Я до школи ще не ходила.
Коли трамвайні рейки мчали перед очима, у моїй голові зароджувалася мелодія, я знала, що насправді рухаються не рейки, а я сама, але вони миготіли перед моїми очима, залишаючи по собі блискучий слід, схожий на безконечну сріблясту драбину.
Біля ратуші стояла дзвіниця з годинником, й інколи, виходячи ополудні купити овочів, мати приводила мене туди, годинник відбивав полудень, дверцята відчинялися, й з’являлися дванадцятеро дерев’яних чоловічків. Вони кивали головами, кланялися, піднімали-опускали руки та ноги, достоту як люди, тільки різкіше, й обличчя у них завжди були незворушні. Вони ж бо були неживі.
Ми з Ґретою благали маму дозволити нам покататися на каруселі, ми так надокучали, що вона врешті піддавалася, хоча й казала, що грошей у нас обмаль. Я всідалася на чорного коня, а Ґрета — на білого, я стискала ногами широкі тверді велетенські боки, а руками — луку сідла, коник неживий, а я — жива, однак він віз мене — поволі, піднімаючись та опускаючись на платформі, що оберталася, тут було темно, та карусель світилася, гучна приємна музика переповнювала мене, ми мчали самі собою, я розчинялась у веселій мелодії та мерехтливих вогниках, і мені хотілося, щоб це тривало вічно.
Музика — це невидимий рух.
Дідусь учив мене співати влад, щоб різдвяні псалми звучали цього року чарівніше, ніж завжди, він казав, що у мене найкрасивіший голос у всій родині, і я гадала, що через це він любив мене більше, ніж Ґрету. Він навчив мене багато чого, голова у нього була повна знань, адже замолоду він вчився в університеті, і батько теж. Коли я була маленькою, він пояснив мені різницю між правою та лівою сторонами. Присівши переді мною навпочіпки, він говорив: «Дивися, Крістіно, це твоя ліва рука, а це — права; а це моя ліва рука, а це — права», — а я запитала: «Тобто у дівчаток і хлопчиків вони ростуть по-різному?» Дідусь голосно засміявся. Потім знову взявся пояснювати, але цього разу присів не переді мною, а поруч.
Якщо я, дивлячись у дзеркало, торкалася свого лівого ока, Крістіна, що в дзеркалі, торкалася правого, однак це була та сама я.
Щодня пополудні ми з дідусем лягали відпочити, але я не спала, лежачи в затемненій кімнаті, я розглядала промені світла, що просочувалися крізь дрібні дірочки в шторах, і намагалася скласти мелодію. Коли дідусь починав хропти, я легенько штовхала його в плече, кликала: «Курте!» — і він змовкав; дивно кликати дідуся на ім’я, та бабуся запевняла, що це єдине, що допомагає, і вона таки мала рацію: коли я кликала «Дідусю!», він хропів і далі з розтуленим ротом, з носа в нього стирчало волосся.
Я лежала собі й роздумувала, погладжуючи родимку на внутрішньому боці лівої руки, — вона була завбільшки як монета в одне су, ідеально кругла, золотаво-коричнева й трохи опукла, вкрита пушком, немов персик, і я обожнювала її гладити. Коли ніхто мене не бачив, я поволі згинала й розгинала руку, дивлячись, як родимка зникає й знову з’являється.
«Я вже розповідав вам історію про ялівець?» — запитував дідусь після вечері. Всі вмощувалися біля грубки, я згорталася на материних колінах; це була історія про хлопчика, у якого була злюща мачуха, вона звеліла йому дістати яблуко, й коли той нахилився над скринею, вона з такою силою опустила кришку, що голова у хлопчика відлетіла й закотилася між яблук, а мачуха згодом порізала його тіло на шматочки й приготувала печеню, яка припала до смаку батькові, котрий, не знаючи, що́ він їсть, обсмоктував кісточки й кидав одну за одною під стіл, та сестричка їх усі позбирала, і все скінчилося добре. Я понад усе на світі любила, згорнувшись на колінах у матері і застромивши лівого великого пальця до рота, а правим потираючи свою родимку, слухати історії, що їх дідусь оповідав усій родині.
Бабуся говорила, щоб я не смоктала пальця, вона читала мені з книжки «Нечепура-замазура» віршик про Конрада, який так любив смоктати великого пальця, що зрештою прийшов чоловік із ножицями й відчикрижив йому великі пальці на обох руках. Мати попереджала, що пальці не відростуть; повернувшись додому, він показав матері руки, на яких було лише по чотири пальці.
Дідусь замолоду втратив два пальці лівої руки під час іншої війни, та це не заважало йому грати на піаніно.
Пальці не відростають.
Волосся відростає, нігті на пальцях рук та ніг, вони ростуть далі навіть після смерті; дідусь пояснив, що волосся та нігті — це мертві клітини, їх виштовхують із тіла живі клітини, мертві частини тіла відростають, живі — ні, і це було дивно, якщо подумати. Очі не відростають, але якщо людина втратить око, його завжди можна замінити скляним або прикрити пов’язкою. Зуби відростають, але тільки один раз, якщо вони випадуть удруге, то залишиться дірка. Якось мій брат побився після зустрічі скаутів, йому зацідили кулаком в обличчя, і один із передніх зубів почав хитатися, було багато крові, але, на щастя, зуб не випав, і дантист зміг його укріпити.
У мене вже випало сім молочних зубів.
У саламандр хвости відростають, я не знаю, скільки разів їх можна відрізати, не зашкодивши живому тілу, треба буде спитати у дідуся. Я обожнювала саламандр — вони ж бо можуть жити у вогні! Дідусь показав мені, що коли запалюють свічку, то повітря над полум’ям гарячіше за саме полум’я. Можна встромити пальця в полум’я без шкоди для себе, та якщо його потримати над полум’ям хоч секунду, можна обпектися.
У цирку вершники стрибали крізь палаючі обручі. Я ніколи не була в цирку, але мама розповідала мені про акробатів та гімнастів, які виконували такі небезпечні номери, що глядачі затамовували подих. Дідусь казав, що люди затамовують подих, коли бачать щось неймовірне або небезпечне, і тіло вважає, що йому треба більше кисню, щоб протистояти небезпеці, от воно і вдихає побільше повітря в легені.
Я мріяла в майбутньому стати Товстухою з цирку, та ми саме програвали війну, тому недоїдали, і я ніскільки не гладшала. Все, що ми їмо, перетворюється на наше тіло, за винятком відходів, які виходять з іншого кінця; не знаю, чому не можна повибирати відходи до того, як їсти харчі, тоді нам не треба було б постійно ходити в туалет. «Дивно, якщо подумати, — казав дідусь, — трава, яку з’їдає корова, перетворюється на біфштекс, а от біфштекси, і морква, і картопля, і цукерки, і яблука, які ми їмо, перетворюються на наші тіла». Ми вже багато місяців не їли біфштексів. Що більше ми їмо, то більше ростемо, а коли перестаємо рости вгору, то починаємо рости вшир, казав дідусь, у якого було чимале черево. У «Нечепурі-замазурі» Гаспар дедалі більше худнув і врешті помер, бо не хотів їсти суп, і на його могилі поставили хреста.
Лотар ходив в уніформі, бо прийшов його час воювати, хоча ми вже втратили Францію та Англію, всі чоловіки від шістнадцяти до шістдесяти років повинні були воювати, дідусеві, на щастя, було шістдесят два, а то у нас вдома не залишилось би жодного чоловіка. Лотар обійняв мене, підкинув угору, я на мить зависла в повітрі, серце в мене калатало, а він зловив мене й притис до себе так сильно, що його металеві ґудзики вп’ялися мені в груди, я звивалася, щоб вивільнитись, бо мені було важко дихати, сукня у мене задерлася, коли він мене підкидав, і я боялася, що всі побачать мої панталони. Він нарешті відпустив мене, сказавши: «До побачення, люба Крістіно», — а я глянула на Ґрету — чи не ревнує вона, адже їй він не сказав «До побачення, люба Ґрето», не обійняв її й, тим паче, не підкидав її вгору, бо вона вже завелика, — але та лише повторювала «Лотаре, не йди! Не йди, Лотаре!», по її обличчю текли сльози і шмарклі. Але Лотар розвернувся й попрямував до дверей, його спина в уніформі здавалась ідеально прямокутною.
Ґрета була вродливіша за мене, але не така цікава, і я гадала, що дідусь мене більше любить тому, що Ґрета фальшивила, коли співала. Вся шкіра у неї була біла, у неї не було родимки на лівій руці, і влітку вона не вкривалася ластовинням, як я. Ластовиння додавало принадності моєму обличчю й захищало від сонця. Словом, Ґрета була трохи обмеженою, прісною й пласкою, наче тихе озеро, тоді як я була вулканом, вогонь жеврів у мені й спопеляв, і коли я співала, він вивергався, мов лава. У нас була одна кімната на двох, наші ліжка стояли узголів’ям до узголів’я, її речі в шухлядах комода лежали праворуч, а мої — ліворуч, вона гаяла купу часу на розчісування свого волосся, воно в неї було світло-каштанове і хвилясте, а у мене — біляве й пряме, і я просто швиденько причісувала його, та й потому, в житті є й важливіші речі. Вночі я роздумувала про мільйони речей, Ґрета ж відразу засинала й спала до ранку, немов гладінь тихого озера.
