Дін Ї не помер. По досягненні прориву в технології керованого термоядерного синтезу він зосередив свою увагу на теоретичній фізиці, шукаючи способів обійти бар'єр софонів завдяки спробам прискорення елементарних заряджених частинок, але не досяг успіху. Розмінявши сьомий десяток, він, як і більшість учених, втратив будь-яку надію на подолання бар'єру та подальший розвиток фізики. Тому також скористався гібернацією, щоб дожити до Битви Судного дня й на власні очі побачити фантастичні технології трисоляріан.

За століття після початку трисоляріанської кризи всі, кому довелося пожити в Золоту добу людства — від 1980-х років і до початку кризи, — померли. Цю добу надалі постійно згадували за кожної нагоди: старі, яким пощастило застати хоча б кілька років прекрасної доби, постійно поверталися до тих часів, витягуючи з глибин пам'яті спогади, мов жуйні тварини, що ремиґають, знову й знову перемелюють солодку жуйку. Але щоразу спогади зводилися до єдиного: «Якби ми тоді розуміли й цінували те, що маємо…». Молодь, яка слухала ці теревені, бентежилася й сповнювалася недовіри: казковий світ процвітання й щастя, безтурботні дні — чи було все це насправді?

З відходом у небуття попередніх поколінь обриси Золотого берега людської цивілізації поступово розтанули в серпанку історії. Тепер цей корабель самотньо прямував безмежними, лиховісними хвилями величезного океану, й ніхто не міг упевнено сказати, чи насправді існує той інший далекий берег.

З'явилася темрява. Раніше і її не було, тільки ніщо, безбарвне небуття. Небуття не містило в собі нічого; поява темряви означала наявність хоча б простору. Незабаром її прорізали якісь брижі, немов пориви вітру пронизували все суще — відчуття плину часу; в попередньому небутті місця для часу не було. Тепер його біг нагадував абляцію[62] льодовиків. На появу світла довелося чекати ще довго: спочатку з'явилися дефрагментовані яскраві плями, потім світ довкола почав набувати обрисів і форм; воскресла свідомість спрагло намагалася розрізнити деталі оточення.

Першими в полі зору виникли кілька прозорих трубок, що розгалужувалися навсібіч. Потім з небуття випливло чиєсь обличчя. Воно швидко зникло, відкрилася стеля, з якої лилося молочно-біле світло.

Ло Цзі вийшов зі стану гібернації.

Обличчя знову вигулькнуло перед очима — на ньому затримався чийсь погляд, Ло Цзі побачив чоловіка з доброзичливим виразом. Помітивши, що пацієнт отямився, він із посмішкою сказав:

— Ласкаво просимо до цієї епохи.

Неочікувано на його білому халаті спалахнуло зображення трояндового поля, воно миготіло й переливалося, а потім поступово зблякло й розтануло. Поки чоловік говорив, його халат, ніби полотно екрана в кінозалі, доповнював слова й візуалізував емоції різноманітними заспокійливими зображеннями: море, захід сонця, дощ падає на ліс. Лікар повідомив, що хвороба Ло Цзі успішно вилікувана в стані гібернації й процес пробудження пройшов без несподіванок. Для остаточного відновлення йому ще потрібно днів зо три, а далі організм повернеться до повноцінного функціонування без обмежень…

Мислення Ло Цзі після тривалого сну залишалося далеким від норми, тому з подальшої розповіді лікаря він вловив лише, що потрапив у 205-й рік Епохи кризи, тобто перебував у стані гібернації 185 років.

Спочатку вимова лікаря здалася Ло Цзі вкрай дивною, але згодом він усвідомив, що фонетика китайської не зазнала надто відчутних змін, проте значно зріс відсоток слів, запозичених з англійської. Поки лікар говорив, його мова в режимі реального часу передавалася на стелі палати ієрогліфічним письмом; мабуть, аби полегшити сприйняття пробудженими нових мовних стандартів.

Завершуючи свою промову, лікар повідомив, що Ло Цзі вже цілком можна перевести із зони пробудження до палати інтенсивної терапії. Його халат при цьому розцвів барвами призахідного сонця, потім швидко посутеніло, й на темному небі засяяли зорі — така собі алегорична картинка наостанок. Цієї миті ліжко Ло Цзі почало рухатися до дверей. Майже виїхавши за двері, Ло Цзі почув, як лікар гукнув: «Наступний!». Повернув голову й побачив, як інше ліжко з поки сонною людиною автоматично заїхало до зони пробудження. Воно акуратно запаркувалося серед безлічі дивних з вигляду медичних приладів. При цьому халат лікаря, який заходився вистукувати пальцями по сенсорній стіні, знову засяяв мов чистісінький сніг.

Від дотику його пальців третина стіни перетворилася на дисплей: графіки зі складними кривими, блоки даних, якими лікар вправно маніпулював.

Ло Цзі лише тепер спало на думку, що його пробудження може бути аж ніяк не головною подією для персоналу закладу, а лише частиною щоденної праці, виконанням посадових обов'язків. Лікар виявився вкрай доброзичливим, але для нього Ло Цзі вочевидь був лише черговим пробудженим.

Як і в палаті для пробудження, у коридорі не було видимих точок освітлення — світло лилося просто зі стін. І хоча воно було дуже м'яке, очі Ло Цзі ще не відновилися повністю, тож йому довелося примружитись, аби мати змогу роздивлятися все навколо. Цієї миті стіни ніби потьмяніли, навколо нього згустився острівець півмороку; ба більше — стіни темнішали синхронно з рухом його ліжка. Коли очі трохи звикли до цієї тіні й Ло Цзі зміг їх широко розплющити, стіни знову засвітилися яскраво, проте до оптимального рівня. Здавалося, що система регулювання яскравості освітлення здатна аналізувати самопочуття пацієнтів.

Чи можна сприймати таку надзвичайну турботливість як безумовне свідчення того, що ця епоха — справді гуманістична?

Це нітрохи не відповідало очікуванням Ло Цзі.

Стіни коридору повільно пропливали перед Ло Цзі; його поглядові відкривалося чимало активних дисплеїв різного розміру, розташованих нібито безсистемно. Деякі демонстрували рухомі зображення, але ліжко не зупинялося, й він не міг детально їх роздивитися. Загалом складалося враження, що користувачі, які працювали з моніторами, пішли, не вимкнувши їх.

Час від часу маршрут руху його автоматичного ліжка коридором перетинався зі шляхами інших людей, які кудись прямували. Він помітив, що й підошви ніг, і коліщатка ліжка залишають на підлозі люмінесцентні сліди, які розходяться навсібіч, неначе хвилі на воді. Це дуже нагадувало ефект від натискання пальцями на рідкокристалічний екран у його часи. Довгий коридор вселяв відчуття незбагненної чистоти, навіть стерильності, ніби тривимірна комп'ютерна анімація. Але Ло Цзі точно знав, що все — направду: він їде цим коридором, відчуває умиротворення та спокій неймовірної глибини, досягнути якої раніше годі було й сподіватися.

Але найдивовижнішим виявилося те, що всі, кого він зустрічав у коридорі, — лікарі, медсестри та інші — мали охайний, навіть елегантний вигляд. Вони привітно посміхалися, віталися з ним, а деякі навіть змахували рукою. При цьому їхній одяг мінився розмаїтими візерунками чи абстрактними картинами. Ло Цзі був приємно вражений: він-бо добре знав, що вираз очей простих людей — найперша ознака стану розвитку цивілізації в будь-якому місці й за будь-яких умов. Свого часу йому до рук потрапили фотографії простолюду часів династії Цін, закарбовані об'єктивами європейських фотографів. Найсильніше враження справив отупілий погляд кожного на світлині. Незалежно від того, були то чиновники чи звичайні люди, їхні тьмяні очі не виражали нічого, крім тупої покірності без найменшого проблиску життєвої енергії. Нині ж, коли люди цієї епохи побачили його очі, цілком можливо, й у них складається подібне враження. Очі, які дивилися на Ло Цзі, були сповнені мудрості й життєвої сили, а ще — розуміння й щирої любові, які вкрай рідко можна було зустріти в його часи. Але найбільше його вразила непохитна впевненість, якої неможливо було не помітити. Яскрава й потужна, мов сонячне світло, переконаність у власній силі струменіла з кожної пари очей. Вочевидь вона й стала запорукою щасливого життя людей цієї нової доби.