Оце і все. Але мені присудили друге місце. Можливо, мама має рацію, а я, як завжди, занадто суворий до неї: дива існують, принаймні у певні дні.

Сьогодні вранці вершини Апуанських Альп покриті ковдрою з чорних хмар. У повітрі вже відчувається запах грози. Розвішена білизна (мої футболки, одяг Верби, Вейнові труси) звиваються на вітрі, як підлітки на дискотеці. Хоча білизна ще мокра, мама все одно все знімає, бо боїться, що вітер позриває і порозкидає речі по живій огорожі, як уже траплялося в минулому. Просить Рамону допомогти, я сиджу в хаті, а Верба закінчує снідати. Я розповідаю йому про ці сторінки, які пишу і ще напишу. У багатьох аспектах Верба — ще той придурок, але щодо моєї творчості він якось завжди проявляв певну чуйність. Щоб переконати його послухати написане, жартома обіцяю, що як тільки стану шалено відомим і напишу перший бестселер, із перших зароблених грошей куплю йому будинок у Маріна-ді-Маса.

Рамона тимчасово живе у нас, оскільки її мати разом зі своїм новим чоловіком поїхала на цілий тиждень у відпустку. А Дієґо про таке навіть слухати не захотів і залишився вдома сам, пообіцяв тільки, що кілька разів прийде до нас вечеряти.

Якось дивно бачити у себе вдома дівчину, яка вільно ходить по хаті й по двору в самій майці й шортах із дитячим малюнком. Іще дивніше розпізнавати у її рисах схожість із Вейном, ловити його вираз обличчя, підмічати натяк на таку саму зморшку, що тягнеться від носа до куточка ока. От тільки у Вейна вона з’являється від цигарки в зубах, а в неї — від затиснутого між губами олівця.

Коли до початку грози вже залишилося зовсім мало часу, мама розхвилювалася і разом із тим злякалася. Ближче до одинадцятої вона вдяглася, підфарбувалася і поїхала з дому, сказавши, що їй треба в супермаркет. Зазвичай тижневі закупи ми робимо щоп’ятниці, але наближення грози посилило притаманну їй внутрішню тривогу. А що, коли гроза порозмиває дороги і нам доведеться сидіти без яєць, без молока й борошна?

Я лягаю на диван і починаю читати нову книжку, намагаюся поринути у сумний світ «Пізнання болю»[38]. Насторожуюся і підводжуся на подушках, щойно натикаюся на вислів «Провінційний інститут нічної охорони». Опис тих охоронців викликає у мене неспокій, точнісінько такий, як від думки про «Преторіанців». На мить я навіть починаю думати, що то вони утнули крадіжку.

Коли я встаю, щоб сходити в туалет, то зупиняюся вже на сороковій сторінці. Йду до туалету нагорі, тому що хочу перевірити свій телефон, бо забув поставити його на ніч на зарядку. Піднімаюся й чую, як збігає вода в душі. Коли звертаю в коридор, бачу прямо біля дверей непорушний силует Верби.

Підходжу нечутно ближче, босий. Аж упритул. Верба прилип оком до замкової щілини, підглядає за Рамоною. Даю йому носаком під зад.

— Що ти в дідька робиш? — шепочу.

Верба різко розвертається від несподіванки. Інстинктивно прикладає пальця до рота, просить не видавати його. Побачивши, що я мовчу й розважливо не здіймаю крик, посміхається, показує мені на замкову щілину, запрошуючи стати його спільником.

Рамоні п’ятнадцять років, майже шістнадцять. Розумію, відчуваю, знаю, що у цій братській змові є щось погане. Але готовність, із якою Верба порушує правила, змушує мене почуватися безневинним. Через кілька днів я також стану повнолітнім, а тому маю намір отримати задоволення від останніх днів своєї недоторканості. Ще мить вагань, нарешті я й собі посміхаюся, нахиляюся до замкової щілини, згадую, що Рамона — донька Вейна і що це принаймні хоч якась капость, яку ми з Вербою можемо йому зробити.

Видно не дуже добре, тому що більшу частину отвору займає ключ. Але доведеться нам задовольнитися й таким. Оглядаємо ванну, бачимо наш банний рушник, біде, кинуту на кришку ватера майку (труси, напевно, сховані під нею). Рамона стоїть до дверей спиною і ретельно намилює собі під лівою пахвою. Ми й не думали, що в неї голої може бути такий великий зад. У тих штаниках із ведмедиками вона здається значно худорлявішою, більш дівчинкою. Рамона поволі розвертається навколо власної осі. Переходить до миття другої пахви, тре її рукою. Ось вона нарешті повністю повертається, і — отакої! — ми бачимо, що внизу між ногами у неї немає волосся. Ми аж роти пороззявляли, адже таке відкриття цілком руйнує наші енциклопедичні знання: у п’ятнадцять років у дівчини вже... Напевно, вона просто поголилася. У тих фільмах, що ми бачили, більшість жінок так і роблять.

Верба аж підскакує, ляскає мене по плечу («ти бачив?!») і притискається щокою до моєї щоки.

— Гей, — шепоче, — я перший її знайшов, дай мені подивитися!

Кивком прошу його зачекати ще хвильку, тому що не встиг роздивитися груди. Вони в Рамони невеликі, але пропорційні. Соски маленькі й темні, уявляю їх собі на язиці — тверді, наче ожина в червні.

Верба вже аж сіпається від нетерплячки, відпихає мене вбік, до стіни, і припадає оком до замкової щілини.

— Вона голить себе між ногами, ця хвойда, — сичить по-зміїному.

А я думаю про Філіпо, про номер у готелі, де вони колись залишаться наодинці. Він увімкне на мобільному одну зі своїх повільних пісень, де співає англійською. Вона дозволить себе роздягти, роздягне його...

На цьому я зупиняюся, не знаю, що далі. Адже було б нереалістично приписати Рамоні вміння, мистецтво, до­свід та вирази нещирого задоволення, які я бачив у професіоналок з порно.

Я залишаю Вербу біля ванної і йду до спальні, беру телефон. Жодного повідомлення. Уявляю, якою може бути гола Сара. Приліплюю їй подумки груди й сідниці Рамони, уявляю, що і вона теж голиться. Згадую вираз екстазу, що бачив на її обличчі в пабі.

До моєї спальні зазирає схвильований Верба:

— Ходи сюди, дурику! Бігом! — кличе. — Хвойда миє собі піхву і вже забавляється пальцем!

Його щедрість мене дивує, на його місці я б насоло­джувався такою виставою сам.

Я схиляюся поряд із ним, вилиця до вилиці, око до ока, намагаємося впіймати фокус. Шум води в душі припинився. Рамона сидить на унітазі. Верба з мене покепкував і не в змозі утриматися від посмішки.

— Срати сіла, — каже мені.

Бачимо, як Рамона раптом повертає голову до дверей, і мимоволі прикриваємо роти рукою.

У цю мить чути, як гукають знизу:

— Де ви є? Ходіть сюди, допоможіть вивантажити пакунки з продуктами!

Не хочеш влаштовувати свято? То запроси принаймні на піцу «алла романа[39]»! Або на аперитив із чипсами, хоч щось!

Мама просто у відчаї, не розуміє, як це хлопець не хоче влаштовувати свята з приводу свого вісімнадцятиріччя. А я відповів, що мені більше до вподоби свята інших. Терпіти не можу власний голос, що промовляє через кожні п’ять секунд «дякую», терпіти не можу, як на мене дивляться, коли я розгортаю подарунки. А ще — не знаю, кого запрошувати. Ну, Іларію з друзями з кемпінґу, кількох однокласників, з якими у мене кращі стосунки. А от Сару? Чи треба запрошувати Сару?

Знаходимо компроміс із мамою, погоджуємося на родинну вечерю десь у ресторані. Адже цього літа ми ще ні разу не ходили кудись вечеряти всі разом. Кажу, що згоден. Тепер нехай сама розбирається. Чи запрошувати бабцю? Чи запрошувати Дятла?

Врешті, як я й думав, потреба дотриматися протоколу бере гору. Коли йде запрошувати, змушує мене її супроводжувати, щоб показати, що винуватець свята — я і що їхня присутність буде приємною насамперед мені. Не буде тільки Дієґо, який повідомив, що його вже запросили на інше святкування.

Про все подбає мама: вибере ресторанчик із поміркованими цінами десь на схилах над Бока-ді-Маґра, заїде по торт, купить краватку-метелик, яку з невідомих мені причин за будь-яку ціну хоче начепити на мене. Напевно, це її якось особливо потішить.

Під час вечері розмова точиться неспішно і спокійно, перескакуючи з теми на тему: город, бак, кемпінґ, проб­лема гомосексуальності у сучасному суспільстві. Цього вечора найбільше говорить Вейн, заповнюючи наші лакуни в антології епізодів із життя комерсантів: історії, які ми чули вже тисячу разів, про тих, хто не платить, хто не відповідає на телефонні дзвінки, хто і бровою не веде, аби тільки не витягувати з кишені гаманця. Ніякого поняття гідності у наш час. А якщо звернутися до адвокатів, то доведеться самому платити, до того ж немає ані найменшої гарантії, що отримаєш свої кровні.