— І нам справді бракує переконливих доказів, — додав Мо-цзи. — Він спланував усе дуже ретельно, адже така куля, потрапляючи в тіло, залишає по собі друзки, які під час розтину чи оперативного втручання ідентифікуватимуться як уламки метеоритів. Усталиться думка, що потерпілі просто потрапили під метеоритний дощ. А правда надто неймовірна!

— На щастя, він планує лягти в гібернацію в складі команди, відрядженої в майбутнє для посилення боротьби зі зневірою. Він тривалий час не становитиме для нас проблеми.

— Отже, вони вже на шляху в майбутнє. Варто й комусь із нас наслідувати їхній приклад, — зітхнув Ейнштейн.

І хоча вони говорили: «До зустрічі!», кожен знав, що прощається назавжди.

Чан Вейси й інші старші генерали Космічних сил приїхали в аеропорт, щоби побачитися й попрощатися з особовим складом першого контингенту політичних кадрів, які відряджалися в майбутнє. Він із рук до рук передав Чжану Бейхаю листа.

— Це рекомендаційний лист до мого наступника в майбутньому. Я детально описав ситуацію і наполегливо рекомендував тебе до призначення на відповідальну посаду. Запланований проміжок гібернації — щонайменше п'ятдесят років, або й більше. На той момент ви можете зіткнутися зі значно складнішими умовами праці та гострішою ситуацією. Тож, по-перше, вам слід якнайшвидше адаптуватися до реалій майбутнього, але берегти в серці нинішні воїнські звитягу й доблесть. По-друге, ви маєте чітко визначити, які з сучасних методів вашої роботи виявляться архаїчними, а які не втратять ефективності. Це може стати головною перевагою фахівців у майбутньому.

— Командувачу, я вперше в житті трохи жалкую через свій атеїзм. Адже сподівання на можливу зустріч десь у інших світах зігріли б моє серце, — сказав Чжан Бейхай.

Чан Вейси був трохи здивований такими словами людини, яку вважав взірцем суворого реаліста, але відчув, що ці слова зачепили за живе всіх присутніх, хоча жоден із них, як справжній солдат, не виказав цього.

— Я дуже тішуся, що нам довелося зустрітися й попрацювати разом у цьому житті. Передавай вітання майбутнім товаришам, — мовив Чан Вейси. Остаточно розпрощавшись, увесь склад контингенту піднявся на борт літака.

Чан Вейси невідривно дивився, як віддаляється постать Чжана Бейхая, і думав про те, що ось чудовий солдат, справжній воїн його залишає, і годі зустріти когось подібного. Звідки взялася його непохитна віра? Відповіді на це запитання він шукав постійно, інколи навіть трохи заздрив Бейхаю. Солдат зі щирою вірою в перемогу — справжня знахідка. Під час Битви Судного дня мало хто володітиме такою розкішшю. Коли висока, пряма як стріла постать Чжана Бейхая зникла за дверима, Чану Вейси довелося визнати, що він, зрештою, так і не спромігся зрозуміти підлеглого до кінця.

Літак відірвався від смуги, забрав із собою тих, на чию долю випала можливість побачити останні дні людства, і зник за хмарами. Цього похмурого зимового дня слабке біле сяйво Сонця ледь пробивалося з-за ковдри щільних сірих хмар; пориви холодного вітру гуляли порожнім терміналом аеропорту, виморожуючи повітря до твердості кришталю, змушуючи нечисленних людей, які тут перебували, зневіритися в настанні весни. Чан Вейси щільніше запнув комір шинелі. Сьогодні, у свій 54-й день народження, під завивання суворого зимового вітру він виразно побачив невтішний і неминучий для себе та всього людства кінець.

Рея Діаса з Гайнсом пробудили одночасно й повідомили, що технології, на які вони так очікували, вже доступні.

— Так швидко?! — разом випалили вони, коли дізналися, що минуло всього вісім років.

Їм розповіли, що за цей час внаслідок залучення безпрецедентних інвестицій технологічний прогрес дуже пришвидшився, але попри очікування це не додало оптимізму. Людство лише швидше пройшло останній відтинок до бар'єру знань, встановленого софонами; єдине що справді прогресувало, — впровадження вже зроблених відкриттів у певні технології. Передові дослідження в царині фізики переживали період застою, передній край науки перетворився на затхлу водойму. Теоретичні резерви потроху вичерпувалися, й це неминуче мало призвести до сповільнення технологічного прогресу людства, аж поки він не зупиниться взагалі, хоча ще зарано передбачати, коли це станеться.

Ноги ще не гнулися після тривалого сну, і Гайнс повільно ввійшов до будівлі, що більше нагадувала стадіон. Її наповнювало щось подібне до сліпучого білого туману без відчуття вогкості; Гайнс і гадки не мав, що воно таке. М'яке світло, схоже на місячне, осявало все довкола; туман, рідкий на рівні зросту людини, попід стелею густішав, і він марно намагався розгледіти купол у себе над головою. Попереду в тумані побачив мініатюрну постать, у якій миттю впізнав дружину й чимдуж кинувся до неї. Спочатку це нагадувало гонитву за привидом, але врешті-решт вони міцно обійнялися.

— Вибач мені, любий, я постаршала на 8 років, — сказала Кейко Ямасугі.

— Навіть якщо так, ти все одно ще на рік молодша за мене, — відповів Гайнс, роздивляючись дружину. Час не пожалів дорогу йому людину, залишив на її обличчі забагато слідів — у розрідженому білому тумані воно видавалося вкрай змарнілим. Образ дружини в туманній імлі, залитій місячним світлом, мимоволі повернув його до спогаду про зарості бамбука на подвір'ї будинку в Японії. — Хіба ми не домовилися, що ти також ляжеш у гібер-націю за два роки після мене? Чому ти досі не зробила цього?

— Я хотіла якнайкраще підготувати все до нашої роботи після твого пробудження, але забагато всього мусила зробити, тож весь цей час працювала, — відповіла вона й відкинула пасмо волосся з чола.

— Важко було?

— Украй непросто. Незабаром після твоєї гібернації почали розробку одночасно шести проектів суперкомп'ютерів нового покоління: три з них — традиційної архітектури, один — не фон-Нейманівської, ще два — квантовий і біомолекулярний. Але за два роки досліджень головні інженери всіх шести проектів в один голос заговорили, що досягти бажаної обчислюваної потужності жодним чином не вдасться. Перший закрився квантовий проект: тогочасний рівень теоретичної фізики був недостатнім для конструювання суперкомп'ютера з такою архітектурою, а бар'єр софонів позбавляв надії на відкриття в майбутньому. Наступним під ніж потрапив біомолекулярний проект — мені просто повідомили, що це нездійсненна мрія. Третім закрили проект не фон-Нейманівської архітектури, який моделював людський мозок. Вчені говорили, що то яйце без зародка, тож чекати на вилуплення курчати не варто. Зрештою, три проекти традиційної архітектури ще сяк-так жевріють, але за тривалий час жодних серйозних зрушень не було.

— Такі справи… Я мав усі ці вісім років бути з тобою.

— Ти просто змарнував би ці роки. За деякий час ми зовсім занепали духом і від безвиході вдалися до спроби реалізації божевільної ідеї імітації людського мозку майже у варварський спосіб.

— Це яким чином?

— Перенести навантаження з програмної на апаратну частину. Використовуючи окремий мікропроцесор як аналог одного нейрона, створити умови для взаємодії всіх разом і кожного окремо, встановлюючи та руйнуючи динамічні зв'язки.

Кілька секунд Гайнс обміркував почуте, перш ніж мовив:

— То ти говориш про виготовлення ста мільярдів мікропроцесорів?!

Кейко Ямасугі просто кивнула у відповідь.

— Але… це десь дорівнює загальній кількості мікропроцесорів, виготовлених людством за всю історію?

— Я не маю точної статистики, але мені здається, що це навіть перевищує цю кількість.

— Навіть якщо ви отримаєте таку неймовірну кількість мікрочипів, скільки знадобиться часу, щоб з'єднати їх усі між собою?!