Порівнявшись, секретар парторганізації притьмом спинив коня.

— Вода пішла через греблю? — скрикнув він, бачачи стривожені обличчя піонерів.

Хлопці коротко розповіли про становище на ставку.

— Біжіть до колгоспної стайні і скажіть, щоб дід Книш готував підводи для людей, а самі візьміть коней і верхи об’їдьте ближчі вулиці. Кличте всіх з лопатами на греблю! До Корнія Корнійовича поїду я сам, — і він, рвучко повернувши коня, поскакав до села.

Коли хлопці дісталися першої вулиці, назустріч їм уже бігли люди, оповіщені агрономом.

— Що там? Що на греблі? — на бігу питали хлопців жінки і чоловіки.

— Біда! Вода розмиває греблю! Всі з лопатами на греблю! — і, не спиняючись, піонери бігли далі.

Дід Книш зразу ж дав їм по коняці, і хлопці помчали селом, галасуючи на все горло:

— Вода розмиває греблю! Всі з лопатами на греблю!

Коли Панько об’їхав одну вулицю і повернувся до стайні, кілька підвід уже виїхало на греблю, а на дві підводи сідали колгоспники й колгоспниці, що прибули до стайні разом з Паньком. Ще кілька підвід стояли порожні.

Доручення було виконано, і Панько розумів, що коня треба здати дідові Книшу. Але як нецікаво їхати на підводі… Тоді Панько пішов на хитрощі. Він удав, що дуже заклопотаний і, під’їхавши до діда, коротко кинув:

— Ну, я тепер поїду швидше до ставка! Там ждуть!

Дід зопалу погодився і лише, коли Панько від’їхав уже далеченько, здивовано глянув хлопцеві вслід і покрутив головою. Але було вже пізно…

Обганяючи по дорозі колгоспників, що з інших вулиць бігли до греблі пішки, Панько виїхав за село. На шляху, такому пустельному ще півгодини тому, тепер було, як на ярмарку. їхали люди на возах, бігли піші і верхові, а далі, майже біля самого ставка, чахкотіли дві автомашини повні колгоспників.

«Стільки людей! Врятують ставок!» — заспокоєно подумав Панько ї, вдаривши коня в боки голими п’ятами, скочака погнав до греблі понад умитими дощем, в святкових лелітках нивами.

Ще не доїжджаючи до греблі, Панько побачив, скільки води в ставку. Вся балка перетворилася на велике озеро. Спочатку Панько зрадів та зразу ж і злякався. Надто тривожні обличчя були в колгоспників, що поспішали до будівництва, надто метушилися люди на греблі. І було чого тривожитися: коли така сила води піде через греблю, то знесе її до канцура.

За ту годину, що Панько був у селі, гребля зовсім змінилася. Коли раніше вона була рівна, як битий шлях, то зараз просто не можна було впізнати. На тому боці, що від води, виросла вузька висока загата, яка і стримувала натиск води, а решта греблі стала нижча, бо землю забрали для цієї загати. Взагалі все було покопирсано, покопано, в ямах…

Колгоспники все кидали і кидали грунт на загату, беручи його тут же на греблі. Землі, що підвозили вагонетки, невистачало.

Панько віддав коня одному з підводчиків і кинувся на греблю. Вода була врівень з бровкою вузького насипу, що його тільки зараз створили комсомольці і колгоспники. Панько тепер зрозумів, чому з такою тривогою і так поспішно люди накидали землю на насип. Досить на хвилину припинити роботу, і вода хлине через верх.

Де-не-де вона вже заливає насип, але зараз же туди кидають кілька лопат ґрунту, топчуть його ногами, ще кидають, знову утоптують, і вода спиняється, відступає.

Вузька загата на краю греблі росте і росте. Вона росте не тільки вгору, а й вшир, бо людей все більшає і більшає, тепер є кому працювати, щоб зробити загату ширшою. Без угаву гуркотять вагонетки, додаючи нового ґрунту на греблю.

Панькові немає лопати, і хлопчик стає трамбувати землю.

Вода в ставку стоїть спокійна-спокійна і блищить на сонці. Панькові просто не віриться, що така тиха вода може зруйнувати греблю.

— Що воно гуде? — несподівано питає Панька огрядна тітка, що утоптує землю поряд з ним.

Панько якусь мить прислухається.

— Монах гуде, — каже він.

— Я тебе як людину питаю, — ображається тітка. — Підожди, я матері скажу. Чий ти? Ганнин?

— Монахом називають трубу, що під греблею, — пояснює він. — Це вода гуде.

Жінка якийсь час роздумує, ніби перевіряючи — правду каже Панько чи сміється, потім хитає головою:

— І таки дійсно, тиха вода греблі рве. Правду люди кажуть…

Панько на мить уявляє, як ревла б вода, коли б ішла не через монаха, а поверх греблі, і йому стає моторошно.

Один край греблі все підіймається і підіймається, а бурхливі ручаї, що текли з верхів’їв балки і по її схилах, спочатку стають спокійнішими, а потім і зовсім зникають. Тепер гребля вже не врівні з водою, а вища її майже на півметра. Правда, не на всю широчінь, а тільки з того краю, що від води.

Несподівано Панько помічає, що вузька мережка шумовиння біля берега відокремилася від води і застигла на схилі греблі. Піна лишилася вгорі, а вода опустилася на кілька сантиметрів вниз. Що б це означало? Не інакше як вода починає спадати! Треба негайно повідомити про це Степана Юрійовича.

Панько біжить на пагорок, де старший піонервожатий про щось гаряче розмовляє в гурті колгоспників. Пробираючись серед густого натовпу працюючих, Панько раптом спиляється, здригнувшись. Просто перед ним з лопатою в руках, спітнілий, в забейканих вище колін штанях, стоїть Микола Кваша.

Обидва хлопці, відсахнувшись мимоволі назад, дивляться один на одного не то злякано, не то здивовано. Потім Микола ніяковіє і винувато опускає очі. Панькові теж ніяково, і він теж винувато опускає очі. Вони стоять мовчки якусь хвилину.

— А вода вже не прибуває! — повідомляє Панько.

— Та невже!? — скрикує Микола, і очі йому враз починають сяяти радістю.

— Ходімо скажемо про це Степанові Юрійовичу! — пропонує Панько.

Коли вони вже наблизились до піонервожатого, Панько мимоволі рвучко робить крок назад. Степан Юрійович розмовляє з секретарем парторганізації та з головою колгоспу. А що, як Корній Корнійович не забув образливих слів?

— Куди ти? — хапає його за руку Микола,

В цей час Степан Юрійович помічає хлопців і, продовжуючи розмову, робить їм рукою знак почекати.

Панько стоїть нахилившись, боячись зустрінутися очима з головою колгоспу.

— А коли знову піде такий дот? Та навіть звичайний дощ? А як злива трапиться вночі? Що тоді? — питає піонервожатий Корнія Корнійовича.

— Та то можна встановити нічні чергування… То нічого… — спокійно відповідає голова колгоспу.

— Ні, я не згоден! Треба спустити всю воду з ставка, — гарячився старший піонервожатий. — І насип дуже вузький. Не вся ж гребля насипана. Дивись, промиє. Ні, не згоден!

— Та ви ж зрозумійте, — умовляє голова колгоспу, — стільки води! І для поливання було б! І для череди — готовий водопій! Вода — це ж золото!

— А чим би ви поливали і де б напували худобу, коли б школа не взялась робити ставок? — уїдливо питає Степан Юрійович.

Секретар парторганізації нахиляє обличчя, щоб Корній Корнійович не побачив його посмішки. Голова колгоспу хвилину мовчки дивиться на вчителя і раптом помічає Панька. Він уважно придивляється до нього, щось наче згадуючи, і враз голосно сміється:

— Винен! Ляпав вухами! Адже ж так ти казав? — звертається він до Панька.

Панько червоніє, а вчитель і агроном незрозуміло дивляться на голову колгоспу і на Панька.

— Хочуть випустити всю воду з ставка! Яка твоя думка? — питає він хлопця.

— Як випустити? А де ж ми будемо купатися? — збентежено говорить Панько.

— Ну, от бачите, — сміється Корній Корнійович, — і головний ініціатор ставка мене підтримує.

— Шкода випускати, — каже Володимир Семенович. — Таке багатство!

— Добре, — нарешті згоджується старший піонервожатий. — Але майте на увазі, як тільки барометр покаже «хмарно»— я спущу всю воду.

— А я теж у боргу не залишусь, — відповідає Корній Корнійович. — Дам майстрів і цегли на водоскид. Завтра ж дам.

— О, оце діло! — радіє Степан Юрійович.

— Давно б так, — кидає і Володимир Семенович.