Кабіна ліфта мала форму капсули, розділеної на чотири рівні. Чен Сінь займала верхній, а особи супроводу розмістилися на трьох нижніх. Верхній рівень умеблюванням нагадував номер розкішного п’ятизіркового готелю — вміщував зручне ліжко, душ, проте розмірами був як кімната в університетському гуртожитку.
Останнім часом вона постійно згадувала студентські часи та Юнь Тяньміна.
На цій висоті площа конуса земної тіні була незначною, й незабаром на обрії з’явилося Сонце. Воно все залило яскравими променями, тож скло ілюмінаторів автоматично зменшило рівень пропускання світла всередину кабіни. Чен Сінь, відкинувшись на спинку дивана, продовжувала спостерігати за нескінченно довгою лінією напрямної рейки, яка, здавалося, звисала прямо з Чумацького Шляху. Жінка намагалася побачити рух рейки або принаймні переконати себе, що бачить його, це споглядання мало гіпнотичний ефект, тож вона зрештою заснула.
У напівдрімоті Чен Сінь почула, як чоловічий голос кличе її на ім’я. Вона зрозуміла, що лежить на нижньому ярусі двоповерхового ліжка в кімнаті університетського гуртожитку, а світло і тінь на стіні змінюються з такою швидкістю, ніби вона мчить на авто повз вуличні ліхтарі. Поглянувши у вікно, Чен Сінь побачила віти знайомої стеркулії, за якою сонячний диск протікав небосхилом кожні кілька секунд. Але навіть коли сонце перебувало в зеніті, небо лишалося темним, всіяним зірками. Голос продовжував кликати. Вона схотіла підняти голову, аби озирнутися, але виявила, що її тіло випливає з ліжка. Книжки, склянка з водою й ноутбук також ширяли в невагомості…
Чен Сінь прокинулася остаточно й зрозуміла, що дійсно парить над диваном. Вона потягнулася, щоб схопитися за нього, але зробила це незграбно й полетіла до ілюмінатора, розміщеного вгорі кабіни. Піднявшись до стелі, перевернулася й, відштовхнувшись від ілюмінатора, повернулася на диван. У кабіні все лишилося на місцях, окрім часточок пилу, які затанцювали в сонячних променях. Тільки зараз вона помітила, що до неї в кімнату піднявся представник РОЗ (він представлявся, але Чен Сінь не згадала його імені), який здивовано спостерігає за її кульбітами.
— Докторе Чен, ви ж казали, що до цього не бували в космосі? — запитав чиновник. Він усміхнувся й похитав головою: — А не схоже. Ви рухаєтеся як справдешній астронавт.
Чен Сінь і сама здивувалася: перше знайомство з невагомістю не викликало паніки чи дискомфорту, жодних ознак нудоти або хвилювання. Натомість тіло розслабилося, ніби було частиною космічного простору й повернулося у звичне середовище.
— Ми майже дісталися, — сказав чиновник, вказуючи на верхній ілюмінатор.
Чен Сінь подивилася вгору. Вона одразу відзначила, що бачить ознаки руху кабіни на поверхні напрямної рейки — а отже, кабіна сповільнювалася. Там, де закінчувалася рейка, вже можна було розгледіти верхню станцію на геосинхронній орбіті — концентричні кола, з’єднані між собою п’ятьма радіальними спицями. Будівля найпершої станції здавалася крихітною точкою в центрі, а кільця навколо неї додавалися в різні часи — чим далі від центру, тим новішими вони були. Уся станція повільно оберталася навколо своєї осі.
Чен Сінь побачила, що довкола станції розміщувалося чимало інших будівель. Подібне розташування було обумовлене коротким логістичним плечем для доставки будівельних матеріалів. Споруди мали найрізноманітніші форми й із відстані здавалися нагромадженням ламких іграшок; і тільки опинившись поруч, можна було збагнути їхні істинні розміри та міць. Чен Сінь знала, що штаб-квартира її будівельної компанії «Зоряне кільце», в якій працює АА, розташована десь тут, але сказати, де точно, вона не могла.
Кабіна ліфта прослизнула всередину масивної конструкції противаги, й частокіл опор розрізав сонячне світло на безліч промінців. Коли кабіна зрештою опинилася з іншого боку конструкції, верхня станція ліфта вже займала більшу частину краєвиду, залишаючи Чумацькому Шляху місце лише в просвітах між кільцями. Величезна споруда станції невмолимо наближалася, й коли пасажири ліфта заїхали в неї, в них виникло відчуття, ніби вони потрапили в тунель. За кілька хвилин ззовні засяяли яскраві вогні — кабіна дісталися пасажирського термінала. Приміщення оберталося навколо ліфта, й Чен Сінь відчула, що в неї паморочиться голова. Кабіна від’єдналася від напрямної рейки й почала притискатися до платформи, потім її трохи струсонуло, й вона стала обертатися разом зі станцією. Усе навколо знову знерухоміло.
Чен Сінь із чотирма супровідниками вийшла з кабіни і потрапила до круглої зали. Оскільки цього часу інші кабіни, крім їхньої, ще не прибули, то зала здавалася надзвичайно порожньою й навіть покинутою. Чен Сінь охопило відчуття, ніби вона тут уже бувала: незважаючи на мерехтіння інформаційних вікон, можна було розгледіти, що основні конструкції зали виготовлені з матеріалів, які давно вийшли з ужитку, — переважно нержавіючої сталі та різних сплавів із вмістом свинцю. Звідусіль віяло диханням століть. Здавалося, що вона опинилася не в космосі, а в залі очікування старовинної будівлі вокзалу. Ліфт, яким вони скористалися, був першим, збудованим людством, а верхній термінал ввели в експлуатацію в 15-му році Епохи кризи. Він безперервно працював уже понад два століття й не припиняв функціонувати навіть за часів Великого занепаду. Чен Сінь відзначила наявність перил, які перетинали всю залу, — суттєва поміч для людей, щоб було зручніше пересуватися в стані невагомості. Вочевидь, вони були встановлені ще у процесі будівництва, бо нині прибулі використовують невеличкі портативні реактивні прискорювачі з ручним керуванням, розміщені на поясі чи плечі. Більшість двохсотрічних перил були з нержавіючої сталі, а деякі навіть із міді. Роздивляючись їхні затерті доторками незліченної кількості рук поверхні, Чен Сінь пригадала глибокі колії перед старовинними воротами давніх міст.
Супровідники продемонстрували Чен Сінь, як користуватися реактивними прискорювачами, але їй зручніше було використовувати поручні. Коли вони дісталися виходу, увагу Чен Сінь привернули кілька плакатів. Усі вони були старими, й більшість із них присвячувалися розбудові системи захисту Сонячної системи. Один із плакатів зображав постать солдата в незнайомому Чен Сінь однострої, його нестримний погляд був спрямований кудись вдалечінь. Унизу був напис: «Земля потребує саме тебе!». На іншому, більшому плакаті розмістилася група людей різних рас та національностей, які трималися за руки, утворюючи щільну стіну на тлі блакитного прапора ООН, що займав більшу частину малюнка. Напис закликав: «Із плоті й крові своєї збудуємо Велику стіну довкола Сонячної системи!». Чен Сінь не надто розуміла стилю плакатів, бо їх творці, вочевидь, послуговувалися зразками агіток часів ще до її народження.
— Вони намальовані на початку Великого занепаду, — пояснив представник РОЗ.
Це був короткий період панування на Землі авторитаризму, диктаторських режимів і воєнного стану. А далі все полетіло шкереберть — життєві принципи, віра… Але навіщо зберігати плакати дотепер: щоб пам’ятати чи навпаки — забути?
Новоприбулі опинилися в довгому коридорі, що вів від зали прибуття вглиб станції. Він був круглим у поперечному перерізі, ідеально прямим і здавався безкінечним. Чен Сінь збагнула, що вони перебувають всередині однієї з п’яти радіальних спиць станції. Спершу подорожні пересувалися в стані невагомості, але незабаром почали відчувати силу тяжіння, створювану відцентровою силою. Спочатку відчуття було слабким, але достатнім, аби зрозуміти, де верх, а де низ: коридор раптово перетворився на бездонну глибоку западину, куди вони провалися. Чен Сінь відчула, що в неї знову паморочиться голова, але побачила, що на стінах «колодязя» прикріплено чималу кількість поручнів. Якщо вона зрозуміє, що швидкість вільного падіння вже зависока, то зможе вхопитися за них і сповільнитись.
Вони швидко дісталися першого перехрестя, й Чен Сінь поглянула ліворуч і праворуч — це було перше кільце станції. Його площина здіймалася вгору в обох напрямках, ніби вони опинилися в найнижчій точці неглибокої долини. Чен Сінь помітила з обох сторін коридора-спиці червоні вказівники, які засвідчували: «Кільце 1. Сила тяжіння дорівнює 0,15 g». По обидва боки вигнутого вгору кільця розташовувалися акуратні ряди дверей, які час від часу відчинялися й зачинялися. Усередині кільця було дуже велелюдно, а пішоходи, хоча завдяки мікрогравітації й могли стояти вертикально та йти звичним кроком, переміщувалися жаб’ячими стрибками за допомогою прискорювачів.
