— Розбіжаться? — розсердився Панько. — Не розбіжаться. Не всі такі кваші, як ти!

— А ти чого дражнишся? — раптом скипів Микола.

— А що, хіба не кваша? Ну, так дезертир!

— А ти… а ти дурень!

— Я дурену? Я тобі зараз покажу, який я дурень, — вигукнув Панько і пригнувся, щоб кинутися на Миколу з кулаками, але в цей час з хати пролунав голос Миколиної матері:

— Миколо! Ти дав курчатам їсти?

Панько від несподіванки застиг на місці.

— Зараз дам! — гукнув Микола і, показавши Панькові язика, крутнувся І зник у хаті.

Панько важко перевів дух, хвилину постояв, потім плюнув і пішов з двору.

По дорозі він трохи заспокоївся: завтра він розповість про все Степанові Юрійовичу. Нехай викличуть Миколу на раду дружини, виключать з піонерів…

Раптом він побачив під тином однієї хати таку свіжу і соковиту лободу, що не міг не спинитися, щоб не нарвати для хом’яка.

«Віднесу йому ще. Це ж по дорозі», — подумав він і підтюпцем побіг до школи.

— Тітко Параско, дайте ключа. Я хом’якові трави приніс, — звернувся він до сторожихи, що поралася в шкільному дворі.

— Ну, клопоту тобі,— засміялася та. — 3 таким характером тільки головою колгоспу працювати…

Панько взяв ключі, потихеньку підійшов до піонерської кімнати, щоб не злякати хом’яка і подивитися, як він поводиться, коли в кімнаті нікого немає. Він обережно вставив ключ, але повернути його тихо не вдалося. Замок дзенькнув, і в ту ж мить щось заторохтіло за дверима, а через секунду брязнуло розбите скло. Панько здригнувся від несподіванки і швидко відчинив двері.

Серед кімнати лежала перекинута клітка, навколо неї розкидана трава, а хом’як, увесь якийсь настовбурчений, важко дихав, притиснувшись до стінки клітки. Від гнізда лишилася тільки безладна купа.

Панько глянув на вікно. Шибка була розбита.

— Кіт!

Так, це кіт наробив шелесту! А де ж хом’яченята? Панько паличкою розворушив рештки гнізда в клітці; з шести звірят залишилось тільки троє. Він зрозумів усе. Кіт витяг трьох хом’яченят і поїв їх.

Панько вибіг з кімнати і кинувся до сторожихи.

— Тітко Параско! — закричав він. — Кіт хом’яченят поів!

— От же стерво отаке! — сплеснула руками сторожиха.

— І шибку у вікні розбив!

— Ох, і проклятущий же! Шибку розбив!? Де ж він? Я йому…

В цей час кіт, нічого не підозрюючи, вийшов з-за школи і, облизуючись, спокійно дивився на свою хазяйку.

— Ось він! — прошепотів Панько, побачивши кота.

— Я йому!.. Я його, чорта!..

Та кіт, видно, відчув небезпеку і так чкурнув на город, що тільки зашелестіла трава.

Всю дорогу додому Панько вигадував, як помститися Миколі і котові. Виключити б Миколу з піонерзагону, а на воротях у нього повісити напис: «Миколу Квашу виключили з піонерорганізації за дезертирство з греблі». Щоб усі знали!

А кота… А кота спіймати і дати такого прочухана, щоб пам’ятав до нових віників. Або ні, посадити кота в клітку і не давати йому їсти тиждень, а потім ще й відлупцювати… Потім він перерішив: бити голодного кота — це не зовсім гарно. Краще буде так — спочатку відлупцювати, а потім посадити в клітку.

Думки з кота перейшли знову на Миколу. А що, як він таки зробить вітряка і механізоване точило або динамомашину? Раптом йому здалося, що Микола на цей раз таки виконає те, що задумав. Панькові зашкребло на серці. Він уявив як Микола з байдужим виглядом, так, ніби зробити динамомашину було для нього дрібницею, показуватиме її хлопцям і казатиме:

— Пхе, гребля… Динамомашина, оце так!.. В хаті — електрика! А можу і в хлів провести… От побачите, завтра проведу електрику в хлів… І біля воріт лампочку поставлю…

Несподівано Панька різонув спогад, що кватирку піонерській кімнаті відкрив він сам. Значить, він сам винний в тому, що кіт поїв хом’яченят… І в тому, що кіт розбив шибку, теж винний він, Панько…

Це вкрай засмутило його, і він прийшов додому хмара, хмарою. Мати не звернула уваги на сумний вигляд сина І взялась готувати йому вечерю. Спочатку Панько не помічав вечері, але коли мати стала товкти часник, він потяг носом і враз повеселів:

— О, пампушки з часником!

— Пампушечки, пампушечки, — лагідно промовила мати. — Мий живенько руки та сідай.

Панька не треба було просити вдруге, — за хвилину він уже сидів біля столу.

Після пампушок мстиві думки проти Миколи і кота трохи вгамувалися.

— Мамо, — сказав Панько, — а якщо у колгоспі хтось погано працює, то що йому за те?

— Менше на трудодні одержить.

Це Панька не влаштовувало, бо Микола на трудодні не одержує. Панько помовчав.

— Мамо, — сказав він знову через хвилину. — А як для нього трудодні не мають значення?

— Для кого? — не зрозуміла мати, яка вже забула про попереднє запитання сина.

— Та для того ж колгоспника, що погано працює.

— А-а… Ну, що ж, знімуть з роботи, коли він на штатній посаді.

Це теж не підходило до Кваші. Панько ще помовчав, думаючи.

— А як для нього і це не має значення?

— Для кого? — спитала мати, зайнята своїми думками.

— Та я ж про кого питаю? — розсердився Панько. — Про того колгоспника.

— Про якого? — повернулася до нього мати.

— От про якого, про якого! Про того, що не хоче працювати.

— А-а… На правління викличуть…

— А як він все одно не буде працювати?

— Виженуть з колгоспу. Що ж з ним робити? Нам ледарів не треба.

Це було якраз саме те, що потрібно було Панькові. Правильно! Миколу треба вигнати з піонерорганізації.

В двері хтось постукав.

— Заходьте, — обізвалася мати.

Ввійшов Гриць і, привітавшись, сказав до Панька:

— Щоб через чверть години був у школі!

— Чого? — стурбувався хлопець.

— Треба, — коротко кинув Гриць і вийшов з хати.

«За шибку і за хом’яченят!»— подумав Панько і кинувся навздогін за Грицем.

— Грицьку! — гукнув він. — Навіщо мене викликають?

Та той тільки махнув рукою і, нічого не відповівши, зник за ворітьми.

Мати стурбувалася негайним запрошенням Панька до школи та ще в такий незвичайний час.

— Чого ж тебе викликають? — спитала вона сина. Панько почервонів, згадавши розбиту шибку, і невпевнено промовив:

— Та, мабуть… як… члена комісії…

Мати недовірливо подивилася на хлопця, і той зовсім зніяковів.

— Якої комісії?

— Та якої? По ставку… — відповів Панько похмуро.

— Мабуть, уже чогось накоїв? Член комісії…— підозріло промовила мати. — Кажи, що таке?

Панько мовчав.

— Ти скажеш чи ні? — підступила мати на крок до хлопця. Панько стояв, упершись очима в долівку, і це переконало матір, що викликають його неспроста.

— Що сталося? — не на жарт переполошилася жінка.

— Та то не я, то кіт, — глухо промовив Панько.

— Який кіт? Що кіт? Кажи мені толком!

Панько змушений був розповісти все про розбиту шибку і про хом’яченят.

— От дурненький! — несподівано ласкавим голосом промовила мати, — Чого ж ти так турбуєшся? Розкажи усе по правді, і тобі нічого не буде. Хіба ж ти навмисне це зробив?

Панько враз засяяв. Справді, він же не навмисне. Розкаже все, як було. Степан Юрійович зрозуміє… Він схопив кашкета.

— Я побіжу!

— Біжи та гляди, правду кажи! Не вчись брехати!.. Член комісії…— з докором, але без серця сказала мати, зачиняючи за ним двері.

Сонце вже сідало, коли Панько прийшов до школи. З відчиненого вікна директорового кабінету чутно було гомін, і Панько попростував туди.

— Ага, от і Чоломбитько! — сказав Степан Юрійович, побачивши Панька. — Заходь!

В кабінеті зібралася вся рада піонерської дружини, члени комсомольського бюро, вожаті, кілька викладачів. На чільному місці- сидів сам директор школи.

Панько набрав повні груди повітря, оглянув усіх і рішуче сказав:

— Я хотів провітрити кімнату. Я не думав, що кіт влізе в кватирку.

Всі раптом замовкли і здивовано дивились на хлопця.