— Звичайно, — казав Степан Юрійович під час короткої перерви, поки вагонетки вивантажували, — злива може нас і обійти, з великої хмари буває часто малий дощ, але ми повинні підготуватися. Балка має величезний басейн. Коли випаде величенький дощ, води тут може стільки набратися, що перехлесне і греблю…

— Ну, і нехай перехлесне. А решта ж води залишиться в ставку, — з блискучими від радості очима, що ставок наповниться, промовив Панько.

— Член комісії трохи не доганяє,— дивлячись на Панька зверху вниз, сказав Гриць.

— Бачиш, у чому справа, — лагідно звернувся до Панька Степан Юрійович, — коли вода перехлесне греблю, то вона її розмиє. Вода винесе весь насип у балку.

— Невже? — здивувався Панько, не вірячи, що таке може статися.

— На небо глянь! — промовив Гриць, беручись за лопату. — Невже!

«Задавака!»— хотів сказати Панько, але змовчав.

Хмара швидко насувалася. Раптом сліпуча блискавка розколола небо, і враз ударив грім.

— Припиняйте роботу! Вагонетки можуть притягти до себе грозовий розряд, — з тривогою в голосі промовив Степан Юрійович і дав наказ; — Негайно всі геть з греблі!

Комсомольці і піонери зібралися біля палатки, обговорюючи, як сховатися від дощу, бо всі вміститися в палатці не зможуть. А хмара росла, темнішала, закривала все небо. Розкоти грому дужчали. Прилинув перший подув вітру і приніс прохолоду, насичену вологою.

— Давайте зробимо з матів курінь! — запропонував хтось.

— Давайте вітряк укриємо та й сховаємось у ньому, — почувся другий голос.

Хлопці нашвидку забили кілька жердин, дівчатка принесли мати, і за кілька хвилин курінь був готовий.

Десяток хлопців разом з теслею вкривали верх вітряка і одну стіну рами з того боку, звідки подував вітер.

Панько заліз аж на вал вітряка і, допомагаючи теслі, спостерігав тривожну метушню на колгоспних полях. Раз у раз махаючи батогом, гнав волів з порожньою гарбою колгоспник, що возив бур’ян і кукурудзу для силосу, бігли додому дівчата з бурякової ланки, метушилася, поспішаючи до дощу вивершити стіг сіна, група колгоспників, поспішав водовоз, направляючись до села з порожньою бочкою. І тільки лінійка Корнія Корнійовича їхала в поле до сіножаті. Видно, голова колгоспу турбувався, щоб не залишилося незаскиртованим сіно.

Якась тривога відчувалася, здається, в самому повітрі. Вона передавалася хлопцям, і вони поквапливо закріпляли мати до брусів рами, прив’язували їх до валу вітряка, придавлювали зверху жердинами.

Хмара з синьої стала чорною, навколо потемнішало, ніби смеркалося. Безперервно спалахували блискавки, розкоти грому злилися в суцільне гуркотіння.

Панько вже зліз з горища і вмостився на точилі. Раптом він почув якийсь дивний шерех. Він визирнув з вітряка і не впізнав місцевості. Сіра пелена закрила все навкруги, не видно було ні обрисів балки, ні окружних полів. З кожною хвилиною мряка насувалася все ближче і ближче, шерех перетворювався на глухий гул. Ось зникла з очей криниця, що біля греблі, а ще через секунду потоки дощу закрили насип, вагонетки, палатку. Дощ ішов суцільною стіною так, що за три кроки не видно було нічого.

Притиснувшись один до одного, вражені небаченою силою зливи, сиділи у вітряку десяток піонерів. Крізь солом’яну покрівлю на них текли цілі ручаї води, вітер забивав рясні бризки з боків, і діти, мокрі як мишенята, тільки щільніше тулилися один до одного.

Якийсь час Панько зовсім забув думати про те, чи наповниться ставок чи ні. Вся його істота прагнула тільки захиститися від дощу. Він втяг голову в плечі, насунув комір сорочки аж на чуприну і сидів, прислухаючись до несамовитого стукотіння крапель. Незабаром йому стало холодно від безперервних струмків води, що текли за шию і по всьому тілі. Він зціпив зуби, стиснув кулаки, але не стримав тремтіння і враз голосно зацокотів зубами. Тоді він підвівся, рвучким рухом зкинув з голови сорочку, весь розправився, і від цього ніби стало тепліше.

«Що ж робиться на греблі?» — подумав він вдивляючись, але глибокий морок заслав усе навколо.

Раптом яскрава блискавка розкраяла темряву, і він побачив, що балка вгору від греблі залита водою.

Густий рій бульбашок здіймався на новоявленому плесі, і здавалося, що вода кипіла.

— Хлопці, дивіться! Ставок! — гукнув Панько, але блискавка погасла, і на мить стало ще темніше, ніж було до спалаху.

В вітряку знявся веселий гарім.

Ніхто не хотів сидіти всередині гурту.

Кожен, забувши про холодні потоки води, висувався за прикриття, щоб побачити ставок. Новий спалах освітив на секунду греблю, і радісний вигук вирвався з десятка грудей:

— Ставок!

Помалу стало світлішати. Злива ще не припинилася, але сітка дощу була вже не така густа, і на обрії замерехтіла блакить. Тепер не треба було напружувати зір, щоб побачити, що вода, розлившися далеко по балці, доходила вже до половини височини греблі.

Піонери вискочили з укриття і кинулися в балку, вигукуючи на весь голос:

— Вода!

— Ставок повний!

З палатки вибіг стривожений Степан Юрійович, а за ним комсомольці і піонери. Панько ніколи не бачив, щоб Степан Юрійович бігав. Завжди він ходив поважно. Але зараз старший піонервожатий не біг, а летів так, що школярі враз лишилися далеко позад нього.

Панько прибіг на греблю за Степаном Юрійовичем. Який ставок! Він закрив уже половину балки і збільшувався буквально на очах.

— Степане Юрійовичу, ви купатися? І я з вами! — радісно крикнув Панько, скидаючи мокру сорочку, хоч дощ ще не припинився.

Але старший піонервожатий нічого не відповів на запитання хлопця. Якусь мить він тривожно оглядав верхів’я балки, де вирував брудний потік, бурхливий, як гірська річка, потім перевів погляд на ручаї води, що текли по схилах балки, якусь мить дивився на укіс греблі, що з кожною хвилиною ховався під водою.

— Негайно відкрити заставку! — крикнув він комсомольцям і сам кинувся до труби. Спільними зусиллями вони підняли ляду, що закривала трубу, і струм води з ревом пішов по-під греблею. Через мить пролунав зляканий крик хлопців і дівчат. Потік води вдарив у палатку і збив один ЇЇ край. Юрба піонерів, що висипала була до греблі, кинулася назад рятувати палатку і речі, що попливли вже по воді.

— Степане Юрійовичу, палатку затопило! — гукнув Панько, але старший піонервожатий тільки махнув рукою. По його зблідлому обличчю Панько зрозумів, що є більша небезпека, ніж зруйнована палатка.

Незважаючи на те, що заставка «монаха» була відкрита, рівень води в ставку збільшувався. Вода від короткої, але могутньої зливи, стікала з полів, з верховини балки і її бокових відгалужень, збираючись вся в ставок.

Степан Юрійович гукнув усіх хлопців і дівчат до себе.

— Становище серйозне, — сказав він. — Якщо вода піде через греблю — вся наша праця загине. Треба негайно сипати грунт.

Він намагався говорити спокійно, але небезпека була надто велика, щоб можна було приховати тривогу. Хлопці не відчували, і, коли Степан Юрійович дав наказ комсомольцям стати до вагонеток, а піонерам переносити землю з одного боку греблі на другий, на той, що біля води, — всі зразу ж кинулися на місця.

Хвилину Степан Юрійович спостерігав, як хлопці і дівчата, ковзаючи по мокрій глині, трудилися з тією тривожною поспішністю, що завжди викликається небезпекою. А що, як вода все ж перехлисне через греблю? Тоді майже місячна, робота піде прахом. Він повернувся до укосу греблі. Вода прибувала. Рівень води підвищувався в ставку, а струмки на схилах балки і верхів’ях ніби стали ще бурхливіші.

Степан Юрійович гукнув до себе Панька, Петра і Гриця.

— Негайно біжіть до села і скажіть голові колгоспу, щоб дали допомогу — людей з лопатами і підводи возити землю. Я посилаю вас трьох, щоб Корній Корнійович міг вас використати як зв’язкових. Бігом!

Розбризкуючи фонтаном воду, що річкою текла по шляху, хлопці мчали від греблі. Вже біля села вони побачили вершника, що галопом гнав коня їм назустріч.

— Володимир Семенович! — впізнав вершника Гриць.