Ці думки вкрай засмутили Панька, і тільки прихід Степана Юрійовича трохи повернув йому гарний настрій — адже ж приємно відрапортувати старшому піонервожатому про відмінно виконане завдання.

— Ну, от і молодчина! — похвалив його вожатий. — А міг би зразу зробити. Зате тепер ти запам’ятаєш хороше прислів’я; ледачий двічі робить!

— А завтра я ще краще перепишу! — похвастався Панько.

— Завтра не треба переписувати.

— Як? Чому? — злякався Панько. — Хіба завтра не будемо працювати? А як же ставок?

— Працювати будемо. А переписувати треба було лише один раз, а потім щодня тільки відзначати проти кожного прізвища — хто прийшов, а хто ні. Коли б зразу переписав як слід, то ні вчора, ні сьогодні не треба було б трудитися…

— От я дурний… — щиро промовив Панько.

— Ну, що ж, на помилках ми вчимося, — засміявся Степан Юрійович і додав: — Гляди ж, Панько, сьогодні обов’язково зайди до Кваші, довідайся, чому він не ходить на греблю.

Назбиравши заздалегідь черв’яків для коропеняти, Панько подався до школи. Навколо половіли, красувалися жита, а туди, далі від балки, зеленіли плантації буряків, і зовсім на обрії зеленою стіною підіймалися зарості лісосмуги. Спека вже почала спадати, але земля була ще гаряча. Панько з насолодою ступав босими ногами по пухкому пороху на шляху; Приємно йти по зеленій прохолодній траві, але не менш приємно йти й по гарячому пилові. Коли трохи заплющити очі, здається, що нога поринає в теплий, ніжний пух.

Панько любив ходити сам. Так хороше мріється тоді. Лісосмуга в думках виростає у величезний ліс, балка наливається водою, маленьке коропеня, яке живе в акваріумі, перетворюється на такого коропа, що не вміщається в скляному ящику…

Та сьогодні Панькові заважає мріяти Микола Кваша. Втік Микола! А може, Миколині батьки дали йому якусь роботу дома? Цілком можливо… Та все ж на серці в Панька неспокійно. Щось багато піонерів останнім часом стали працювати якось байдуже. Замість трамбувати землю, стоять, оглядаються на всі боки, а як бува перекинеться вагонетка, то всі біжать подивитися і стоять там, аж поки не гукне вожатий.

Ні, коли б у Миколи була поважна причина, він спитав би дозволу піти. А раз пішов самовільно, значить, не хоче працювати на ставку. А вчора Костя Чаговець і Семен Бережний не прийшли на роботу, сказали, що батьки залишили їх дома, а насправді батьки нічого їм і не казали. Просто хлопцям обридла одноманітна робота на греблі.

Панько прискорив крок і незабаром був уже в селі. Не заходячи додому, він попрямував до школи.

«Ну, зараз подивимося на наших хом’яченят! Як вони там?» — відігнав неприємні думки Панько і постукав до сторожихи.

Він взяв ключ і пішов до піонерської кімнати. Там біля самих дверей, уткнувшись носом у щілину між дверима і одвірками, сидів рябий сторожишин кіт.

— А ти чого тут? Га? Чого тобі тут треба? — суворо запитав Панько.

Кіт незадоволено відійшов трохи від дверей і спинився, дивлячись на Панька спокійно-презирливими очима.

— У, котяра! — тупнув на нього хлопець, але кіт лише відвернувся, не змінюючи свого презирливого вигляду.

Панько відімкнув двері і встиг побачити, як хом’ячиха, що лежала біля своїх малят, раптом схопилася з місця і забилася в куток клітки.

— А, боїшся? — лагідно промовив Панько. — А я тобі трави приніс. Їж! — Він поклав у клітку траву і кілька хвилин сидів, роздивляючись на хом’яченят, що підіймали голови, ворушилися і тихенько повискували, шукаючи матір. — А що ж ми з ними будемо робити, як вони повиростають? — спитав сам себе Панько і, посидівши ще з хвилину, встав і підійшов до акваріуму.

— А оце ось — тобі. На! — і висипав у акваріум черв’яків. — Їж! Поправляйся!

Коропеня ковтало черв’яків, а Панько замріяно дивився на нього і приказував:

— Їж, їж, рости… На той рік у ставку плаватимеш!

Хлопець оглянув опудало зінського щеняти, що стояло в другому кутку кімнати, і знову підійшов до хом’яка. Він спробував подражнити його, ширяючи в клітку паличкою, але звірок не кидався на паличку, а тільки шкірив зуби, поблискуючи маленькими очима.

— Ну, добре, сиди… — поблажливо кинув Панько і подумав: «А що ж ми все-таки робитимемо з хом’яченятами? Навіщо нам стільки хом’яків? А як вони на той рік ще наплодять?»

«Повбивати та познімати хутро?» — подумав Панько, але вбивати було шкода.

Нарешті він знайшов вихід: «Роздамо по інших школах. Подаруємо піонерам для куточків живої природи. Правильно!»

Він уявив, з якою подякою прийматимуть подарунок піонери з «Зорі» і з іншого сусіднього села. Кількох хом’яченят можна буде і в райцентр передати. Може, і Панька виберуть у ту делегацію, що поїде в райцентр? Звичайно, виберуть! Він там скаже: «Ми вам передаємо живого хом’яка, щоб ви, піонери, майбутні майстри високих урожаїв (йому дуже подобався вираз «майстри високих урожаїв», його завжди вживав товариш Берест, а Панькові все якось не доводилось вставити цей вираз в свою промову), щоб ви вивчали цього шкідника для того, щоб уміти з ним боротися». Або ні, він не так скаже: «Щоб боротися з ворогом, треба знати його. Ось хом’як. Він на вигляд не страшний, а знаєте, скільки зерна він з’їдає за рік із своїми хом’яченятами?..» Панько не знав, скільки кілограмів хліба з’їдає хом’як з своїм приплодом, але він довідається про це в Степана Юрійовича або в товариша Береста. «Мабуть, багато їсть… — подумав він, — треба завтра ж про це спитати».

Вирішивши долю хом’яченят, Панько, нарешті, звернув увагу, що від нових мешканців у піонерській кімнаті значно погіршало повітря. Він відчинив кватирку, ще раз оглянув кімнату хазяйським оком і вийшов.

— А ти сидиш? — побачив він кота. — Гляди мені! — і посварившись на нього пальцем, замкнув двері.

Микола сидів біля хати і стругав дощечку. Побачивши Панька, він кинувся до нього і, захлинаючись, став розповідати, що робить млинок.

— Ти розумієш, це не для іграшок, Млинок буде великий, такий, що крутитиме точило. Це зовсім просто. До точила, до ручки я прироблю шків і потім надіну ремінь або просто вірьовку на вал вітряка і на шків точила. От і все! Завтра буде готово!

Іншим разом Панько теж захопився б млинком і допоміг би Миколі майстрювати, але тепер він тільки похмуро спитав:

— Що ж ти гостритимеш на точилі?

Як що? Ножі, сокири…

— Скільки ж у вас ножів та сокир?

— Скільки! Три ножі і одна сокира.

Панько уїдливо засміявся:

— Ну, за годину наточиш, а потім?

— А потім… — сказав Микола і задумався. — А потім, — з новим запалом заговорив він, — я зроблю Динамомашину, і в нас дома буде електрика. Справді! Я зроблю динамомашину!

У Панька заворушилась заздрість. Йому теж хотілося зробити динамомашину. Але він тільки похитав головою:

— Динамомашину! Та ти ж її і не бачив ніколи.

— Як не бачив? Бачив! А взимку, коли ми їздили на екскурсію до Палацу піонерів у Харків? І ти ж бачив. її зробили юні техніки. І я зроблю! От побачиш, за тиждень зроблю!

Панько зрозумів, що Микола І не думав повертатися на ставок. Це його розсердило, і динамомашина враз втратила для нього цікавість.

— А чого ти втік з греблі? — спитав він Миколу.

— Я не втік, а просто пішов. Обридло…

— Ти ж голосував за ставок. Ти ж тоді на зборах казав, щоб ставок назвати піонерським!

— Ну, що ж, що голосував. Тоді голосував, було цікаво, а тепер нецікаво… Що ж то за робота! Кидай глину та й кидай… Хоч би толк був, а то два тижні працюємо, а греблі і від землі ще не видно…

— Отак ти і млинок, і динамомашину зробиш… — уїдливо промовив Панько. — Завтра ж тобі обридне… А за те, що зриваєш нам роботу, ми тебе на раду дружини викличемо!

— Хо-хо! Я зриваю роботу! Без мене не обійдуться! Та хіба та не бачиш, що там половина народу зайва? Місця ж на греблі мало, всі збилися в купу і товчуться, тільки один одному заважає. Ти думаєш, Костя Чаговець учора чого пішов додому? Батько сказав? Ні, йому теж обридло. Скоро всі розбіжаться!