий посуд і чиста білизна, коли не було вже куди ногу поставити від нагромадження речей на підлозі, мама сторчголов кидалася в прибирання, терла, мила, мела, прасувала, витрушувала килими з вікна — і водночас співала хіти «Бітлз», навмисно їх викривляючи: «Please squeeze me, whoa, yeh, like I queeze you!»[29]
29 липня був мій сьомий день народження, і мене відвели до зоопарку в Бронксі, а коли я втомилася, тато схопив мене на руки і посадив собі на плечі. Було дуже круто — бачити все і всіх з такої височини й відчувати волосся на голові тата між моїми коліньми і його руки на моїх кісточках. Дорогою назад ми пройшли Великим Пасажем[30], і мама купила мені тістечко. На мій подив, воно виявилося значно смачнішим за домашні тістечка бабусі, і коли я сказала про це мамі, вона відповіла, що у бабусі важка рука, а улюблений її інгредієнт — це провина.
А за кілька днів ми дізналися про самогубство Мерилін Монро, і в це важко було повірити: ще кілька місяців тому її рятували із затісної сукні! Я спостерігала за тим, як батьки дивилися репортаж по телевізору — вони явно були приголомшені, і мене це неабияк здивувало, адже дідусь і бабуся ніколи не виказували емоцій: хай навіть атомна бомба впала на Торонто, вони б тільки осудливо похитали головами.
Була неділя, і мама вирішила виспатись. Об одинадцятій вона все ще спала.
— А що, як ми підемо пошукаємо чогось перекусити? — запропонував тато.
Тож ми вийшли на вулицю, тримаючись за руки, і я відчула себе гідною, просвітленою й унікальною водночас. Ми спустилися вулицями Делансі та Рівінґтон, а коли дійшли до набережної Орчард, я побачила, що всі крамниці відкриті, крам з виставлених назовні прилавків звисає на тротуар, — таке в неділю у Торонто було просто неможливо! Всюди майоріли вивіски, тато показував на них, а я читала, пишаючись своєю вправністю: «Сумочки Файна і Кляйна», «Шкіряні вироби Альтмана», «Тканини Бекенштайна», «Найбільший вибір у світі!», «Було б шкода не купити у нас!», «Шкіра оптом і в роздріб», «Одяг», «Мануфактура», «Бісер», «Трикотаж» і так далі. Тато широко усміхався і час від часу зупинявся, щоб оглянути товар та потеревенити з продавцями, і всі вітали його з такою милою донею, а в мене не було жодного бажання їх розчаровувати. Тато завів мене до величезного ресторану, що називався «У Катца», там було повно народу, переважно чоловіків, і Пітер пояснив, що насправді це не ресторан, а delicatessen[31] — себто замість сісти за столик і зробити замовлення офіціантові слід стати в чергу і роздивлятись — просто очманіти! — тисячі різновидів хліба, ковбас і сиру, викладених у вітринах, а коли прийде черга, треба сказати, що́ саме ти хочеш, і тобі просто на твоїх очах накладуть це на тарілку.
— Ну от, доню, і прийшов час тобі познайомитися з бейґлами, — мовив тато.
Він оплатив замовлення, ми з тацею влаштувалися за столиком у кутку, і я зазнала нового екстазу: скуштувала хлібець з дірочкою посередині, заповненою копченим лососем та густими вершками. Раптом тато сказав:
— Пам’ятаєш, ти питала мене про євреїв?
Я кивнула головою мовчки, бо мала повний рот задоволення.
— Оце — одна з найприємніших сторін життя євреїв.
Від подиву я проковтнула все, що було в роті, і роззирнулася.
— Ти хочеш сказати, що тут усі — євреї?
— Майже всі, — відповів Пітер. — За винятком кількох цікавих — от як ти. Недільними ранками, коли в місті зачинено майже все — мовляв, усі йдуть до церкви, — ми маємо приємність бути якомога активнішими й галасливішими.
— А як побачити, що вони євреї?
— Не бачити треба, люба, а слухати.
Я відкусила великий шмат бейґла.
— Авжеж, я помітила, що вони розмовляють німецькою.
— Седі, це не німецька, — відказав тато, замість заборонити мені говорити з повним ротом. — Це їдиш.
— Що таке їдиш? — поцікавилась я.
— Мова, якою колись дуже давно розмовляли євреї у Східній Європі. Слухай уважно, бо ці люди — останні, хто користується нею. Коли ти приведеш до Катца своїх дітей, напевно, вже її не почуєш...
