— Милий мій чоловічку! — сказала вона. — Давно не бачились, еге ж?
— Так, — погодився я.
Залишаючись у верхньому одязі, ми сіли довкола обруса, і мушу сказати, що, як на дам далеко за сорок, Ерра й Мерседес були значно гнучкішими за мого тата, якому до сорока ще було не близько; вже за кілька хвилин у нього щось заболіло і він пішов узяти подушку. Їжа була дуже смачна, атмосфера теж була незвична — через небо надворі, сіре, мов старовинний замок, і через дощ, який бив об вікна, мов дракон хвостом; ми ніби грали на сцені театру. Мерседес запалила дві свічки — атмосфера стала ще більш театральною, а коли ми завершили нашу вечерю, бабуся Ерра схилилася над свічками, щоб запалити сигару.
— Отже, — з хитрою посмішкою сказала вона, — моя донька розкошує десь у південній півкулі?
— Що, у південній півкулі?! — здивувався тато, а я почервонів і швидко зиркнув на нього, щоб він підтримав мою простодушну вигадку. — О, Рендалл трохи наплутав! Вона справді вирушила на південь. Він це хотів сказати. Але на південь Німеччини. Вона там проводить свої дослідження.
— Дослідження-шмашлідження, — пробурмотіла Ерра, зітхнувши. — Не впевнена, що вона там щось знайде...
Мерседес пирснула сміхом, але прикрила вуста рукою, бо я був з ними і не пасувало сміятися з моєї мами переді мною.
— Німеччина! — мовила Ерра. — Еге... Якби я знала, що вона так буде цим перейматися... Дивний фах, Ароне, ти так не вважаєш? Пхати свого носа в чуже життя...
— Ну, я не знаю, — відповів тато. — Мій фах іще гірший: я цуплю чужі долі для своїх персонажів. Наука до ситого черева не спішить...
— Тату, там же не так! — гукнув я, хоч і знав, що він сказав це навмисне.
— Ні, це різні речі, — заперечила бабуся Ерра. — Ти митець.
Примружившись від спіралі диму, що йшла від її сигари, вона підійшла до піаніно в кутку лофта.
— Рендалле, ходи сюди, — сказала Ерра (і я із задоволенням послухався її). — Пограємо разом?
— Але я не вмію грати, — відказав я.
Бабуся підняла мене, поставила на табурет і пригладила скуйовджене рушником волосся.
— Дозволь кажанові на плечі підказувати тобі... Ти повинен грати оці ноти, між басами... Тільки чорні клавіші, добре?.. і ніжно, дуже ніжно... Головне — слухай, що граєш, слухай, поки тобі не сподобається.
Тато й Мерседес в іншому кутку кімнати замовкли, і можна було б почути, якби пролетіла муха, — так кажуть. Я обережно й поволі шістьма пальцями тиснув на чорні клавіші. Бабуся Ерра стояла поруч, слухала й кивала головою. За мить вона загасила сигару, і я почув щось на кшталт булькотіння, яке виходило з її грудей; я грав далі, а вона відгукувалась на кожну з моїх нот своєю — то в лад, то ні, — ми ніби потроху просувалися лісом, ховаючись за деревами. Мої пальці поступово швидшали, її голос також, і все ж ми не відступали від правила «обережно», тому виходило щось типу чечітки в снігу.
Невдовзі я збагнув, що уривок доходить кінця, ми зупинились одночасно, і тато й Мерседес привітали нас гучними оплесками — але ніжно, вкрай ніжно, ледве чутно, через віщо ми всі розсміялися. Бабуся Ерра крутнула мене на табуреті і знову взяла на руки.
— Бачиш? — сказала вона. — Ти грав!
І вона перетнула кімнату, легко тримаючи мене на плечі.
— Ерро, здається, я впізнав кілька слів, — сказав тато. — Принаймні кілька складів... Ти часом не олюднюєш свій спів?
— Пхе, та я завжди була людиною! — широко усміхнувшись, відказала бабуся. — Утім, нині я справді іноді вставляю слова у спів — і це завдяки Мерседес. Бо вона — чаклунка. Знає магію слів.
— Правда? — звернувся я до Мерседес, поки бабуся Ерра саджала мене у фотель.
— Ну що ви! — відказала Мерседес. — Магія не в мені. І не в людях. Магія — в тому, що відбувається між людьми. І навчитися користуватися цим — радше питання самодисципліни.
— Це одна з найбільших моїх проблем, — похитав головою тато.
— Цить! — приклала палець до вуст Мерседес.
Запала тиша. І тоді тихим гортанним голосом вона додала:
— Часом достатньо заплющити очі й уважно вслухатися. Так виникають чари. Рендалле, ти готовий?
— Готовий.
— Добре. Тоді слухай. У твоїй голові є біла хмаринка, подібна до ватної кульки... Бачиш?
— Так.
— Чудово... А з хмаринки стирчить нитка, бачиш? Якщо обережно потягнеш за нитку, то з’явиться багато різнокольорових бантів, як на хвості летючого змія... Банти прив’язані одне до одного... Ці банти — слова... Тягни ще... обережно... дивися, що з’являється з іншого боку хмаринки!
Я розплющив очі, але Мерседес з усмішкою сказала:
— Ні, коли я кажу «дивись», це означає дивитися всередині себе, а для цього очі мають бути заплющені. Що ж, добре. Тепер буде магія. Образи будуть перепливати з мого мозку до твого. Ти бачитимеш усе, що я казатиму.
І вона продовжувала говорити, дуже тихо, роблячи великі паузи між словами:
— Ось... мертвий крук... Ось... фея з барвистими крильцями... Ось... тарілка з вівсянкою... Бачиш, Рендалле?
І я кивнув, бо дійсно бачив. Тиша була безконечною і глибокою, я з головою пірнув у неї, я бачив і нерухомого крука з одним оком, напіврозплющеним і ніби скляним, я бачив діадему, що мерехтіла на золотавих кучерях феї, я бачив пару, що піднімалася від тарілки з вівсянкою — таку тато іноді готував мені зимовими ранками, додаючи коричневий цукор, вершки, а іноді й родзинки, смачно виходило!
Коли я розплющив очі, всі троє дорослих дивились на мене і всміхались.
— Насправді, — нарешті мовила Мерседес, — таке відбувається весь час. Просто магію слід помічати.
— Ви поетеса? — запитав тато, і Мерседес розсміялася найпрекраснішим сміхом, який я коли-небудь чув, подібним до водограю з тисяч блискучих крапель чистої води.
— Ні, — відповіла вона, — лікарка. Практикую психотерапію образами.
Хоч я нічого й не зрозумів зі сказаного, проте мені здавалося, що бути пацієнтом Мерседес — приємно.
— Дивовижна демонстрація, — мовив тато, запалюючи цигарку (мама ні за що б такого не дозволила). — Але театр — зовсім інша матерія. Не можна написати п’єсу про мертвого крука, прекрасну фею або вівсянку. Треба придумати, як їх поєднати.
— Треба сказати, — втрутилася бабуся Ерра, — що чари Мерседес діють, тільки якщо говориш з нею однією мовою. Якби замість «мертвий крук» вона сказала іспанською «сuervo morto», Рендалл нічого б не побачив. Ось чому я віддаю перевагу чистому голосу: він зрозумілий усім. Мій спів абсолютно прозорий — правда, Рендалле?
— Не знаю, — щиро зізнався я. — Але він абсолютно прекрасний!
Вони розсміялися, бо я сказав «абсолютно», а це було не дитяче слово, хоча дорослі постійно користуються ним у нашій присутності.
— Дякую, серденько, — тихо сказала бабуся Ерра.
Після цього вони завели дорослу розмову про Президента Рейгана (тато презирливо називав його «актором із низькопробних фільмів»), який щойно відрядив військо до Бейрута. А я ліг на велику подушку на підлозі і став куняти, уявляючи себе Сонею, достоту як мама, — дорослі от-от мали полити мене чаєм, як у книжці... Зрештою я заснув, але майже одразу прокинувся від гучного сміху — на жаль, жарту я не почув, але бабуся Ерра голосно заявила, що її співу майже завжди акомпанує лютня. Тато й Мерседес здивовано перезирнулись: мовляв, що вона верзе?!
— Даруй, — сказав тато, — але я ніколи не бачив у твоєму ансамблі лютніста.
— Може, його й не видно, — усміхнулась Ерра, — але він є, і він єдиний, хто справді присутній...
Не знаю, сон то був чи яв і чи справді вона говорила про лютню, — на межі між уявним і явним слова часто спотворюються.
Під вечір ми розважалися йогою. Тато постійно падав, Мерседес вдалося підняти ноги вгору, але не виструнчити їх в одну лінію з тілом, у мене з кожним разом виходило краще, однак усіх обійшла бабуся Ерра. А я все думав: чи завжди її життя було таким радісним, чи вона зробила виняток з нагоди нашого чудового пікніка?
Того вечора, вже у ліжку, я намагався відтворити словесну магію Мерседес. Заплющивши очі, я шепотів: «Собака... кіт... тарілка...» — і так далі, але не спрацьовувало, слова мав промовляти хтось інший, тоді це будуть несподівані слова. Заскочити зненацька себе самого непросто. Лоскотати себе самого також непросто — це якось зауважив тато:
