— Коли я лоскочу себе, то не сміюсь, але мені смішно, коли уявляю людей, які лоскочуть себе і не можуть розсміятися.
Мама знову нам потелефонувала. Спершу тато здавався радісним, та чим більше вони говорили, тим більше він похмурнів.
— Що?! — нарешті мовив тато.
Він слухав і кивав головою, хоч мама і не могла цього бачити.
— Українка?! Ти кажеш, вона українка?.. Авжеж, твоя правда. Вони весь час влаштовували погроми — так, ніби цим розважалися... Цікаві люди, несподівана розв’язка... Слухай, Седі, все це, звичайно, дуже захопливо, але я не з твоїми предками одружувався! Я тебе взяв за дружину, ТЕБЕ! І час від часу я хотів би бачити тебе поруч.
Минуло кілька хвилин, поки на іншому кінці дроту мама хмарою вивергала лайку, зрештою тато її урвав:
— ЧИКАГО?! А що там, у Чикаго?.. Та ти геть здуріла! Ти змінила фах? Ти що, приватний детектив?.. Ні, мене турбує не тривалість твоєї відсутності, а те, що ти забила собі голову цією...
Він не договорив, попрощався і поклав слухавку.
— Дорогою додому твоя мама мусить заїхати до Чикаго, — пояснив він мені. — Вона повертається наступної середи.
А тим часом, поки мама не повернулася, до нас без попередження зайшов татів приятель, Джейкоб, який теж був драматургом. Я любив його за довгу чорну бороду і гучний громовий голос, у якому ховався сміх. Одну з його п’єс щойно поставили у літньому театрі в штаті Вермонт, і він умовляв тата поїхати з ним.
— Та я б залюбки, — відказав тато, — але ж у мене зараз дитя на руках!
— Ну то й що? — зауважив Джейкоб. — Візьмемо дитя з собою! Веселіше буде!
Тож ми, нічого не сказавши мамі, зранку в суботу виїхали з Нью-Йорка у старенькому пошарпаному фургоні Джейкоба (якби мама побачила цей брудний і роздримбаний мікроавтобус, у неї стався б напад епілепсії) й вирушили до Братлборо — шлях неблизький. Аби згаяти час, тато і Джейкоб наввипередки співали пісні з мюзиклів, популярних у їхні молоді роки, та оскільки половину слів вони забули, то винайшли нову гру. Хтось починав пісню, а другий підхоплював рядком з іншої пісні — і так далі; було тільки одне правило — наступний рядок мусив мати відповідний ритм та (більш-менш) сенс.
If I were a rich man, Ya ha deedledeedle, bubba bubbadeedledeedledum. All day long I’d follow the Yellow Brick Road. Follow the Yellow Brick Road Wa-doo — Zim bam boodle-ooHoodle ah da wasaScatty wah. Yeah! It ain’t necessarily so. To go into Hebben, Don’t snap for a sebben Beneath the Broadway lights! Oh, moon of Alabama If I were a biddy biddy rich Yidle-diddle-didle-didle man New York, New York, a helluva town, The Bronx is up, but the Battery’s down, The people ride in a hole in the groun’ Li’l David was small, but oh my! L’il David was small, but oh my! You’ll find he is a whiz of a Whiz! If ever a Whiz! there was. If ever oh ever a Whiz! there was, the Wizard of Oz is one becoz Moses supposes his toeses are Roses, But Moses supposes erroneously. Hooptie doodie doodieLi’l Moses was found in a stream He floated on water Tillol Pharaoh’s daughter said show me the way to the next whisky bar Oh, don’t ask why, oh, don’t ask why...[13]
Вони виводили, мов навіжені, вікна на дверцятах були опущені, і мушу сказати: давно я не бачив тата таким щасливим.
Коли ми нарешті приїхали до театру, тато посадив мене собі на коліна, і майже всю виставу я проспав — зрештою, я й так нічого не розумів. Потім була вечеря на честь Джейкоба, а я подумав: хтозна, може, тато заздрить своєму другові? Хай там як, а тато й знаку не показував, жартував з усіма і питав, хто приготував такі смачні страви. Та потім нам сказали, що у мотелі вільних номерів немає — Джейкоб зірвав нас із місця, не підготувавшись, — і всі номери розібрані туристами. На це Джейкоб заявив, що немає нічого страшного, варто дістати спальники — і можна хропти просто під зірками! Тому, хоч була друга ночі, ми стрибнули до його фургона і гнали, поки не знайшли безпечну місцину; тоді тато вийшов, відсунув огорожу, і ми, розклавши спальники просто поля, дивилися на зірки. Це було справжнє диво, а ще — не було комарів! Перш ніж заснути, я чув, як тато і Джейкоб згадували епоху хіпі, свою молодість, коли всі носили довге волосся, любили показувати голі груди і хотіли повернутися до природи — дивовижні були часи!
Вранці я прокинувся першим, було дуже рано. Навколо все дихало спокоєм. Я побачив, що спали ми посеред луки, і було так рано, що краплі роси блищали на високих травах серед холодного повітря і прозорого світанкового світла. Чулося мекання корів на сусідній фермі. Я встав і босоніж пішов вологими травами, а коли опинився край луки, то пірнув у хащі. Промені сонця тільки починали пробиватись у гущавину. Я сів на старий сухий стовбур і подумав: як добре, що мама не поїхала з нами, вона б весь час невдоволено бурмотіла — бо я ризикував підхопити нежить і не чистив зуби. Я легенько погладив кажана на своєму плечі, а він прошепотів, що тепер я можу поринути в чари, тож я вирішив спробувати. Спершу подумав про слово «роса»... потім про слово «світанок»... а ще — про слово «літо»... і все це побачив!
Минуло кілька хвилин — аж раптом, оглушливо скиглячи гальмами, біля фургона Джейкоба зупинилась автівка, з якої вийшов дядько з рушницею. Він широким кроком рушив до тата і Джейкоба, які ще спали, — мене він не помітив через густі кущі, але я його бачив добре, і вигляд у дядька був розлючений.
— Що вам тут треба?! — гукнув він щодуху.
Тато і Джейкоб підняли голови. Вони терли очі і повільно поправляли одяг.
— Та вставайте ж, трясця! — знову гукнув дядько і помахав дулом рушниці, аби показати, що він не жартує. Здавалося, що інакше він розмовляти не вміє — тільки кричить.
— Ви що, не бачили вказівник, отам? ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ. Читати не вмієте, га?!
— Чого ж, уміємо, — мовив тато. — І бачили вказівник...
— Авжеж, бачили, — додав Джейкоб. — Ми трохи штовхнули його, то важко було не побачити. Але ми його не крали.
— ЩО?!
— Ми не крали ваш вказівник, — пояснив тато. — На ньому ж чітко зазначено: приватна власність, отже, він комусь належить, і ми його не чіпали.
— Хоча він став би в пригоді, щоб розвести ватру, — спокійно заявив Джейкоб, узуваючи сандалі. — Уночі нам дошкуляв мороз.
— Та ви глузуєте з мене! — знову заревів фермер. — Іще один жарт — і я кличу поліцію!
— Ароне, де твій син? — запитав Джейкоб.
— Що?! То ви й шмаркача сюди приперли?! От дідько!
— Тату, я тут! — крикнув я, вийшовши з чагарів. Мимоволі через рушницю мій голос трішки дрижав.
— Чуєте, негайно забирайтеся звідси!
— Тихо, тихо, — сказав Джейкоб, згортаючи спальники. — Ми вже йдемо.
— Я чекаю! — гукнув дядько. — Рахую до десяти!
І поки Джейкоб здавав задом, щоб виїхати з луки, тато помахав дядькові рукою — просто щоб показати, що ми не образилися. Обличчя фермера налилося кров’ю від люті, він підняв рушницю, і я затремтів, майже відчувши брязкіт лобового скла.
Через кілька секунд тато обернувся до мене і турботливо запитав:
— Рене, у тебе все добре?
— Так... Не варто було махати йому.
— Твоя правда. По-дурному вийшло.
Без слів було зрозуміло, що вся ця поїздка також мала потрапити до шухляди з «обітами кумпанів».
Наступної середи ми поїхали по маму в аеропорт, який називався JFK на честь Джона Фітцджеральда Кеннеді, американського Президента, якого вбили, коли мамі було сім років, — вона це бачила по телевізору. Вона досі згадувала, як Джекі Кеннеді, дружина Президента, вбрана у рожевий костюм, повзала по новенькому броньованому «Лінкольну» і збирала шматки мозку свого чоловіка; мама часто казала, що нерозумно спершу купувати броньоване авто, а потім їздити серед натовпу з опущеним верхом (добре, що вермонтський фермер не стрельнув у нас, бо фургон Джейкоба не мав броні!).
