— О Сонце, мій давній товаришу!

Геліофобія, що мучила його впродовж останніх двадцяти років, зникла так само раптово, як і почалася.

Літак із Реєм Діасом на борту швидко залишив позаду берегову лінію США, над безкраїми просторами величного Атлантичного океану взяв курс на південь.

Уже в салоні літака Гаранін повернувся до розмови в ООН і прямо запитав:

— Зі мною на борту літака ви можете вже не хвилюватися за власну безпеку. Будь ласка, скажіть мені, де знаходиться заряд, який ви під'єднали до «запобіжника мерця».

— Та не існує ніякого заряду. Це був лише трюк, аби вислизнути з рук недоброзичливців, — Рей Діас зняв годинник і передав його Гараніну. — Це примітивний передавач, перероблений із телефона Motorola. Ніякого рівня серцебиття він, певна річ, не відслідковує, та й взагалі я його давно вже вимкнув. Залиште собі на добру згадку.

По тривалій мовчанці Гаранін важко зітхнув і промовив:

— Як до цього дійшло? За задумом, Обернені мали використовувати можливість приховувати від публіки власні думки й плани як перевагу проти софонів і способу дезорієнтувати трисоляріан. Але й Тейлор, і ви скористалися своїми повноваженнями, щоб одурити людей.

— Тут нема з чого дивуватися, — зауважив Рей Діас, який сидів біля ілюмінатора й насолоджувався сонячним світлом, що щедро струменіло ззовні. — Зараз найбільшу загрозу людству становимо ми самі.

За шість годин вони приземлилися в Міжнародному аеропорту Каракаса на узбережжі Карибського моря. Га-ранін навіть не залишав борту літака й відразу наказав повертатися до Нью-Йорка.

Вже на виході з салону Рей Діас мовив:

— Не зупиняйте Плану. У цій війні ми ще маємо надію. У вас залишилися двоє Обернених, тож перекажіть їм від мого імені найкращі побажання.

— Мені вже не судилося їх побачити, — сумно відповів Гаранін. Коли Рей Діас залишив його самого, він перестав стримувати емоції та дав волю сльозам.

Небо над Каракасом було таким само безхмарним, як і над Нью-Йорком. Спускаючись трапом, Рей Діас відчув такі знайомі запахи тропіків, і коли опинився на землі, теж не стримався: опустився навколішки й поцілував землю Батьківщини. Потім у супроводі значного ескорту військової поліції він рушив до столиці; за півгодини звивистою гірською дорогою кортеж дістався міста й зупинився на центральній площі Сімона Болівара. Рей Діас вийшов із автомобіля поряд із бронзовою статуєю національного героя і зупинився біля постаменту. Над головою в нього височіла закута в лати постать Болівара, який завдав поразки Іспанській імперії та заснував нову державу — Велику Колумбію[61], що охопила значну частину території Південної Америки. Перед колишнім Оберненим колихався натовп екзальтованих одноплемінників. Кров у всіх закипала на сонці. Раптово людська маса стрімко рушила вперед, військові підрозділи й поліція спробували відтиснути її подалі, де-не-де навіть пролунали постріли в повітря, але зрештою потужна жива хвиля прорвала оточення й ринула до нового Болівара, який стояв біля підніжжя бронзового.

Рей Діас здійняв руки й ледь стримуючи сльози, закричав тремким від емоційної напруги голосом:

— О мій народе!

Перший камінь, кинутий з гущі його народу, влучив Діасу в ліву руку, другий поцілив прямісінько в груди, третій скривавив чоло. Рей Діас ледь встояв на ногах. Далі каміння посипалося градом. За лічені хвилини довкола вже мертвого тіла виріс справжній курган. Останній камінь принесла з собою стара жінка. Вона міцно стискала камінь у руці, наближаючись до тіла Рея Діаса, та бурмотіла іспанською:

— Безбожнику, ти хотів повбивати там усіх людей! Але ж там мій онук, ти міг убити мого онука!

Після цього з силою, яка ще лишалася в її тремтячих руках, вона опустила камінь на голову, що виднілася з купи каміння, й остаточно розкраяла череп мерця.

Єдине, чого не можна зупинити, — це плин часу. Він, мов гостре лезо, торує собі шлях крізь м'яке й тверде, постійно рухається вперед, і ніщо не в змозі бодай на мить затримати його біг. Це він змінює все довкола.

Того року, коли відбулися випробування надпотужної термоядерної бомби на Меркурії, Чан Вейси подав у відставку. Востаннє з'явившись у засобах масової інформації, він відверто визнав, що не вірить у перемогу в майбутній війні, але цей факт ніяк не вплинув на високу оцінку його служби на посаді першого Командувача Космічних сил. Тривала праця в умовах стресу й високих навантажень підірвала його здоров'я, й він помер у 68 років. Перед смертю, коли генерал приходив до тями, він часто згадував Чжана Бейхая.

По закінченні другої каденції на посаді Генерального секретаря Заїр заснувала проект «Меморіал людства», який мав на меті збір інформації про досягнення людської цивілізації, аби зрештою за допомогою безпі-лотних космічних апаратів надіслати ці повідомлення в різні куточки Всесвіту. Найбільш вагомою частиною проекту став «Щоденник людини» — платформа пов'язаних веб-сайтів, які дали змогу багатьом людям фіксувати подробиці повсякденного життя за допомогою текстових записів чи світлин. Так формувалася цілісна, хоча й строката картина людської цивілізації. З часом число користувачів «Щоденника людини» сягнуло двох мільярдів, і платформа перетворилася на найбільший інформаційний портал у мережі. Зрештою РОЗ визнала «Щоденник» занепадницьким ресурсом, що навіть сприяє поширенню ідей ескапізму, та ухвалила спеціальну резолюцію, яка заборонила його. Але Заїр і далі приватно підтримувати проект аж поки не вмерла. На той час їй було 84 роки.

Як і передбачала Кейко Ямасугі, решта життя У Юе була тяжкою і безрадісною. Понад десять років він працював у «Меморіалі людства», але й це не повернуло йому душевного спокою. Помер У Юе в 77 років і перед смертю, як і Чан Вейси, згадував Чжана Бейхая. Обоє пов'язували свої надії з цим незламним воїном, який тепер мандрував у часі в стані гібернації.

Гаранін і Кент вийшли на пенсію та разом оселилися в Едемському саду — в тому самому маєтку в Північній Європі, де п'ять років у затишку та спокої прожив Ло Цзі в статусі Оберненого. Вони перестали з'являтися на публіці, й широкому загалу навіть не відома точна дата смерті кожного з них, хоча жили вони ще довго, й про це знали всі. Подейкують, що обидва чоловіки подолали столітній рубіж ще в доволі доброму здоров'ї.

Доктору Альберту Рінгеру й генералу Фіцрою вже було за вісімдесят, коли вони стали свідками завершення будівництва космічного телескопа наступного покоління — «Габбла ІІІ» з діаметром лінзи 100 метрів. За його допомогою вони змогли на власні очі побачити планету Трисолярис. Але жоден так і не дочекався наступних свідчень переміщення трисоляріанського флоту й висланих наперед зондів — їхнього життя не вистачило, щоб побачити проходження кораблів крізь третій «сніговий замет».

Життя звичайних людей текло, як завше. Із трійці пекінських сусідів перший у 75 років помер Мяо Фуцюань. Він і справді заповів своєму синові поховати його на глибині двохсот метрів у шахтному стволі й підірвати вихід. Син виконав його волю, а на поверхні неподалік шурфу встановив кенотаф на його честь. Згідно з останньою волею Мяо, майбутні покоління родини в разі перемоги людства в прийдешній війні мали б відшукати нагробок і встановити його вже безпосередньо над похованням. Насправді ж уже менш ніж за півстоліття по смерті Мяо Фуцюаня місцевість довкола відпрацьованої шахти перетворилася на пустелю. Кенотаф загубився між безкраїх піщаних дюн, як і вхід у шахту, та й нікому з родини Мяо навіть не спадало на думку шукати надгробок якогось там пращура.

Чжан Юаньчао помер, як і більшість людей з його соціальної верстви, від хвороби у 80-річному віці. Його тіло кремували, й урна з попелом зайняла своє місце в довгій стіні колумбарія.

Ян Цзіньвень дожив до 92-х, зрештою контейнер із його прахом вистрілили з катапульти. Він досяг третьої космічної швидкості та залишив межі Сонячної системи, попрямував у глибини Всесвіту. На це пішли всі заощадження старого.