Своїм маленьким нігтем я полоскотав товсту жовту шкіру на татовій лівій п’ятці — так легко, що тато нічого не відчув. Тоді я поволі посунувся в бік гомілки — і він нарешті відреагував! Та оскільки тато досі не здогадувався про мою присутність, він, певно, вирішив, що на гомілку сіла муха, тому трусонув ногою, аби її зігнати. Тоді я полоскотав уже сильніше, і тато підскочив і заволав.

— Агов! — збентежилась мама. — Що за штуки?!

Підводячись, тато зірвав простирадло з мами, і, коли вона мене помітила, її груди були оголені і важко звисали; мама різко відвернулась і схопила нічну сорочку.

Коли я був зовсім маленький, то нерідко приймав ванну разом з мамою, і тоді вона не ховала свої груди — навпаки, я міг гратися з ними; та кілька місяців тому вона вирішила заборонити мені це, тепер бачити їх мав право лиш тато, звісно, крім самої мами. (Цікаво, — подумав я, — чи настане день, коли я стану справді дорослим і зможу їх бачити, і як вона вирішить, коли саме це буде...) Жіночі груди — дивна штука: на початку життя ми постійно занурюємось у них носом, потім потроху нас від них відлучають, нарешті взагалі забороняють їх бачити. Однак у телевізорі та в кіно жінки демонструють свої груди всім — крім сосків, так, ніби соски приховують якусь страшну таємницю, хоча насправді це не так, зазвичай у них навіть молока немає. Щодо того, що в жінок між ногами, то мама, приймаючи зі мною ванну, завжди була у трусиках, тож цю частину жіночого тіла я ще не бачив, якщо не враховувувати статуї в парках — у них там взагалі нічого немає; я поцікавився в тата, а він відповів, що, навпаки, це найцікавіша частина жіночого тіла, просто не така випнута вперед, як у нас.

Мама пішла на кухню робити каву, а ми з татом — до ванної кімнати, дзюрити разом. Ми стояли поруч перед унітазом, і наші дві вигнуті жовті цівки поєднувались і змішувались у світлій воді, було цікаво спостерігати за тим, як спершу окремо закручувались жовта і прозора рідини, та вже за кілька секунд усе ставало однакового кольору, світло-жовтого. Я потрапляв точно в унітаз, хоча коли був маленький, майже щоразу залишав на підлозі кілька крапель сечі, і мама примушувала витирати їх губкою, а потім мити губку під краном; і мене нудило від самої думки, що я руками торкався власної сечі.

Мамин рейс був аж о сьомій вечора, та я знав, що весь день буде розфарбований думками про її відліт. Смакуючи кавою, вона торочила про валізи, паспорти, візи і мапи, і я розумів, що мені місця там немає.

— Ароне, хіба не дивовижа? Менше ніж за добу я буду в Німеччині! Здуріти можна! Добре, що там у нас? Список! Ось що мені треба — список! Рендалле, запам’ятай: щоразу, коли зашиваєшся від нагальних справ — складай список. Тоді можна подивитися в очі своїм потребам і занотувати їх на папірці у порядку значущості. Починати треба з найнагальнішої справи, тієї, яку хочеться виконувати найменше. Це називається брати бика за роги.

— Мені ця стадія ніколи не вдавалася, — зауважив тато, — бо бик щоразу прохромлював мене рогами, а натовп підхоплювався з криками радості, і я лежав на арені, стікаючи кров’ю...

— Ароне!

— Якщо серйозно, Рене, то твоя мама має рацію. Ніколи не роби сьогодні те, що можна перенести на завтра.

— Таж навпаки! — засміявся я. — Ніколи не перенось на завтра...

— Справді? Ну вибач... Завжди помиляюся з цим прислів’ям, хтозна-чому... То який бик у тебе сьогодні, Седі?

— Га?

— Ну, що ти братимеш за роги сьогодні?

— Складатиму валізи. Ось мій пріоритет на сьогодні — багаж!

Поки тато мив посуд після сніданку, мама пішла до спальні, розкрила велику шафу, стала виймати одяг і складати його на ліжко — так вона думала. Ми чули, як вона розмовляла сама з собою:

— Так, подивимось... оце мені тисне у талії... а цей светр не пасує до цих брюк... скільки мені треба спідниць — дві чи три... чи можна в Німеччині придбати колготи...

Саме по собі це не було б дивно, якби посеред її міркувань час від часу не лунав інший тон: «Дурепо, нащо ти це взагалі купила?», або «То хто винен, по-твоєму, га?», або «Що, боїшся стати на ваги?», або «Скільки ще кумекати будеш?». Тато не витримав і за якийсь час зачинив двері до спальні, бо чути, як мама розмовляє на два різні голоси, було вкрай незвично.

Як правило, мамині подорожі тривали два-три дні, максимум тиждень. Та цього разу вона їхала на два тижні. Я відчував легкий біль у животі і знав: це мені вже бракувало мами. Я думав, чи бракуватиме їй мене: коли вона прокидатиметься там, дуже далеко, у своєму номері в готелі, чи буде мучитись думкою — а що зараз робить її синок?

Дні минали, і, незважаючи на відсутність мами, я міг би сказати, що літо було чудове.

Мама потелефонувала по міжміському зв’язку, слухавку зняв я, вона сказала: «Привіт, крихітко» і ще кілька подібних слів, — та я відчував, що вона квапиться завершити цю розмову, бо дзвінок був недешевий і говорити вона хотіла з татом. Їхня розмова тривала довго, і хоча тато не підвищував голосу, я відчував, що йому не подобається те, що він чує, — і через це я поквапився до вбиральні. Потім він пояснив мені, що мама вражена тим, що почула від сестри Ерри у Мюнхені.

Наступного дня нам потелефонувала й сама бабуся Ерра, і знову слухавку зняв я; хоча в її минулому копирсався не я, все ж почувався винним. Бабуся здивувалася, коли я сказав, що мама у від’їзді, і я зрозумів, що вона була не в курсі про свою сестру, тому швидко додав:

— Думаю, мама читає лекції.

— Посеред літа?! — здивувалася Ерра. — Не може бути, всі університети зараз зачинені.

— Хтозна, можливо, це десь у південній півкулі, — бовкнув я, прагнучи як похвалитися своїми знаннями, так і залишатись правдоподібним.

Ерра розсміялася.

— Що ж, добре! — сказала вона. — Може, влаштуємо пікнік наступної неділі, лише ми, вчотирьох?

Коли вона мовила «вчотирьох», я зрозумів, що нарешті зустріну її подружку, — а це буде чергова таємниця у довжелезному списку «обітів кумпанів» між мною і татом.

Увечері в суботу, повернувшись додому, тато приніс кілька пакетів із супермаркету, а в неділю весь ранок провів за підготовкою пікніка — та коли він почав складати все до кошика, небо пролилося дощем. І йшлося не про кілька крапель, не про нетривалу зливу, що залишає по собі осяйне блакитне небо, — ні, йшлося про справжній потоп. Дощ лив суцільним потоком з величезних густих хмар кольору сталі, що аж ніяк не квапилися ушиватись. Я був засмучений, адже було зрозуміло: сьогодні ніхто не розстилатиме обрус на галявині у Центральному парку, хоч як мені кортіло свята.

— Господь вирішив інакше... — сказав тато бабусі Еррі по телефону. Вона відповіла щось, чого я не чув, і тато відказав: — Геніально! За годину будемо під вашими дверима.

І, обернувшись до мене, він мовив:

— Пікнік влаштуємо на Бовері-стріт.

Поки дісталися туди, ми промокли до нитки. Бабуся Ерра та її подружка кинулися до нас із рушниками і терли нам голови мало не до запаморочення. Буря стала чи не найдраматичнішою подією того дня — свого роду драконом, який ревів і наскакував на наш пікнік, та нам вдалось уникнути його гострих кігтів. Жінки розстелили обрус посередині лофту й розставили паперові тарілки та пластикові куверти. Подружка Ерри була приземкуватою пані з темними очима й волоссям, приїхала вона з Мексики і звалась Мерседес — достоту як дороге авто. Вона потиснула мені руку і мовила:

— Рендалле, щаслива знайомству!

Здавалось, вона так і думає.

Бабуся Ерра виявилася сильнішою, ніж здавалося на перший погляд, — вона взяла мене на руки, підняла і обцілувала все обличчя, між поцілунками усміхнено розглядаючи мене. У неї були сині, мов сапфіри, очі зі зморшками довкола, які можна було бачити зблизька, а волосся було майже повністю сиве — лишалося тільки кілька білявих кучерів.