— Ну, і що? Що далі? Звісно, ота ваша Іларія, яка спить з усіма підряд...

— Нічого, побажали одне одному на добраніч. Кожен повернувся на свій бік, і прокинулися вже зранку.

— І нічого не робили?

— Ні.

Не вірить; обоє не вірять. Дятел погигикує і наполягає, що я морочу йому голову: де ж це таке видано, щоб вісімнадцятирічний хлопець звітував перед бабою, чим він займався у палатці з дівчиною. Але бабця не здається і починає чіплятися до Верби: «Розкажи-но ти мені, любчику, ти ж знаєш, що там відбувалося».

— Бабусю, дай йому спокій! Може, наш Марчелло — голубий.

І весело штурхає мене в плече. Я розумію жарти, а тому не ображаюся.

Дятел теж регоче, але якось непевно. Бабця надягає окуляри, бере мене за підборіддя, повертає мені голову туди-сюди, оглядає уважно. Таке враження, ніби вивчає форму мого черепа. Хтозна, яку чортівню їй там упхали в голову з молодості, якій безглуздій ломброзійській теорії, просіяній через народну мудрість, її навчали. Нарешті видає діагноз:

— Та ні, ніякий він не голубий, просто морочить нам усім голову.

Отож череп у мене бездоганний. Але я сам — у які ігри бавлюся? Несподівано усвідомлюю, що своєю поведінкою, своєю дешевою гордістю виставляю себе ще більшим ідіотом, аніж вони.

— Годі тобі, бабусю. На канікулах я просто відпочивав, і все. Ти ж знаєш, що я сором’язливий і мені не до вподоби розказувати про свої справи.

І тут приходить на виручку випивка, адже мене обов’язково треба якось підтримати. На думку Дятла, найкраще — наповнити по вінця мій келих «бичачою кров’ю». І дати зрозуміти, що випити слід залпом. Треба відновити сили, підняти рівень глобуліну в крові, бо я здаюся йому втомленим, блідим. А завтра на сніданок бабця приготує мені збитий білок із марсалою.

На городі йде обмін лайкою.

Сталося це після того, коли Вейн, як і обіцяв, забрав бак, а Дятел просто збожеволів від люті.

— Куди подівся мій бак для поливу?

— Твій бак для поливу?! Не було в тебе ніякого бака!

— Бак, що стояв отут! Я з нього помідори поливав!

Після обіду Вейн, скориставшись відсутністю Дятла, зібрав половину овочів, випорожнив бак і перетягнув його до садка.

— На ось, візьми. Піди й купи собі новий.

Це все погано скінчиться. Вейн простягає вперед одну руку, в якій тримає п’ятдесятиєврову купюру. А в другій у нього — запалена цигарка.

— А я не просив тебе дарувати мені новий, я хочу забрати свій!

— Ти що, тупий?! Ти не розумієш, що в тебе ніколи не було ніякого бака?! Ти забув, звідки узявся той, що ти поставив на городі? Він із мого садка! Зараз він мені знадобився, і я забрав його назад.

— Пам’ятаю, ще й як! А ще я пам’ятаю, що, перш ніж ти затягнув його до свого садка, той бак був моїм!

Вейн хитає головою, розводить руками, ніби каже: нічого не поробиш проти артеріосклеротиків. Жінки сидять по домівках, кожна нишком визирає через фіранку, чи то з острахом, чи то з гордістю. Коли чують, що гупнула хвіртка, кличуть мене обидві, чую занепокоєність у їхніх голосах. Обидві переконані, що в разі будь-яких суперечок я повинен сидіти вдома, приклеєний до письмового столу. Їм хочеться, щоб моя сором’язливість стала синонімом боягузтва, а моя відлюдькуватість — ознакою інертності. Зате за інших обставин їм кортить бачити мене крутим мачо, який нахабно лапає дівчат за сідниці, трахає всіх без розбору і потім залишає. Взагалі уявляють усе на свій лад, як їм заманеться.

По дорозі до городу мені доводиться боротися із нестерпним бажанням побігти в туалет — тим самим, яке нападає на мене щоразу, коли у класі проводять опитування з неправильних дієслів. Я гадки не маю, що їм казати, але сподіваюся, що мені вдасться змусити їх міркувати тверезо, що моя роль посередника між двома родинами, моя здатність навести лад у сумбурних думках візьмуть верх над інстинктом, над тестостероном, над мускулястими тілами без мізків у головах.

— Можна мені щось сказати? — починаю. Я навчився такому виразу в школі. Ніхто й нізащо не скаже тобі у відповідь: ні, цить. А тому мовчать, дають тобі змогу висловитись. Я розумію, що в моїй спробі забагато наївності. Почасти причина криється у навчанні, у багатогодинному сидінні над творами Лісія, Цицерона, над працями про ораторське мистецтво та риторику як основні інструменти мислення, як первинне знаряддя тих, хто розділяє і володарює. Rhetor-rector[31]. До біса всіх!

— Мабуть, ви обоє маєте рацію, — видаю, — бак справді належав тобі, але правда й те, що ти надав його для спільного користування, щоб поливати спільний город. А тому передбачалося, що так має бути до завершення врожайного сезону. А тепер скажіть мені: вам не здається справедливою отака пропозиція...

Перш ніж висловити її, я роблю паузу, уважно вивчаю вирази обличчя обох чоловіків. Вейн нервово смалить, кривить губу, притискаючи цигарку до кутика рота, від чого у нього з’являється зморшка, яка тягнеться від носа до зовнішнього куточка ока, де проступає ціла дельта менших зморщечок.

Дятел дивиться не моргаючи, чим нагадує свою дружину перед смертю. Його б’є легкий тик, що починається від пальців і йде аж до плечей, і навіть підборіддя злегка сіпається. У мене виникає сумнів, чи він взагалі що-небудь зрозумів зі сказаного мною. Але висловлювати все це на діалекті мені здавалося безглуздим, та й не вийшло б у мене, мабуть, викласти такі довгі фрази мовою, якою я вільно не володію.

— Марчé, а після збирання врожаю що нам слід робити? Ану, розкажи, послухаймо тебе.

Голос Вейна наскрізь просякнутий сарказмом. Можливо, я помилився з усім: тоном голосу, поведінкою, жес­тами.

Rem tene, verba sequentur[32], — так кажуть мої підручники. Мені здається, що темою я володію, та й слова — принаймні дотепер — вийшли в мене виваженими, відповідними до ролей. Я визнав, що обидва мають рацію, намагався знайти компроміс, підкресливши, що моя пропозиція залишатиметься такою до їхнього остаточного рішення. Я не маю ніякої ваги, просто так, проходив повз них і вирішив допомогти.

— Після збирання врожаю, — продовжую, — бак повернеться до нашого саду. А сюди слід купити другий, новий, як ти й пропонував. Що скажете?

— Марчé, йди звідси, роби вже краще уроки! Що за чортівню ти мелеш: збирання врожаю! Ми ж тобі не якісь там стародавні єгиптяни! Якщо доглядати город, то він буде завжди, безперестанку, в безперервному циклі. Одне відродило — садиш друге, в залежності від пори.

Ступор у Дятла минув, він теж вступає до розмови:

— Послухайте, мені оці ваші базікання до одного місця! Мені віддайте мій бак, і все.

До цієї миті я, як пересічний послідовник Лісія, вважав, що слова для чогось потрібні, що логос може взяти гору над хаосом. Повертаючись до хати, відчуваю, що Дятлів тик перейшов на мене: за кожним кроком нога ніби сама просувається на сантиметр далі, ніж мені самому хочеться її поставити.

— Не звертай на них уваги, — каже мені бабця, коли я проходжу під її вікном, — не бачиш, які вони? Твердолобі, як той мармур у кар’єрах.

Наступного дня, коли Дятел дзвонить у домофон і питає мене, мама не приховує роздратування.

— Тут твій друг прийшов, — коментує.

Запитує, чи не хочу я піти на обід до нього, в альтанку. Там приїхали Недові друзі, говорять лише американською, і він ані слова не розуміє.

Американці — літнє подружжя з блідою шкірою, років під шістдесят. Чоловіка звати Кейт. Її ім’я не розчув, а тому, керуючись порадами з підручника, звертаюся до неї «Madam».

Недо минулого тижня повернувся до Штатів, щось там термінове. Я не второпав як слід, чи Кейт — його підлеглий, чи партнер по бізнесу. Хай там як, але він теж працює в казино, десь у бухгалтерії, якщо я правильно зрозумів.