Після молитви (він опустив голову, але не сказав «Амінь») мама намагалася обережно його розпитати й зашарілася, коли він нічого не відповів. Вона заговорила з Ґретою, але почала затинатися. Йоганн приніс у наш дім відчуття ніяковості, він мовчав, і ми одне за одним замовкли, мовчанка нас гнітила. Нам було ніяково, розмова затихла, про що ж ми говорили? Годі згадати.

Після вечері ми всі зібралися біля кахельної печі, та я не вмостилася в мами на колінах і не смоктала великого пальця — не хотіла, щоб Йоганн вважав мене малям. Дідусь розповідав історію про бременських музикантів, і ми всі сміялися, слухаючи, як кіт, собака, півень та віслюк нагнали страху на розбійників, та Йоганн так само втупив очі в порожнечу, на його обличчі залягла тінь, і наші смішки поволі стихнули.

Наступного ранку в школі було так само: вчителька відрекомендувала нового учня, виголосила невеличку вітальну промову, а він стояв, немов олов’яний солдатик, — невблаганний, недоступний, байдужий. Він виконував усе, що йому веліли, витримуючи невелику паузу, щоб показати, що він сам так захотів, а не його примусили, — проте відмовлявся відповідати на запитання, читати вголос і сказати хоч слово.

Ніхто його не лаяв і не карав.

Це неймовірно. Ми сироти: я — музика, він — мовчанка. Чи ти чуєш мій спів, хлопче зі зціпленими зубами? Віднині я співаю лише для тебе.

У нас закінчилися дрова, а нянька Хельґа захворіла, лежала в ліжку, її трусило.

— Треба, щоб ти допоміг, Йоганне, — попросила мама. — Сьогодні ти найсильніший з родини, доведеться тобі сходити по дрова. Бери санчата, Крістіна покаже тобі дорогу. Закутайтеся гарненько, надворі справжня завірюха. — Простягнувши йому гроші, мама усміхнулася й додала: — Не забудь принести мені решту.

У коридорі ми здибалися з фрау Веберн, яка раніше віталася «Хайль Гітлер» без особливого захвату. Вона не привіталась і, повертаючи ключ у замку, прошипіла саркастичним тоном: «Це ж треба, як росте ця родина!»; на щастя, Йоганн її не почув.

Ми йшли пліч-о-пліч, і мені чогось здавалося, що не дуже воно й холодно. Падав лапатий сніг, він поволі кружляв, чіплявся за наші шапки та шарфи, танув на щоках, виснув на віях... Я мала скористатися нагодою. Продавець дров жив далеко за сквером, іти до нього щонайменше годину. Тож я заговорила:

— Всі сніжинки різні. Вони схожі на зірки, але зірки не холодні й крихітні, вони гарячі й величезні, це далекі сонця, дивовижно, еге ж?

У відповідь — ані слова.

— Йоганне, — мовила я, — ти, звісно, гадаєш, що зі мною й говорити не варто, адже я лише дівчисько, але Ґрета навчає мене всього, що ви проходите в класі, у мене чудова пам’ять, а до всього ще й абсолютний слух.

Анічичирк.

— Йоганне, я розумію, що ти почуваєшся ні в сих ні в тих у нашій родині, але хочу сказати, що мені ти можеш довіряти. І я тобі ніби сестра, адже я... мене теж удочерили.

Ага. Він на мене глянув. Уперше насправді глянув. Серце забилося хутчіше, я пришвидшила крок і квапливо додала:

— Я теж їм не рідна.

Йоганн дивився перед собою, та я побачила, що він трохи розслабився, і — що за диво! — я почула його голос:

— Це правда?

Його слова лунали дивно — Йоганн говорив з акцентом.

Я кивнула головою, відчуваючи таке полегшення через те, що знайшла того, з ким можна бути щирою, що у мене аж сльози виступили, але не від смутку, а навпаки — від радості.

— Принаймні ми потрапили до гарної родини, — сказала я.

— Мене не всиновили, — відказав Йоганн, це звучало смішно, адже я на власні очі бачила, як мама підписувала папери, проте мовчала, щоб він говорив далі.

— Як тебе звати? — запитав він за мить, ошелешивши мене.

— Мене? Крістіна!

— Ні, як тебе звали раніше — твоє справжнє ім’я?

Я не знала, що́ він мав на увазі, та ми якраз дійшли до крамниці з дровами, і я відчула, як Йоганн знову замкнувся в мовчанці — немов черепаха, що ховає голову та лапи під панцирем. Коли я постукала у двері, він поглядом сказав мені «Говоритимеш ти», що я і зробила. Тоненьким, як у пташки, голосом я пояснила, що нам треба, простягла чоловікові гроші, поклала отриману решту до кишені Йоганна, і ми вийшли.

На вулиці стало холодніше, день хилився до вечора; порожні санчата тягти було легко, та тепер вони стали важкими, і Йоганн напружував усі сили, щоб їх тягти, його лице нагадувало обличчя чорних рабів, які підтримували балкони у палаці Цвінґера, тільки Йоганн був живий, і йому було справді важко, й не було сил говорити. Він почав задихатися й, дійшовши до скверу, зупинився, щоб перевести подих.

До нас долинає ледь чутна музика від каруселі по той бік скверу.

Обернувшись, Йоганн заговорив своєю дивною, невпев­неною німецькою:

— Хочеш покататися на каруселі, Псевдо-Крістіно?

— Ми не можемо, — засміялась я. — Це коштує грошей.

— Ми ж багаті!

Він вийняв із кишені решту грошей і показав мені блискучий скарб у печері-рукавичці.

— Ти жартуєш, Йоганне!

— «Ти жартуєш, Йоганне!» — глузливо передражнив він. — Ні, я не жартую, до того ж, я не Йоганн. Ану, ходімо, фройляйн Бозна-Хто! — Він схопив мене за руку, а іншою рукою тягнув важкі санчата.

Коли ми дійшли, карусель уже зупинили, музика змовк­ла, атракціон зачинявся, надходила ніч, і матері з дітьми розходилися.

— Ми не можемо, Йоганне, — заговорила я. — Гроші не наші, та й вони зачиняються.

Але Йоганн потягнув мене до каси й прошепотів на вухо:

— Давай!

Я пропищала вже не як пташка, а як перелякана миша:

— Ми можемо покататися, пане?

Сивий чоловік зі стомленим зморшкуватим обличчям саме зачиняв касу. Глянувши вниз, він побачив нас: двоє дітлахів тримаються за руки, падає сніг, надходить ніч, а країна ось-ось програє війну.

— Що ж, — відказав він. — На одне коло більше, на одне менше... гаразд, тільки швиденько!

Йоганн простягнув йому гроші, але той відмахнувся:

— Заберіть, касу вже зачинено. Ну, сідайте: два кола, і все.

Знову голосно заграла музика, я тішилася нею від душі, а чоловік підняв мене і посадив на спину чорного коника. Йоганн, на мій подив, примостився ззаду, обхопив мене руками, взявся за вуздечку, карусель набирала оберти, ми піднімалися й опускалися в такт музиці, ставало дедалі холодніше й темніше, а я вся палала. Я сміялася, крижаний вітер розносив мій сміх, волосся злітало вгору-вниз, вогники миготіли, музика бриніла. Ми зробили два кола, і я вдячно махнула добродієві рукою, той кивнув головою, вигляд у нього був втомлений, але, здавалося, потішити двох дітлахів — це все, на що він був здатний; він пустив нас іще на одне коло, я подякувала, він кивнув і не став зупиняти карусель, ми зробили ще одне коло, потім іще, і після кожного кола я дякувала, а він кивав головою, й так могло б тривати до нескінченності, навіщо нам зупинятися...

Скільки разів можна повторювати одне й те саме, чи можна вмерти, повторюючи одну й ту саму фразу: бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, бридка маленька ідіотка, — аж поки вона не втратить сенс?

Тієї миті, коли ми підійшли до дому — до того, як мама насварила нас за те, що повернулися пізно, а вона вмирала від страху, до того, як вона покарала Йоганна, відправивши його спати без вечері, до того, як серед ночі завила сирена і вся родина у піжамах босоніж помчала до підвалу, до того, як розвіялася феєрія руху та музики, що грала в моєму серці, поки ми з Йоганном довго йшли назад у темряві, — тієї миті він випустив мотузок від санчат, схопив мене за плечі й розвернув до себе.

Приклавши палець до вуст, він поволі вимовив своєю дивною німецькою:

— Не Йоганн — Янек. Не німець — поляк. Не всиновлений — викрадений. Мої батьки живі, вони живуть у Щецині. Мене викрали, Псевдо-Крістіно. І тебе — також.

З того вечора у мене розпочалося нове життя, сповнене таємниць та інтриг з Янеком-Йоганном. Палець біля вуст означав: віднині ніхто не повинен знати, що нас поєднує.