Сама церемонія не тривала довго: кандидат клав руку на прапор ООН, який тримала Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй, і виголошував текст присяги, клятву на вічну вірність людству й відмову від будь-яких дій, які можуть зашкодити інтересам людства на теренах Усесвіту.

Кандидати виголошували присягу відповідно до присвоєних порядкових номерів. Перед Юнь Тяньміном стояли четверо: двоє американців, росіянин і британець. За ним — американка й іще один китаєць. Усі кандидати дійсно мали вигляд хворих людей, а двоє навіть пересувалися на інвалідних візках. Проте всі справляли враження бадьорих та сповнених енергії: їхнє життя було схоже на лампу, яка вичерпала всі запаси гасу в резер­вуарі, проте ґніт іще яскраво горів завдяки участі в цьому проєкті.

Чен Сінь поглянула на Тяньміна — від їхньої останньої зустрічі він змарнів і осунувся ще більше, проте намагався триматися незворушно. У її напрямку він навіть не подивився.

Четверо людей, що були попереду Тяньміна, швидко впоралися з присягами. Один із американців, учений-фізик віком за 50 років, який страждав на рак підшлункової залози, наполіг на тому, аби йому дозволили підвестися з інвалідного візка й самотужки піднятися на трибуну для проголошення присяги. Їхні слабкі, проте впевнені голоси ледь чутно відбивалися від стін зали. Єдина заминка виникла, коли англієць перепитав, чи може він проголошувати присягу, тримаючи руку на Біблії, а не на прапорі ООН. Після отримання згоди він швидко прочитав текст. Настала черга Юнь Тяньміна.

Хоча Чен Сінь і була атеїсткою, їй захотілося, як тому англійцеві, зараз покласти руку на Біблію й почати молитися: Тяньміне, ну ж бо, склади обітницю на вірність людству, ти мусиш це зробити. Ти маєш почуття відповідальності й умієш любити. Як казав Вейд, тобі є за ким сумувати на цій Землі…

Вона дивилася, як він підіймається на трибуну, підходить до Генерального секретаря Заїр, яка тримає прапор… Не витримавши емоційної напруги моменту, Чен Сінь заплющила очі.

Чен Сінь не почула обітниці від Юнь Тяньміна.

Він, узявши блакитний прапор із рук Заїр, поклав його поруч із собою на кафедру.

— Я не виголошуватиму цієї присяги. Я почуваюся чужим у цьому світі: я ніколи не відчував великих радості чи щастя й не був коханим. Звісно, здебільшого я сам у цьому винен… — Промовляючи це, він дивився перед собою злегка приплющеними очима, і його голос був спокійним та втихомиреним, ніби він ретроспективно переглядав стрічку всього свого життя. Чен Сінь уся тремтіла, ніби зараз чинився Страшний суд. — …але я все одно не візьму на себе таких обітниць на вірність людству, — спокійно закінчив свій виступ Тяньмін.

— Тоді чому ви погодилися взяти участь у відборі кандидатів проєкту «Сходовий марш»? — запитала Заїр м’яким голосом, спокійно дивлячись на Юнь Тяньміна.

— Я хотів подивитися, як улаштована інша, чужа нам цивілізація. Моя вірність людству залежатиме від того, яким я побачу світ трисоляріан.

Заїр кивнула й так само спокійно додала:

— Ніхто не змушуватиме вас складати присягу. Ви можете йти. Наступний, будь ласка.

Чен Сінь тремтіла, ніби потрапила до холодного льоху. Вона з усієї сили прикусила нижню губу, намагаючись не розплакатися.

Тяньмін склав тест.

Вейд із першого ряду обернувся до Чен Сінь, і зараз він міг насолодитися новою порцією її рафінованих відчаю й болю. Вейд запитав самими очима, без слів:

— Оцінила його здібності?

— Так… І що нам робити, якщо він говорив правду?

— Якщо навіть ми сумніваємося, чи, бува, він дійсно так не думає, то ворог точно має йому повірити.

Вейд повернувся до трибуни, але за мить знову озирнувся, ніби щось згадав.

— Весела гра, еге ж?

Відмова Тяньміна стала певним переломним моментом — остання кандидатка, хвора на СНІД сорокатрирічна американка на прізвище Джойнер, космічний інженер НАСА, також відмовилася складати присягу, сказавши, що була майже вимушена долучитися до проєкту. Якби вона відмовилася, то через презирство до її слабкодухості всі друзі, знайомі й родичі відвернулися б від неї й залишили помирати наодинці в лікарні. Ніхто з присутніх не міг із впевненістю сказати, чи говорить вона правду, чи просто знайшла привід відмовитися, послухавши Юнь Тяньміна.

Але пізно вночі наступного дня стан Джойнер раптово погіршився, й пневмонія, що розвилася внаслідок інфек­ції, спричинила дихальну недостатність. Вона померла ще до світанку. Через раптовий напад медичний персонал не встиг швидко заморозити ще живий мозок за передбаченим протоколом, й, оскільки розвинулася гіпоксія, він виявився непридатним для подальшого використання.

Юнь Тяньмін автоматично став єдиним кандидатом для участі в проєкті «Сходовий марш».

Й ось ця мить настала. Чен Сінь доповіли, що стан Юнь Тяньміна різко погіршився й була призначена операція з резекції мозку, яка мала відбутися у Вестчестерському медичному центрі.

Чен Сінь переминалася з ноги на ногу біля будівлі лікарні, не наважуючись увійти всередину, але їй було й несила поїхати звідси геть. Тільки й лишалося, що, страждаючи, тупцювати на місці.

Вейд, який приїхав разом із нею, пройшов уперед, потім зупинився за кілька кроків і на мить повернувся, щоб насолодитися болем Чен Сінь. А опісля, задовольнившись побаченим, завдав останнього удару:

— О, ще один сюрприз для тебе — це саме він подарував тобі зірку.

Чен Сінь застигла соляним стовпом: увесь світ закрутився в неї перед очима, й вона побачила ретроспективу свого життя — воно здавалося сепією й тільки зараз розквітнуло всіма барвами. Хвиля емоцій накрила її з головою, й певний час їй навіть довелося докладати чималих зусиль, аби втриматися на неслухняних ногах.

Чен Сінь повернулася й щодуху помчала до лікарні, пролетіла крізь двері й понеслася довгими, звивистими коридорами. Біля входу до нейрохірургічного операційного блоку її перехопили двоє охоронців; вона відчайдушно виривалася, проте тримали її міцно. Відшукавши посвідчення, Чен Сінь тицьнула його їм під ніс і побігла до операційної. Персонал лікарні зі здивуванням розступався перед нею. Чен Сінь із розмаху розчахнула освітлені згори червоними попереджувальними вогнями двері операційної.

Усе було скінчено.

Група людей у білому синхронно повернулася до неї, й цієї ж миті тіло вже вивозили через інші двері. Посередині операційної стояв верстак, на якому лежав теплоізольований циліндричний контейнер заввишки з метр, який щойно запечатали. Білий туман, що витікав із ємності з охолодженим до ультранизьких температур гелієм, не розсіювався одразу, а стікав зовнішньою поверхнею й плив над верстаком. Стікаючи додолу, потічок нагадував мініатюрний водоспад, який випаровувався, щойно торкався підлоги. Контейнер у обрамленні клубків білого туману мав геть неземний вигляд.

Чен Сінь птахом кинулася на верстак, і повітря, сколихнуте її рухом, розігнало хмару крижаного туману. Вона відчула холодний подих, але він негайно розчинився, зник, ніби вона на коротку мить сконтактувала з тим, за чим гналася, що переслідувала, але цей об’єкт негайно втік, віддрейфувавши в інший вимір простору-часу, й був утрачений для цього світу назавжди.

Чен Сінь, опустившись навколішки, розревілася перед контейнером, у який нещодавно закачали рідкий гелій. Її горе затопило операційну, всю будівлю лікарні, весь Нью-Йорк. Над нею розлилося повноводне озеро, ціле море скорботи, й вона ледь не захлиналася на його дні під товщею води.

Чен Сінь не знала, скільки минуло часу, перш ніж вона відчула чиюсь руку на плечі. Можливо, ця рука підтримувала її вже давно, хоча вона тільки зараз це відчула. Цілком вірогідно, що й голос, який вона почула, звучав уже тривалий час.

— Дитино, надія не зникла, — промовив тихо й розважливо голос, який належав літній людині. Потім повторив знову: — Надія ще жива.

Чен Сінь іще душили ридання, але вона поступово дедалі більше прислухалася до сказаного, бо голос не просто втішав, а намагався донести якусь незвичайну, проте реальну ідею.