Панько глянув на Степана Юрійовича. Той, згоджуючись, кивав головою за кожною фразою Гриця.

— Я так думаю: ми будемо працювати разом з комсомольцями, але і комсомольці і піонери матимуть окремі ділянки роботи. Складемо договір на соцзмагання, — коли ми вийдемо на перше місце, — ставок називатиметься піонерським, а коли комсомольці, то… самі розумієте. І будемо працювати так, щоб ставок називався «Піонерським»!

Аргунь перша заляскала в долоні, а за нею і всі піонери. Навіть Панько і Микола не могли заперечити проти такої пропозиції. А Степан Юрійович замість того, щоб піднести руку, теж гаряче аплодував.

Секретар комсомольської організації, який прийшов у садок, коли виступав Гриць, попросив слова. Це був поважний і серйозний хлопець, якого в школі майже всі товариші називали повним йменням — Михайлом. Але Панько якось чув, як Михайлова мати називала сина Михайлушкою… Панькові і досі було чудно, що такого солідного хлопця можна називати Михайлушкою.

Михайло коротко позідомив присутніх, що комсомольці приймуть виклик піонерів.

Далі обрали комісію для огляду балки, щоб визначити місце для греблі. В комісію ввійшла вся рада дружини, викладач математики Аркадій Іванович, Степан Юрійович і, цього Панько аж ніяк не сподівався, обрали його, Панька Чоломбитька.

Піонери спустилися в балку за селом, і галаслива юрба затопила яругу.

Панько як член комісії йшов попереду. Йому було трохи ніяково, бо він не звик до такого поважного товариства. Тому хлопчик весь час заклопотано поглядав в усі боки, щоб піонери бачили, що він не просто йде собі, а виконує громадський обов’язок — вибирає місце.

Балка то звужувалась, то розширювалась, і піонери раз у раз запитували Аркадія Івановича і Степана Юрійовича:

— Може, отут?

Але комісія не спинялась. Панько не звертав уваги на ці запитання, бо він шукав великої долини, такої, щоб вийшов величезний ставок.

Нарешті, коли пройшли вже з кілометр, трапилась величенька долинка, досить рівна і широка. Панько уявив ЇЇ заповненою водою. Це був би добрий ставок.

— Отут! — гукнули ззаду.

Панько поважно повів головою в один і в другий бік.

Комісія спинилась.

— Хм… — хмикнув Аркадій Іванович.

Всі замовкли, насторожено чекаючи, що скаже далі викладач математики. Але, крім «хм», Аркадій Іванович нічого говорити не збирався.

Гриць допитливо подивився в лице викладачеві і несміливо запропонував:

— Може, поставити тут позначку?

— Поставте прапорець на цьому місці,— погодився Степан Юрійович.

Петро взяв у одного і ланкових прапорець і встромив його в сиру землю. Комісія рушила далі.

Видолинок, на якому поставили позначку, наче воротами, замикався двома глинястими виступами, що, здавалося, сходилися майже докупи.

«Невже балка кінчилась? — подумав Панько, — а казали, що вона довга!»

Він метнувся вперед. Ні, балка тяглася далі. За глинястими воротами прослалася довжелезна долина, рівна і широка. Схили її, пологі внизу, що далі вгору ставали стрімкішими, а потім знову виположувалися і непомітно-переходили в колгоспне поле з зеленого озиминою. Панько схвильовано оглянувся назад.

— Тут! — гукнув він, і піонери, випередивши комісію, кинулись до нього.

Підійшли Степан Юрійович і Аркадій Іванович. Вони спинилися, уважно розглядаючи балку.

— Хм… — знову промовив Аркадій Іванович, але тепер для Панька було ясно, що означає це слово.

Дзвінкі голоси піонерів шумно підтримали Панька,

— Що ви скажете, Аркадію Івановичу, про оцю місцинку? — спитав Степан Юрійович з таким виразом у голосі, наче він сам викопав отакенну балку.

Всі притихли, чекаючи відповіді Аркадія Івановича, який скинув картуза і, задоволено озираючися навкруги, пригладжував своє спітніле сиве волосся.

В розмовах з учнями Аркадій Іванович найчастіше вживав два слова «хм» і «ну», але за кожним з них (особливо, коли воно промовлялося під час розв’язання учнем складної задачі) було стільки співчуття, кожне слово супроводжувалось такою усмішкою, що діти, здавалося, і любили Аркадія Івановича саме за його мовчазність.

Коли ж Аркадій Іванович говорив, то завжди піднесемо, зовсім не так, як інші. І це теж робило його якимсь особливим в очах учнів.

— Хм… — усміхнувся педагог, і піонери вкрили його «хм» голосними оплесками і вигуками ура.

— Що скажуть Інші члени комісії? — спитав Степан Юрійович піонерів, хоч Аркадій Іванович, крім свого, «хм», не сказав ще нічого.

Заперечень не було, і Гриць відповів за всіх, кивнувши на натовп:

— Тільки тут!

Піонери враз розсипались по балці. В сухому, побілілому від дощів бур’яні замигтіли червоні галстуки.

Комісія зібралася в тісний гурток.

— Знамените місце, — нарешті промовив Аркадій Іванович.

— Зараз нам треба зробити найнеобхіднішє, — почав Степан Юрійович, — перевірити ґрунт під греблю і на дні ставка. Зробити виміри майбутньої греблі, а також довжини і широчини балки. Так? — закінчив він, дивлячись на Панька.

— Так, — почервонів Панько.

Петро і ще декілька хлопців, що прийшли з лопатами, почали копати ямки, які Степан Юрійович називав шурфами. З десяток піонерів стояло біля кожного Копача, чекаючи черги, щоб узяти участь у дослідженні ґрунту майбутнього ставка.

Гриць з членами гуртка топографів взявся до вимірів.

Незабаром один з копачів, витираючи рясний піт, гукнув:

— Приймайте роботу!

Панько прибіг до шурфа, коли Степан Юрійович уже закінчував огляд.

— Прекрасно, — сказав вчитель, — глина на всій глибині шурфа. Саме добре.

— Глина? — розчаровано протяг Панько. — А піску не буде?..

— Пісок пропускає воду. Коли б під греблею був пісок, то це місце було б непридатне.

Оглянули решту шурфів, і скрізь була глеювата глина, вкрита невеличким шаром чорнозему.

Сонце припікало. Гостро пахла молода трава, що зеленіла серед сухих торішніх бур’янів. Десь високо в небі заливався жайворонок. У всіх був святковий настрій. Аркадій Іванович без кашкета, підставивши сиве волосся сонцю, з щасливим виглядом, ходив по балці, чекаючи, поки його «топографи» закінчать виміри.

Раптом з протилежного від греблі краю балки показався верхівець, що чвалом прямував до піонерів.

— Та це Володимир Семенович! — скрикнув Панько. — Агроном! На Білокопитому!

Тепер всі пізнали, що справді їхав агроном, він же і секретар партійної організації колгоспу товариш Берест.

Секретар парторганізації похвалив вибране місце:

— Я оце об’їхав всю балку, — сказав він. — А кращого від цього, мабуть, і немає…

— Довжина балки тисяча сто дванадцять метрів, а широчина в середньому двісті метрів, — сказав Гриць, що саме закінчив виміри.

— Та я бачу, що ставок гектарів на двадцять буде! — підтвердив Берест, — Море!

— Гребля довжиною усього п’ятдесят метрів, — доповідав далі Гриць.

— Грунт хороший, бажання працювати є, — вставив і своє слово старший піонервожатий. — Чого ж нам ще треба?

— Ну що ж, залишається тільки побажати вам успіху! — берест встав з коня і дивився на хлопців, шукаючи очима, кому б доручити його. Панько зрозумів Володимира Семеновича і взяв повід.

— Ага, це Панько, — впізнав його агроном. — Відведи коня до стайні, а я пройдуся, поговорю. Дідові Книшеві віддаси.

Панько засяяв від щастя.

— Я верхи поїду. Можна?

— Як не впадеш, то сідай.

Панько вмить був на коні, але поїхав не зразу. Йому хотілося почути, що говоритимуть про ставок дорослі.

— А гребля ж якої височини буде? Скільки землі треба? Коли будуть готові підрахунки? — питав секретар парторганізації.

Всі глянули на Аркадія Івановича, але він, як завжди, тільки хмикнув, виразно дивлячись на Гриця. Той наморщив лоба, схилив голову спочатку на один бік, потім на другий і, міркуючи, мовчав.

«Ну, й задавака ж!» — подумав Панько.

— Гадаю, за тиждень, — промовив, нарешті, Гриць. — Ми спочатку віміряємо ухил дна і залежно від цього будемо проектувати височину греблі. А від її височини залежатиме і ширина. Коли будемо мати ці дані, тоді обчислимо об’єм земляних робіт у кубометрах.