Всі регочуть.

— Це вона тут перед вами така сумирна і тиха, а вдома таке витворяє — Господи помилуй! — справжня бенгальська тигриця! Як розходиться було, так і мені за нею не вгнатися! А що з мене вже взяти? Знаєш, дорогенька, я вже свій арсенал давно вистріляв! У набоях порожньо.

Отак він сам запитує і сам відповідає. Зігнутими у формі пістолета пальцями правиці тицяє собі на матню штанів. Бабцине реготіння стає на октаву вищим.

Десята година, пора приймати ліки. Дятел приймає їх прямо на наших очах, не соромлячись: викладає піґулки рядком на серветці і закидає до рота по одній з дотошною злістю. Потім попри настанови лікаря запиває ковтком білого вина.

Закінчивши, дає піґулку і дружині, перш ніж відвезти її до хати на візку. Коли повертається надвір, стискає в руці пляшку віскі, і дехто з нас (він сам, мама, бабця, Вейн) додають собі трішки в морозиво.

Щоб компенсувати той факт, що він уже однією ногою в могилі, що його арсенал спорожнів, що доводиться жменями приймати ліки, що старість — не радість, Дятел неповоротким від віскі язиком заводить розповідь про славні роки своєї молодості, розказує епізоди, згадує імена й прізвиська. Часто переривається, запитує в бабці, чи знала вона того або іншого з героїв та учасників його пригод. Якщо вона відповідає, що ні, дивується: як таке може бути?! І починає описувати незнайомця за заведеною в селах біблійною формулою (син того й того або внук того й іншого), що інколи передбачає згадування родичів до сьомого коліна, домашні адреси, крамниці й інші заклади поряд із домівками, які існують зараз або існували протягом останніх сорока чи п’ятдесяти років.

Таким чином, розповідь просувається уривками: час­тина історії, топографічно-етнографічний відступ/екскурс. Зазвичай в основу сюжету покладено одну з походеньок Дятла і те, як котрийсь родич його коханки захоплює їх на гарячому і погрожує йому. Але він не ликом шитий. Завжди вміє втекти, викрутитися. А якщо не вдається, то він по слово до кишені не лізе: згадає неприятелеві про його грішки, і той відступає. Авжеж, я не святий, це правда. Але ти справді хочеш, щоб я про тебе людям порозказував?

Паралітичка в хаті, спить міцно під дією снодійного, а тому Дятел особливо не переймається, щоб говорити тихше.

— То ти був іще той гуляка! — промовляє бабця, коли розповідь нарешті доходить до кінця.

А Дятел натякає, що все це лише невелика частка його подвигів, про які можна розказувати й розказувати, і на підтвердження своїх слів гепає ребром долоні по столу.

Деякі історії пов’язані із зовсім юними роками Дятла. Він запевняє, що втратив цноту ще у дванадцять років із дев’ятирічною дівчинкою, яка водила його до лісу по каштани, а там розстилала на листі плед і розважалась як доросла жінка.

Інші історії свіжіші, інколи згадуються дружина, донька і навіть онук. У ролі жертви виступають то вчителька, то бабуся одного із друзів онука, яку він спокусив перед ворітьми школи, а то й навіть випадкова жінка в горах, на яку він наткнувся під час вилазки за грибами чи на полюванні. А в розповідях, що пов’язані зі старістю, з’являється якась удова, котра живе тут недалеко, по сусідству, якщо слідувати за непевним помахом руки Дятла кудись у напрямку купки будинків біля залізниці.

Оті кохання у зрілому віці не вважаються зрадою, а сприймаються як ліричні відступи від шлюбу. Зустрічі й спарювання відбуваються із якоюсь прямо-таки фатальною природністю. Ніякого примусу, почуття провини чи гріха. Опуклі органи напружуються і встромляються у відповідні заглибини, яким у залежності від поспіху та пристрасті надається більше чи менше часу, щоб зволожитися.

У тих розповідях аж ніяк не можна замовчувати анінайменших природних дрібниць. Навіть сморід як від дохлого пацюка, якого може набути жіноча піхва, якщо її тривалий час не мили під проточною водою.

Таким чином світ оповідок Дятла, якщо узагальнити, — примітивний і наївний. Але з останньою чаркою «на коня» у ньому несподівано, як ґедзь у густому чагарнику, може прогулькнути нав’язлива згадка про правила пристойності. І звідси — журба. Але це може бути викликано й фазою зниження тонусу, як наслідок недавно випитих ліків. Забувши про чудовий веселий світ, що хвилину тому існував завдяки його розповідям, Дятел ураз стає замисленим і заявляє, що на першому місці у нього завжди була, є і буде його родина.

На першому — родина, а на другому — партія.

Зв’язок із партією нам усім незрозумілий, невідомо, про яку таку партію йдеться. Минає хвилина бентежного мовчання, аж урешті хтось відповідає узагальнювальним «таки так». Збираємо зі столу порожній посуд, брудні тарілки, рештки їжі. Йдемо спати.

Ось уже тиждень, як від спеки у мене безсоння. Прокидаюся серед ночі від спраги, від Дятлового вина пече у горлі чи то, може, від бабциних фаршированих кальмарів. Спускаюся до кухні, щоб випити склянку води.

Через відчинене вікно чую знадвору чиєсь зітхання. Напевно, якась тварина приходить уночі до нашого або до бабциного садка. Мама називає загадкового нічного гостя «Звір, що зітхає». Ми ще не зрозуміли, що воно таке може бути, бо воно, як тільки ми виходимо надвір із ліхтариками, негайно затихає.

Відчиняю холодильник і замість води беру холодний гранатовий сік. Відпиваю ковток прямо з пляшки, скориставшись тим, що вночі мене ніхто не побачить. По правді, це і є справжня насолода, тому що, коли п’єш сік, він, замість того, щоб утамувати спрагу, викликає ще більше бажання його пити. Опираюся однією рукою на холодильник, а другою прикладаю собі холодну пляшку до лоба, до шиї. Я бачив таку сцену в одному відомому фільмі з Джеймсом Діном. Мені сподобалася. Уявляю, як Сара дивиться на мене, коли я так роблю, освітлений світлом з холодильника.

Коли я нарешті ставлю пляшку всередину і зачиняю дверцята, бачу квитанції. У мами є ця погана звичка чіп­ляти квитанції в усіх на виду, навіть уже оплачені. Щоб збагнути, навіщо вона це робить, не треба мати диплом психоаналітика.

Квитанції вивішено в рядок і закріплено на дверцятах магнітиками із зображенням Ейфелевої вежі, Бранденбурзьких воріт, Пізанської вежі. Коли я або Верба їдемо кудись на екскурсію з класом, завжди привозимо як сувенір магнітик, який потім служить кріпленням для квитанцій, суми на яких збільшуються і завдяки нашим зусиллям теж.

Кілька років тому, коли Вейн іще не жив з нами, а приходив на вечерю до нашої колишньої квартири, він інколи брав на себе оплату якоїсь квитанції, відчепивши її з холодильника.

— Ось, тримай, квитанцію за електропостачання опла­тив я, — казав він мамі наступного разу, простягуючи складений аркуш.

— Як це? Не треба було! Зачекай, я зараз поверну тобі гроші.

— Ні, не треба. Ти завжди куховариш, купуєш харчі. Якщо можу хоч якось допомогти...

Так потроху, спершу одна квитанція, потім друга, він почав платити все частіше. А потім несподівано взагалі про це не заводили більше розмови. Приблизно в той самий період, приходячи до нас на вечерю у п’ятницю або в суботу, Вейн почав приносити і залишати у передпокої здоровенну сумку, набиту брудним одягом. На вихідні та сумка зникала, щоб з’явитися на тому самому місці в понеділок. А всередині у прозорому пластиковому пакеті лежав випраний і випрасуваний одяг.

— А моє синє поло, що я приніс два тижні тому?

— Зараз погляну, напевно, ще не випрасувала.

— Он як, ще й досі не випрасувана...

— Так, можливо. Розумієш, у мене ж не тільки твої речі. У мене і свої. І хлопців теж. Знаєш, скільки доводиться прати після занять спортом?

— Ну, якщо для тебе це важко, то я свої речі більше не носитиму. Просто я не думав, що тобі це так важко.

— Та ні, зовсім не важко!

Я записую, переписую, намагаюся пригадати ті фрази, що мені довелося чути. Треба визнати, що техніка контролю, яку виробив Вейн, справді феноменальна. Її слід би було вписати окремим розділом до «Посібника з обхитування». Перший крок полягає у тому, щоб надати допомогу особі, яка про це взагалі не просила. Потім ненав’язливо (краще навіть не заводячи про це розмову) перетворити таку разову допомогу на звичку, на допомогову п’ятирічку. Затим потихеньку почати просити про незначні послуги, попервах — теж одноразові, а потім перетворити і їх на звичну справу. Таким чином зробити з цих осіб своїх помічників, зараховувати кожну надану їм допомогу як борг, що його слід повернути. А коли допомогу надано жінці, то все значно простіше: перетворити її на прислугу. І далі придушувати найменші спроби супротиву, переводити конфлікт на інший рівень. Ідеться про невипрані речі, але разом із тим і про гроші. Я можу віднес­ти своє поло до пральні. Можу віддати штани китаянці, що живе над моєю крамницею, вона мені їх випрасує за кілька монет. Коли мені неохота куховарити або розігріти їжу, я знайду, де перекусити. І можу проводити вечори у барі разом із друзями. Можу купити собі жінку на вечір, якщо так уже закортить. А от ти впевнена, що хочеш надалі сама оплачувати комунальні послуги? І обурюватися всього лише через якесь там поло.