На святі було кілька немовлят і підлітків, та я виявилась єдиною дитиною свого віку і зросту — себто приблизно вполовину дорослої людини; походжаючи серед дорослих, я відчувала не вельми приємні запахи.

Батько Пітера подзенькав ножем об келих з шампанським і заявив, що збирається виголосити промову, — потім дідусь також узяв слово, а тоді була черга Пітера. Я слухала їх, згадувала порівняння з театром і міркувала про те, як часто люди грають ролі: можливо, не тільки на весіллях, а й протягом усього свого життя; можливо, дідусь, консультуючи своїх божевільних, лише грав роль психіатра, а міс Келлі, караючи мене лінійкою, грала роль недоброї викладачки; можливо, всередині них жив хтось зовсім інший, та оскільки вони вже вивчили всі свої репліки й отримали дипломи, то по життю вони йшли, граючи ролі, і настільки до цього звикали, що не могли зупинитись.

З мамою все було інакше. Щоб зіграти роль співачки, слід бути співачкою, тут ніяк не змахлюєш. Можливо, того дня мама єдина була справді собою.

Досхочу обміркувавши цю думку, я вирішила піти перевірити, яку їжу подають зовні, надворі і в саду, і — бам! — врізалась у скляні двері, що здавались мені відчиненими. Від удару мені перехопило подих, я дуже забила ніс, та що гірше — розбила двері, і скалки розлетілися на всі боки. Гості здивовано вирячились на мене, набігли офіціанти з віниками, а Ворог прошипів на вухо: «Ось тобі покарання за ненажерливість!»

— Господи, Седі! — скрикнула бабуся, на мить втративши самовладання, але миттю змінила тон. — Ходи сюди! Швидше ж, швидше!

Мій ніс юшився кров’ю, і вона кинулася витирати його вологою серветкою, поки він не заплямив мою новеньку жовту сукню.

На щастя, щоб відвернути увагу гостей від інциденту, Пітерів батько дав знак оркестрові грати. Молодята закруж­ляли залою — втілення любові і грації, — аж раптом трапилося щось небачене: коли мама й Пітер вальсували поруч із закутком, де бабуся витирала мені носа, вони підхопили мене на руки (авжеж, зачіска у вигляді шолома Мінерви, мереживо і тафта, пластиковий пояс, заюшений ніс — це все нікуди не поділося) і продовжили танок зі мною. Коли вальс завершився, вони поставили мене на один зі столів — підошви моїх туфель стояли на білому обрусі (однак мама з Пітером могли робити що заманеться — цей день належав їм), — і взяли мене кожен за руку, обернулись до спантеличеного натовпу, і мама сповненим гордості голосом заявила: «Ось наша нова родина: Пітер, Крістіна і Седі!» Гості привітали нас гучними оплесками, а я дивилась, як спри­ймуть цю новину дідусь і бабуся, але вирази їхніх облич були звичними — застиглими й траурними, ніби весілля їхньої доньки турбувало їх не більше, ніж потреба відвідати вбиральню.

Решта червня минула у довжелезній низці «останніх разів».

Востаннє я міняла постільну білизну (нижнє простирадло — у прання, верхнє — покласти на місце нижнього, а зверху — чисте простирадло: такими були незмінні правила, заведені бабусею, хоча можна було що два тижні міняти обидва простирадла, роботи було б значно менше). Фіолетове чорнило міс Келлі востаннє псувало мій зошит. Востаннє я розкладала по місцях свої пуанти, кілт і однострій жанетки, застеляла клавіатуру вишитою серветкою і закривала кришку піаніно.

Дідусь сів до сніданку зі словами:

— І нащо я обрав таку роботу? Це ж просто здуріти можна!

Звісно, він цю фразу зронив не востаннє, але я більше її не почую — і раптом вона здалась мені майже зворушливою. Бабуся попросила помити посуд, і я, переконана, що більше ніколи цього не робитиму, майже ніжно пестила ганчіркою чашки й тарілки із золотою облямівкою.

Другого липня бабуся зібрала весь мій одяг і дбайливо розклала його по коробках; третього липня автівка Пітера зупинилася перед будинком, і з неї вистрибнула мама. А через дві години, перетнувши американський кордон, ми на повній швидкості пролетіли місто Рочестер у штаті Нью-Йорк.

Від’їзд так розбурхав мою уяву, що я майже не спала, тож через деякий час відчула летаргійний тягар і закуняла, поклавши голову на коробку з книжками. А коли прокинулася, стояла страшенна спека, я була мокра від поту, дуже боліла голова, мама ж із Пітером тихенько перемовлялися.

— Якщо ти хочеш, щоб ми були справжньою родиною, — переконував Пітер, — мусимо всі носити одне прізвище. Це все спростить. Містер і місіс Сілберманн та їхня доня Седі Сілберманн.

Для мене це був удар, адже мало того, що Пітер не був мені батьком, так я ще й прізвища справжнього батька не знала! Прізвище Кризвоті я успадкувала від мами, а вона — від психіатра з вулиці Маркгем. Хтозна, можливо, якщо змінити і прізвище, і країну, Ворог нарешті дасть мені спокій?

— Отак просто? — здивувалася мама. — Ти вважаєш, що мені варто зватися місіс Сілберманн?!

— Я хочу сказати... — відповів Пітер (і я зрозуміла, що він запалив цигарку, бо говорив він уже крізь зуби), — що ти можеш зберегти ім’я Кріссі Кризвоті для сцени. Однакові літери ініціалів нескладно запам’ятати: Мерилін Монро, Бріжит Бардо, Доріс Дей... Та решту часу — скажімо, на зібраннях батьківського комітету школи — ти ховалася б за іменем «місіс Сілберманн».

Мама розсміялася.

— Не думаю, що я ходитиму на зібрання батьківського комітету! Зрештою, я вирішила змінити сценічне ім’я.

— Справді?

— Угу.

— І як тебе тепер зватимуть?

— Ерра.

— Як?!

— Ерра.

— Як це пишеться?

— Е-Р-Р-А. Ерра. Дві літери «р».

— Хіба це ім’я?

— Відтепер — так!

І вона проспівала своє нове ім’я на дивний гортанний мотив, і я була майже впевнена, що в цей час вона натискала на свою родиму пляму.

— Люба, краще не роби цього, — попросив Пітер. — Я два роки життя витратив на те, щоб ім’я Кріссі Кризвоті запам’ятали!

— Пітере, хоч ти й надягнув мені на палець обручку, це не дає тобі права наказувати мені!

— Зараз тебе просить не твій чоловік, а твій менеджер.

— Менеджер-шменеджер! Я — митець, і я приймаю рішення, бо де будуть менеджери без митців? На біржі праці!

Пітер мовчав.

— Я переконана, — вела далі мама, — що зараз ідеальний момент для зміни імені. Кріссі Кризвоті була канадською співачкою, і її слава залишиться в Канаді. А Ерра уславиться на весь світ!

— Де ти відкопала таке ім’я? — похитав головою Пітер.

— Ерра, — замість відповіді твердим голосом повторила мама. Обернувшись, вона побачила, що я не сплю, і запитала моєї думки.

— Про що? — перепитала я і потерла очі, щоб мама подумала, буцім я щойно прокинулась.

— Про зміну імені. Хочеш тепер називатися Седі Сілберманн?

— Пітер удочерить мене?

— Дитинко, я не можу цього зробити, — відповів Пітер. — Твій тато іще живий.

— Отже, ми будемо всім брехати?

— Брехати? Ні, звісно, що ні!

— Тоді виходить, це буде як у театрі, правильно?

— Так! Ти все чудово зрозуміла! Ти гратимеш роль Седі Сілберманн. Що скажеш?

— Круто! — вигукнула я.

Пітер усміхнувся і розчавив недопалок у попільничці.

— Зрештою, — повів він далі, — Седі — це чудове єврейське ім’я. На івриті це означає «принцеса».

— Невже? — здивувалася мама.

— А ти не знала?

— Чесно кажучи, ні.

— Чому ж ти назвала її Седі?

— Просто мені сподобалося це ім’я.

— Що ж, тепер у неї є причина його носити. О-ля-ля, та вам, дорогенькі, треба все пояснювати!

Я не зрозуміла, що то була за причина, але вперше в житті моє ім’я подобалося мені, бо відсилало до чогось іншого, крім суму й садизму. Принцеса!

— А я тепер, — спеціально для мене додала мама, — щоразу, як співатиму, зватимусь Еррою. Як тобі?

— Чом би й ні? — мовила я, виструнчившись на задньому сидінні, — тілу було боляче, але серце раділо. — Мені подобається, але я хочу піпі.

Не можу сказати, що моє перше враження від Мангеттена було неймовірним: так само, як і Торонто, велетенське місто, яке тягнулося, скільки око сягає, однак було гіршим; усе почалося погано, бо Пітер проґавив з’їзд із шосе, а мама зауважила: «Браво!» — і певний час у салоні панувала гнітюча тиша. Зрештою ми знайшли наш будинок на Норфолкській вулиці, помешкання було розташоване на шостому поверсі без ліфта, знайшов його Пітер, коштувало воно недорого, бо друг, який його здав, щойно помер від передозування.