Узбережжя поступово віддалялося, й човен із кожною миттю наближався до Могильного острова.
Тітка Широчінь раптом скрикнула:
— Гляньте-но! Здається, принц Глибока вода зменшується в розмірах!
Принцеса озирнулася й пересвідчилися, що тітка має рацію. Принц на острові ще залишався велетом, але, вочевидь, вже мав менші розміри, ніж тоді, коли вони бачили його з берега. Він усе ще дивився кудись у протилежному від них напрямку.
Принцеса знову поглянула на Довге вітрило, який продовжував упевнено веслувати. Він неначе додав у міці: потужні м’язи на руках випиналися, примушуючи два довгих весла перетворюватися на величезні крила, які плавно несли човен уперед. Капітан був як справдешній моряк; навіть здавалося, що його рухи стали впевненішими, ніж на суші.
— Принц нарешті вгледів нас! — знову закричала тітка Широчінь. Стоячи на Могильному острові, принц Глибока вода нарешті звернув на них увагу — він широко розплющив очі від здивування й однією рукою вказував у їхньому напрямку, ворушачи при цьому губами, ніби промовляючи щось. Його здивування легко було зрозуміти: в цьому морі смерті не було нічого, за винятком їхнього маленького човна, який залишав за кормою пінний струмінь, що, віддаляючись, тільки збільшувався в розмірах. З висоти його зросту здавалося, що поверхнею моря летить комета, тягнучи за собою білий хвіст.
Незабаром вони зрозуміли, що принц кричить не до них. Біля його ніг стояли кілька людей нормального зросту. З такої відстані вони здавалися ліліпутами, а побачити їхні обличчя було марно сподіватися. Але вони точно дивилися в напрямку човна, а дехто навіть махав руками.
Спочатку Могильний острів не був заселений. Двадцять років тому, коли принц вирушив на риболовлю, його супроводжували дядько-опікун, королівський наставник, кілька охоронців і слуг. І щойно вони висадилися на острові, в морі з’явилися зграї риб-ненажер, позбавивши їх можливості повернутися додому.
Принцеса із супутниками знову відзначили, що принц стає дедалі меншим у розмірах — і що ближче вони підпливали, то меншим він здавався.
Човен був уже недалеко від острова, тож і людей звичайного зросту можна було добре роздивитися. Їх було восьмеро, й більшість із них, в тому числі й принц, були вдягнені в грубу полотняну одіж. Лише двоє ще носили старі та обтріпані палацові шати. Більшість мали при собі мечі. Вони кинулися на пляж, заливши принца там, де він стояв. Тепер принц був лише вдвічі вищим за інших людей і вже не мав вигляду велета.
Капітан наліг на весла, й човен полетів уперед, до берега. Прибій, немов гігантська рука, підхопив суденце й кинув його на пісок — дно завібрувало від зіткнення з берегом, і принцеса ледь не беркицьнулася у воду. Люди, які висипали на пляж, дивилися на човен, однак заходити у воду вагалися, вочевидь, побоюючись риб-ненажер. Зрештою, четверо сміливців забігли в море, щоб притримати човен і допомогти принцесі вибратися з нього.
— Обережно, принцеса має перебувати під парасолькою постійно! — крикнула тітка Широчінь, сходячи на берег, але вправно тримаючи парасольку над принцесою. Дотепер вона повністю опанувала майстерність безперестанно обертати парасольку навіть однією рукою.
Зустрічаючі не приховували свого здивування. Вони переводили погляди з чорної парасольки на поверхню моря, якою проплив човен: білосніжна піна мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й чорні тушки риб-ненажер утворювали строкату доріжку, яка з’єднувала Могильний острів із узбережжям Королівства.
Принц Глибока вода зробив крок уперед. Тепер він здавався звичайного зросту, навіть був нижчим за двох своїх поплічників. Він лагідно усміхнувся новоприбулим, як зазвичай усміхається гостинний рибалка гостям. Але принцеса легко впізнала на його обличчі риси батька, тож зі сльозами на очах радісно мовила:
— Брате мій, я твоя сестра Росинка.
— Ти таки схожа на мою молодшу сестру, — промовив принц із усмішкою, простягаючи до неї руки. Але дехто з поплічників заступив йому дорогу, відрізаючи трьох новоприбулих від принца. Вони навіть вийняли з піхов мечі, підозріло зиркаючи на капітана Довге вітрило. Останній не звертав на них уваги, але підняв меч, пожбурений принцесою, щоб поглянути, скільки чарівного мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая залишилося. Аби зайве не нервувати охорону принца, він ухопив меч прямо за вістря — на його подив, на дорогу до острова було витрачено лише третину бруска.
— Ви мусите підтвердити особу принцеси, — промовив старигань у старому, хоч і добре залатаному церемоніальному вбранні. Обвітрене обличчя несло відбиток довгих років поневірянь, але було обрамлене гарно доглянутою бородою. Вочевидь, протягом усіх років ізоляції на острові він із усіх сил намагався підтримувати гідний для королівського чиновника зовнішній вигляд.
— Хіба ви мене не впізнаєте? — запитала тітка Широчінь. — Ти — дядько-опікун Темрявий ліс, а ти — королівський наставник Широке поле.
Обидва старці закивали головами, а наставник Широке поле відповів:
— Тітко Широчінь, ви вельми зістарилися.
— Як і ви, — зазначила тітка Широчінь, змахуючи сльози рукою, вільною від парасольки.
Дядька-опікуна Темрявий ліс не розчулили привітання, й він із тим самим серйозним виразом обличчя відповів:
— Ми понад двадцять років не отримували звісток про події в Королівстві, тому мусимо пересвідчитися в істинності твердження про родинні зв’язки. — Він повернувся до принцеси: — Ви готові пройти випробування крові?
Принцеса кивнула.
— Мені здається, це зайве. Вона є моєю сестрою, — сказав принц.
— Ваша високосте, ми маємо це зробити, — заперечив Темрявий ліс.
Принесли два невеличкі кинджали, які вручили дядьку-опікуну й королівському наставнику. На відміну від іржавих мечів, якими були озброєні принцеві поплічники, ці кинджали блищали, немов нові. Принцеса простягнула руку, й дядько-опікун обережно надрізав її довгий, ніжний білосніжний вказівний палець, підхопивши краплину крові кінчиком леза. Королівський наставник зробив те саме з пальцем принца. Дядько-опікун прийняв ніж із рук наставника та обережно перемішав дві краплі крові лезами кинджалів — кров одразу змінила колір на чисто синій.
— Це принцеса Росинка, — урочисто повідомив принцу дядько-опікун, а потім разом із королівським наставником глибоко вклонився принцесі. Решта принцевих поплічників опустилися на одне коліно, а піднявшись, відійшли вбік, даючи можливість брату з сестрою обійнятися.
— Останній раз я обіймав тебе, коли ти була дитиною, десь такою заввишки, — сказав принц, показуючи рукою недалеко від землі.
Принцеса плачучи повідала принцу про останні події в Королівстві без оповідок. Принц мовчки слухав розповідь, тримаючи її за руку. Він зберігав спокійний вираз на своєму обвітреному багатьма роками поневірянь обличчі, яке все ще виглядало молодим і свіжим.
Усі зібралися довкола принца та принцеси й мовчки слухали її розповідь. Лише капітан Довге вітрило займався бозна чим: він дременув пляжем подалі від людей, але лише для того, щоб звідти подивитися на принца. Потім так само швидко прибіг назад, проте знову чкурнув. Так він бігав туди-сюди, аж поки тітка Широчінь не відвела його вбік.
— Я тобі казала, що принц Глибока вода — ніякий не велет, — прошепотіла тітка капітану, вказуючи на принца.
— Він одночасно і велет, і ні, — так само пошепки відповів капітан. — Коли ми дивимося на когось іншого, то чим далі від нього перебуваємо, то меншою ця людина нам здається, еге ж? Але з принцом інша історія: він нам здається однаковим, з якої відстані ми на нього не глянули б. Тож якщо ми дивимося на нього зблизька, то він нам видається нормальною людиною. Але якщо дивитимемося на нього здалеку, то його звичний зріст справляє враження, що він справжній велет.
Тітка Широчінь згідно кивнула:
— Я теж це помітила.
Коли принцеса закінчила свою розповідь, принц Глибока вода просто сказав:
— Повертаємося.
Вони посідали в два човни: принц приєднався до почту принцеси в маленькому, а восьмеро його поплічників сіли у великий, той, на якому вони припливли на Могильний острів двадцять років тому. Корпус човна трохи протікав, але на ньому ще можна було безпечно проплисти коротку відстань до узбережжя Королівства. Пінний слід від часу мандрівки принцеси дещо порідшав, але незліченна кількість риб-ненажер усе ще лежала на поверхні, ледь ворушачи плавцями. Час від часу в котрийсь із човнів чи весло вдарялася одна з рибин, але після цього лише кілька разів поверталася на воді, знову нерухоміючи. Пошарпане вітрило більшого човна могло ловити вітер, тож він швидко вирвався вперед, пробиваючи у скупченні риб-ненажер шлях для меншого суденця.
