[вирвано кілька сторінок]
Раз на місяць мама запрошує до нас Лауру — синьйору, яка допомагає їй із тим, що сама мама називає Великим Прибиранням, хоча, на мою думку, в нашій хаті й за малих прибирань завжди чисто, причепурено й приємно пахне. За день до приходу Лаури мама хапається за швабру й ганчірку і наводить кругом лад. Їй було б соромно, якби стороння жінка побачила її домівку неприбраною.
Таким чином, Великі Прибирання полягають в основному у великих балачках між мамою й Лаурою. Вони проходять із пилососом там, де немає пилу, натирають воском уже натерті меблі, перетирають усе натерте напередодні.
Звісно, я перебільшую, — я й сам це знаю. В основному такі Великі Прибирання служать для виконання ряду періодичних робіт: зняти і випрати фіранки й штори, вибити від пилу килими, навощити меблі, натерти спеціальним мастилом керамічну плитку на веранді.
Лаура дуже підійшла б Вейнові. Так само, як і він, вона має власну думку про все на світі, особливо про такі речі, в яких нічого не тямить. Це вона втовкмачила мамі в голову, що 11 вересня влаштували самі американці. Вона любить порозказувати про підступні міжнародні корпорації, які навмисно нас травлять шкідливим продуктами, щоб ми хворіли й змушені були купувати ліки, на яких наживаються кляті фармацевтичні компанії. Знову-таки, вона без упину плеще, що майбутнє освіти — це науково-технічний ліцей (тобто новий технічний, де немає гальм у вигляді латини), в якому й навчається якраз її синок.
Мама слухає, але говорить мало, лише примовляє: та ти що, справді, це ж треба. У цьому шоу Лаури її роль — другорядна. Незважаючи на їх несхожість у різних аспектах, Лаура мамі подобається. Мама каже, що наша помічниця по господарству багато читає і знає значно більше за багатьох професорів, хоча на перший погляд цього не скажеш.
Підбадьорювана маминою увагою, Лаура зовсім розпоясується і починає розповідати про приватні справи інших родин, інших домівок, інших людей, які запрошують її допомагати. Оскільки Лаура ходить і до бабці, саме від неї ми дізнаємося (я вживаю тут множину, тому що мама з Лаурою не говорять, а кричать з однієї кімнати в другу, тоді як я намагаюся читати й учитися), що Дятел остаточно перебрався туди. Всі його особисті речі переїхали до бабциної хати. Вночі сплять разом. А рано-вранці він переходить через двір і повертається до свого дому.
— Хіба ж можна отак жити у вісімдесят років?!
Це запитує мама, а я навіть не знаю, як зрозуміти її запитання: отак жити — це як? А що, було б краще, якби вони відкрито стали жити разом, незважаючи на суспільну думку? Чи вони повинні припинити у свої вісімдесят вдавати з себе закоханих підлітків, махнути на все рукою і доживати на самоті?
Тут у двері подзвонили: це поштар, каже, що треба розписатися в отриманні. Мама спускається сходами, цокаючи своїми черевиками на дерев’яній підошві, відчиняє хвіртку. Бабця вже на подвір’ї в Дятла, зашиває шкарпетки в тіні альтанки, а він тим часом розкладає пасьянс.
— Напевно, штраф прислали. Ото нема чого роз’їжджати постійно туди-сюди машиною.
Мама повертається й каже, що почула ці слова, промовлені бабцею чи то вголос, чи то пошепки. Розказує Лаурі, вони жваво обговорюють сцену, обурюються, накручують одна одну. Нарешті доходять згоди, що пора покласти цьому край, що поведінка бабці — яскравий прояв її недалекості й неповаги до власної дочки.
Присутність подруги надає мамі хоробрості.
— Ось я їй зараз покажу, отій сучці, — заявляє вона. Кладе ганчірку з мікроволокна, знову спускається сходами, перетинає дорогу й відчиняє хвіртку.
— Мамо, ходи-но сюди на хвилинку, будь ласка.
Бабця підводиться, кладе на стіл своє шитво і широко усміхається:
— Слухаю тебе, дорогенька.
— Чому ти така нещира зі мною?
— Нещира?! Що ти вигадуєш?!
— Ми всі тебе чули. Навіть Лаура, яка у мене в хаті. Коли я вийшла кілька хвилин тому, ти сказала вголос, що нема чого мені роз’їжджати постійно туди-сюди машиною. Три дні тому я тобі вже казала, що з мене досить. Ти вважаєш мене дурепою? Добре. Гадаєш, що я заслуговую на найгірше? Нехай так. Але принаймні тримай свої думки при собі. Або прийди і скажи мені в очі: ти — дурепа і заслуговуєш усього найгіршого. Ти що, за ідіотку мене маєш? Що це за коментарі сказані — не сказані? Чого ти добиваєшся?
Я нашорошую вуха, але не чую, що саме відповідає бабця. Лише чую, що через слово примовляє «дорогенька». Щодо решти, виходячи з уривків фраз, які долітають до мене, мені здається, що вона намагається наполовину заперечувати, наполовину мінімізувати. Що вона просто хотіла зрозуміти, чи й справді прислали штраф, і хвилювалася за доньку. Щось у цьому плані. А коли надсилають штрафи, значить, водій ганяє занадто швидко і керує машиною неуважно.
— Що з тобою? Тобі недобре? — останні слова я чую чітко, бо бабця промовляє їх голосно.
— У мене все добре, мамо. І годі повторювати, що мені недобре!
— О Господи, та що з тобою? Що з тобою робиться?
Знову та сама пісня: зараз візьмуться обговорювати слабке мамине здоров’я.
Чую зойк, бабця кличе на допомогу, гукає нашого сусіда-лікаря, кричить щосили: «Паоло!» Ми з Лаурою вискакуємо з хати. Мама знепритомніла, Дятел кладе її на цемент. Їй підклали купу шкарпеток під голову замість подушки.
Коли з’являється Паоло, то звинувачує в усьому спеку, підвищену вологість, низький мамин тиск і її слабке здоров’я, очевидність чого вона з такою люттю відмовляється визнавати.
**
Верба повернувся з Ельби і вирішив улаштувати пікнік у нашому садку, як зазвичай він робить це напередодні Фераґосто. Прийдуть його друзі, однокласники, будемо ми. Ще до того, як почнеться свято для молоді, з’являться бабця з Дятлом, щоб випити по келиху разом із нами й об’їстися закусками.
Вейн — не треба й казати! — командує грилем для приготування м’яса. Поряд із вогнищем на мармуровій підставці розклав рядком усі свої ножі: деякі — з Аргентини, решта — з супермаркету. Після кожних п’яти–семи розрізів бере точило, розвертається до садка і з пронизливим звуком точить лезо. Йому подобається поставати саме в такому образі: розпаленого мачо, який заправськи орудує ножами. Якщо зустрічається очима з кимось із дівчат, спокусливо підморгує: не бажаєш скуштувати свіжатинки?
Тільки він знає, як правильно нарізати м’ясо, як його засмажувати на грилі і як краще різати на шматочки, щоб воно як слід підрум’янилося. Щоразу, нанизавши черговий шматок і поклавши його на тарілку гостя, чекає, поки той спробує. Потім зі своєю особливою вимовою запитує завжди однаково: «Просмажено як годиться?» Навіть маючи на тарілці сирий закривавлений шмат м’яса, ніхто б не наважився сказати, що воно не просмажене. Отримавши позитивний відгук, Вейн повертається до гриля, витирає рушником піт з лоба і дмухає на вуглини, як бог Вулкан у жерлі Етни.
Прийшли навіть Рамона й Дієґо. Цього вечора вона дуже гарненька: засмагла, у легенькій квітчастій сукенці, волосся висвітлилося від купання в морі. А от у Дієґо вигляд — не дуже, хоча на перший погляд відразу й не второпаєш, що з ним не так. Одягнений у дорогі фірмові шмотки, у нових черевиках (білосніжних, ніби щойно з крамниці), але якийсь пригнічений. Він нагадав мені чимось одну фотографію з підручника з історії, з розділу про кризу 1929 року, на якій чоловік в елегантному, пошитому на замовлення костюмі просить милостиню на Волл-стріт.
Єдине, чого мені хотілось би, — щоб він не поводився як ідіот, не набридав друзям Верби, пропонуючи їм піґулки, таблетки та інші фармакологічні засоби для нічного сидіння над уроками.
Дзвонить мобільний: мелодія пісні «The Stolen». Рамона з Вейном перезираються як дурні: це твій? Ні, мій. Регочуть. Нарешті виявляється, що Рамонин. Вона відповідає, прикриваючи рот рукою, щоб захистити мікрофон від навколишнього гамору. Натиснувши на відбій, заявляє голосно (ніби гості тільки й чекали на її оголошення!), що Філіпо, на жаль, не прийде, бо дуже зайнятий, і вибачається.
