«Рано чи пізно це мало статися. Не могло це життя, схоже на казку чи сон, тривати вічно. Усе колись має свій кінець. Не бійся, ти знаєш, що робити…» — сказав Ло Цзі сам собі, але все одно відчув кволість у всьому тілі. Він узяв картину й на ватяних ногах побрів у вітальню. Здавалося, що він не йде, а пливе.

Вітальня виявилася порожньою, позбавленою життя, хіба що жар у коминку ще світився червоним. Здавалося, все довкола скуте кригою, що поволі тане. Дощ не вщухав. Такого само дощового вечора п'ять років тому Вона з'явилася в його житті, виринувши з мрії. Зараз дружина туди повернулася й забрала його дитину.

Ло Цзі схопив телефон, щоб викликати Кента, але почув звук легких кроків біля дверей. І хоча кроки, без сумніву, були жіночими, йшла не Чжуан Янь. Але він все-таки кинув слухавку й рвучко відчинив двері.

На ґанку стояла струнка жінка, й хоча її було видно тільки як силует на тлі стіни нічного дощу, Ло Цзі відразу впізнав.

— Вітання, докторе Ло, — сказала Генеральний секретар Заїр.

— Доброї ночі… Де мої дружина з дитиною?

— Чекають на вас Судного дня, — відповіла Заїр написом з картини.

— Але чому?

— Така Резолюція РОЗ, ухвалена з метою змусити вас як одного з Обернених взятися за розум і повернутися до роботи з усією відповідальністю. Також хочу вас запевнити, що діти переносять гібернацію значно легше, ніж дорослі, тож дана процедура не завдасть жодної шкоди вашій дочці.

— Ви насмілилися викрасти їх — це кримінальний злочин!

— Нікого ми не викрадали.

Прихований зміст останньої фрази Заїр викликав у Ло Цзі посилене серцебиття. Щоб якомога довше не повертатися до суворої реальності, він спробував змінити тему розмови.

— Я казав, що це частина плану!

— Після детального вивчення всіх обставин РОЗ дійшла висновку, що це не так. Тому й було ухвалене це рішення, яке змусить вас працювати, а не клеїти дурня.

— Навіть якщо це не викрадення, ви все одно забрали мою дитину, не маючи на це моєї згоди. Це також протизаконно! — Ло Цзі раптом усвідомив, хто вони — оці «ви», й серце знову закалатало в грудях; він безсило сперся на колону.

— Так, але нам довелося розширити межі припустимого. Не забувайте, докторе Ло, що виділення всіх тих гігантських ресурсів, які ви можете залучити для реалізації власного плану, також поза рамками звичних людських законів і норм, тому й ООН під час нинішньої кризи також може трохи порушувати узвичаєні правові норми.

— Ви й досі Генеральний секретар ООН?

— Так.

— Вас переобрали на новий термін?

— Так.

Ло Цзі знову намагався змінити тему розмови, щоб і далі залишатися осторонь жорстокої реальності, але не зміг. «Як я зможу без них? Як мені бути без них…» — знову й знову запитував він у себе. Нарешті вимовив це вголос і сповз колоною донизу. Довкола все вирувало, руйнувалося перетворювалося на магму, але цього разу гарячу й бурхливу, яка затоплювала йому серце.

— Вони з вами, докторе Ло, й нікуди від вас не поділися, просто живі й неушкоджені чекають у майбутньому. Ви завжди були спокійною, врівноваженою людиною, а зараз маєте продемонструвати дива витримки — заради них, заради всього людства, — Заїр глянула на Ло Цзі, який досі сидів на кам'яних плитах біля колони.

Цієї миті порив вітру заніс на ґанок дощові краплі. Прохолода й логіка Заїр трохи остудили жар у серці Ло Цзі.

— Ви від початку це планували, чи не так? — запитав він.

— Так, але це рішення мало бути виконане лише за відсутності вибору.

— То вона справді була… лише дівчиною, яка спеціалізувалася на класичному живописі?

— Так.

— Випускницею Центральної академії образотворчого мистецтва?

— Так.

— То вона…

— Була саме тією дівчиною, якою ви її собі уявляли. Усе, що ви знали про неї, правда. Усе, що робило її нею — минуле, родина, вдача, думки, вподобання — все було справжнім.

— То ви стверджуєте, що вона справді була собою?

— Так. Чи ви вважаєте, що ваша дружина могла вас дурити всі ці п'ять років? Вона й була тихою та чистою, ніби янгол, не намагалася нікого вдавати з себе й щиросердно любила; її любов до вас була справжнім, глибоким почуттям.

— Тоді як вона могла так жорстоко вчинити? За п'ять років не виказати себе нічим: ні поглядом, ні жестом, ані словом!

— Чому ви так упевнені, що вона жодним чином не виявляла своїх думок і почуттів? З тієї першої дощової ночі вашого знайомства п'ять років тому її серце було оповите смутком, і вона цього не приховувала. Цей смуток лився з неї всі ці п'ять років, її меланхолія постійно бриніла музичним тлом. Дивно, як ви цього не помічали.

Тепер в очах у Ло Цзі проясніло. Коли він уперше її побачив, відчув, як у серці заграли найпотаємніші струни, і йому здалося, що весь довколишній світ становить загрозу для неї, тож присвятити своє життя її захистові видавалося єдиним правильним рішенням. Але тепер він розумів, що в її чистих, прекрасних очах відбивався не страх, а тихий смуток, що ніби відблиски полум'я в коминку, грав на її вродливому обличчі. Це відчуття справді скидалося на сприйняття музичного тла, яке стиха, але невпинно проникало в його підсвідомість, затягуючи в безодню любові.

— Я не зможу їх відшукати, так?

— Ні. Я вже казала, що така резолюція РОЗ.

— Тоді я піду за ними в Судний день.

— Як забажаєте.

Ло Цзі був упевнений, що отримає відмову, але, як і того разу, коли він забажав уперше зректися посади Оберненого, позитивна відповідь Заїр пролунала майже миттєво. Він був упевнений, що за швидкою згодою криється щось інше, тому запитав:

— Із цим будуть якісь проблеми?

— Ні, зовсім ні, справді, — запевнила Заїр. — Вам же добре відомо, що зі старту плану «Обернені до стіни» в міжнародному товаристві раз по раз лунали голоси незгодних. Ба більше, різні країни віддавали перевагу комусь одному з Обернених і всіляко підтримували його, тож охочих позбутися вас на сьогодні точно не бракуватиме. Після появи першого Руйнівника й провалу проекту Тейлора, чисельність опозиції зросла, й жодна сторона не має значної переваги — ситуація патова. І якщо ви приймете рішення лягти в гібернацію до Судного дня, це може виявитися компромісом, який вдовольнить обидві протиборчі сторони. Але ж, докторе Ло, ви справді хочете так вчинити, поки все людство бореться за виживання?

— Ви, політики, обожнюєте жонглювати фразами про долю людства, але я не бачу єдиного людства, я бачу лише окремі людські особистості. Я — звичайнісінька людина, яка не може й не посміє взяти на себе відповідальність за виживання всього людства. Все, що я можу, — сподіватися провести своє життя, як сам хочу.

— Що ж, гаразд, однак пам'ятайте, що й Чжуан Янь, і ваша донька — такі самі окремі людські особистості. Чи не відчуваєте ви відповідальності за їхню долю? Хоча вчинок Чжуан Янь і міг вас розлютити, ваша любов до них із дитиною нікуди не зникла. Відтоді, як за допомогою телескопа «Габбл ІІ» вторгнення Трисоляриса було остаточно підтверджене, ми з упевненістю знаємо лише одне: людство боротиметься до кінця, переможного чи ні. І коли ваша кохана з дитиною за чотири століття повернуться до життя, наступного дня на них чекатиме Битва Судного дня. До того часу ви втратите статус Оберненого й уже не будете в змозі їх захистити. І ви всі разом станете свідками остаточної руйнації нашого світу й знищення всього людського; вам залишаться муки пекельного вогню. Ви цього прагнете? Такої долі ви бажаєте вашій коханій із дитиною?

Ло Цзі не спромігся на слово, щоб відповісти.

— Якщо вам не до снаги думати про щось глобальне, просто уявляйте собі день Битви Судного дня за чотири століття й того, що побачать ваші рідні, коли ви знову зустрінетеся. Що за людина постане перед ними? Чоловік, який покинув напризволяще свою кохану разом із усім людством і пальцем не поворухнув, аби врятувати всіх дітей Землі? Навіть власної дитини не пожалів? Вам не забракне хоробрості, щоб глянути їм у вічі?

Ло Цзі похилив голову, мовчки слухаючи звуки нічного дощу, який дріботів краплями по траві на галявині біля озера. Шум дощу нагадував незчисленні благання допомоги, що долинали з інших часів і просторів.