Бабуся кивнула няньці Хельзі: «Пора!»
Шурхотячи спідницями, Хельґа пройшла темною кімнатою, відчинила стулки дверей і — диво з див! Це сталося знову! Як таке можливо? Ми були тут, всі-всі, окрім тата, який убивав росіян за сотні кілометрів звідси, й поки ми співали гімни у вітальні, обідній стіл у вітальні накрився сам! Ого-го! Біла лляна скатертина перелетіла через кімнату й тихо опустилася на стіл, найкрасивіше мамине столове срібло й дрезденська порцеляна вистрибом вискочили з шафок і вишикувались обабіч, кришталеві келихи вилетіли з буфета й стали «струнко» над кожним ножем, а різдвяний вінок із чотирма запаленими червоними свічками влігся посеред столу. «Ого-го! — вигукнула я. — Ну як таке може бути?»
Я зиркнула на маму:
— Ти попросила сусідку це зробити?
— Я? — мама зашарілася. — Сусідку? Звісно, ні.
Не могла ж вона брехати, тож як таке можливо? Щороку одне й те саме чудо, і я ніяк не могла його розгадати. То це був фокус чи диво?
Різдвяна вечеря скінчилася, пиріжки та пряники виявилися не дуже смачними, бо у нас не було яєць, ми з Ґретою сиділи на килимі у вітальні, поклавши подарунки на коліна. Мама, сидячи у кріслі поряд, щосили намагалася всміхатись.
— Сподіваюся, наступного року ви отримаєте купу подарунків, — сказала вона.
— Ти це казала й минулого року, — зауважила Ґрета.
Мама засмучено насупила чоло, але відразу ж опанувала себе. Вона не лаяла Ґрету за егоїзм, не сказала, що брат загинув на фронті й наша країна воює, просто запропонувала: «Давайте, любі мої, розгортайте подарунки», — та голос у неї звучав хрипко, я знала, що вона переживає за батька, вона вже втратила сина, невже вона втратить іще й чоловіка, таке трапилося з багатьма сусідками: «Де мій коханий Дітер цього різдвяного ранку?»
— Може, тато вже буде з нами наступного року, — сказала я, намагаючись розрадити маму, вона поплескала мене по руці й повторила:
— Давайте, розгортайте.
Ми схопили подарунки й почали розривати обгортки — без клейкої стрічки, загорнуті просто в газету, — й за кілька секунд мої пальці розв’язали шворку, розгорнули папір, відкрили коробку, і, заглянувши туди, я побачила жмут жовтого хутра і відблиски металу, й, перш ніж встигла зрозуміти, що й до чого, Ґрета радісно завищала, і я відразу метнула погляд у її напрямку й побачила, що вона сидить, розмахуючи лялькою.
Я завмерла.
Що тут скажеш? Сталася помилка. Мама помилилася, лялька була для мене, а плюшева штука — для Ґрети; чому вона не вигукнула: «Господи, яка ж я дурна, вибач, Ґрето, лялька — Крістіні, а ведмежа — тобі, люба!»
Лялька — мені, я знала. Вона була вбрана у червону оксамитову сукню з білим мереживним коміром та манжетами, у неї було довге каштанове волосся, рум’яні щічки, складені бантиком червоні губи й темно-сині очі, які (Ґрета показала здалеку) розплющувалися й заплющувалися! Коли лялька стояла, то дивилася на нас широко розплющеними очима, а коли її клали, повіки у неї поволі опускалися, вії торкалися щік, і вона поринала у світ снів. Я її обожнювала. Я навіть знала, як її звати: Аннабелла. Вона була моя. Я щосили стримувалася, щоб не підскочити й не вихопити ляльку з Ґретиних рук. А мати спитала: «Ну, а ти, Крістіно? Що тобі подарували?» — а я стояла ошелешена й думала, що ніколи вже не буду щасливою. Байдуже, що лежить у моїй коробці, мені страшенно хотілося одного — негайно вхопити прекрасну Аннабеллу в червоній оксамитовій сукні, любити її, плекати. Ґрета заходилась її колихати, щось наспівуючи, як завжди, фальшиво, а я побілілими від напруги пальцями вийняла з коробки плюшеву штуку — це був ведмедик із тарілками в лапах. «Ой, Крістіно, який він милий!» — лицемірно вигукнула Ґрета, а мені кортіло збити її з ніг, вихопити Аннабеллу й вилетіти разом із нею у вікно, як Пітер Пен із Венді.
— Поглянь, люба, — сказала мама, — у нього в спині ключик, його можна завести... Давай я тобі допоможу.
Вона підійшла до мене, лівою рукою взяла ведмедика, а правою повернула ключ — раз, два, три — і поставила ведмедика на килим. Він ударив тарілкою об тарілку, ступив два кроки й упав долілиць.
— Ти диви! — засміялася мама. — Схоже, він не любить килими, а якщо спробувати на столі? Ану, глянь, Крістіно!
І я примушувала себе дивитись, як цей дурнуватий ведмедик ходить, підскакуючи, по столу й б’є тарілкою об тарілку. Лівою, правою, лівою, правою, він ходив, мов солдат, але ж він був неживий. Солдати ходили, мов роботи, а роботи — неживі, тоді як солдати — живі, якщо тільки в них не стріляли, як в Лотара, або не встромляли багнета їм у серце чи в голову, або в них не влучала бомба чи граната: тоді вони переставали рухатися назавжди, і їх закопували у землю в домовинах, і ніхто їх більше не бачив, оскільки вони потрапляли на небо. Я дивилася на маму, вона стежила за ведмедиком, примовляючи: «Лівою, правою», — заплескала в долоні, коли він дійшов до краю стола, розвернула його, скомандувавши: «Кругом, марш!» — і ведмедик закрокував у зворотному напрямку. Ведмедик ступав дедалі повільніше, і мама командувала йому в такт: «Лівою... правою...» Дійшовши до середини стола, ведмедик зупинився. Він закляк, немов ходики, які дідусь забув завести. Мама сяяла, пишаючись, що змогла знайти мені такий подарунок у нинішні часи. «Давай, Крістіно! Тепер ти заводь!» — закликала вона, а мені хотілося вмерти.
Ґрета дала Аннабеллі інше ім’я, таке недолуге, що я не хотіла його вимовляти. Вона щоранку садовила ляльку на свою подушку — з випростаною спиною, зі складеними на спідничці рученятами. Ґрета наказувала мені не чіпати ляльку, та коли вона йшла гратися з друзями, то я не тільки брала ляльку, а й балакала з нею, співала для неї, виливала перед нею душу. Потім старанно садовила її назад на Ґретине ліжко так, як вона й сиділа — з випростаною спиною, з розправленим подолом сукенки й складеними рученятами.
Бабуся пронизливо закричала, у мене аж кров захолола, — звісно, це лише такий вислів, насправді у людей кров тепла, тобто вона має однакову температуру, що б не трапилося; навіть у таку холоднющу зиму, як нинішня, у німецьких солдатів кров усе одно була теплою, якщо тільки в них не стріляли, тоді кров струменем била з грудей і замерзала червоними бурульками на снігу; коли бабуся закричала, кров у мене не захолола по-справжньому, але з нею відбувалося щось дивне, я відчувала, як у мене сироти виступили на шиї та зап’ястках. «Крістіно! Мерщій сюди!» — гукнула мама, і я прожогом скотилася вниз, навіть не відчувши сходів під ногами.
Бабуся прала, й бак з окропом вивернувся їй на руки. Вона вже не кричала, а тихенько квилила, немов собача, розгойдуючись на стільці й намагаючись ні до чого не торкатися. Нажахана мама стояла перед нею, вона вийняла мазі та бинти, але не наважувалася зробити перев’язку: «Приведи лікаря, Крістіно, — не дивлячись на мене, наказала мама. — Давай, люба! Біжи щодуху!»
Коли обпечешся, шкіра набрякає, на ній з’являються пухирі, які наповнюються гноєм, якщо їх проколоти, гній витече, це боляче, але, зрештою, на місці обпеченої шкіри виростає нова. Найдивовижніше, розповідав дідусь, що всі лінії та плями знову з’являються на тих самих місцях, тому злочинці ніяк не можуть здихатися своїх відбитків пальців, навіть коли умисне обпікають пучки.
Лікар саме перев’язував бабусі руки, і тут знову пролунав крик, цього разу нагорі.
Ґрета. Тільки не це.
Я залишила Аннабеллу там, де гралася з нею, — на моєму ліжку, і Ґрета її там знайшла. Вона влетіла до кухні й, навіть не глянувши на мене, почала скаржитися мамі. Мама все ще була заклопотана бабусиними обпеченими руками і слухала впіввуха. «Ну ж бо, Ґрето, — сказала вона, чистячи картоплю на обід, — невже ви з Крістіною не можете гратися лялькою вдвох?» — «Ні, не можемо! — заперечила Ґрета. — Не хочу, щоб вона лапала брудними пальцями мою ляльку, це моя власність!» — «Гаразд, — зітхнула мама. — Крістіно, у тебе є свої іграшки, і не треба брати Ґретині без дозволу».
