І знову на допомогу йому прийшов випадок. Коли уже доходив до наступної за побоїщем, значно ширшої скельної брами, то поблизу місця, де недавно ступав, помітив блиск якогось металевого предмета. Це був алюмінієвий редуктор кисневого апарата; у неглибокій щілині між скелею і висохлим дном потоку темніли плечі в обсмаленому комбінезоні. Труп лежав без голови. Страхітлива сила вибуху перенесла його над купою каміння і вдарила об скелю. Оддалік виднілася неушкоджена кобура, в якій, добре припасований, лежав блискучий, мовби щойно протертий, «Вейр». Роган узяв його собі. Хотів ідентифікувати знайденого, та це було неможливо. Рушив далі вгору ущелини. Світло на її східному схилі червонішало і, ніби палаюча завіса, піднімалося дедалі вище, в міру того, як сонце хилилося за гірський хребет.
Доходила за чверть сьома. Роган став перед справжньою дилемою. Досі йому щастило, принаймні в тому сенсі, що виконав своє завдання, вцілів і міг повертатися до бази. Смерть четвертої людини, на його думку, не викликала вже жодних сумнівів, але, врешті, таке припускали ще на «Непереможному». Сюди він прийшов, аби здобути певність. Тож чи мав право повернутися? Резерву кисню, котрим завдячував апаратові Реґнара, вистачить іще на шість годин. Та перед ним була ціла ніч, під час якої не міг нічого зробити, якщо не з огляду на хмару, то хоча б тому, що майже повністю виснажився. Отож ковтнув наступну стимулюючу таблетку й, чекаючи, доки та почне діяти, спробував скласти якийсь розумний, принаймні в міру можливості, план подальших кроків.
Чорні хащі високо над ним, біля краю скель, затоплював усе червоніший відблиск заходу, в якому окремі шпичаки кущів мінилися й переливалися глибоким фіолетом.
Роган усе ще не міг вирішити. Сидячи під великим заломом, він почув здалеку подзвін хмари. Що характерно — зовсім не злякався. Його ставлення до неї зазнало протягом дня дивовижної зміни. Роган знав — принаймні йому так здавалося, — що може собі дозволити, ніби альпініст, якого не лякає смерть серед льодових стін. Щоправда, він сам не зрозумів цієї зміни, яка в ньому відбулася, бо не зафіксував у пам’яті моменту, коли вперше зауважив понуру красу чорних хащ, котрі мінилися на скелях усіма відтінками фіолету. Отож тепер, побачивши чорні хмари, — а їх наближалося дві, вироївшись із протилежних гірських схилів, — Роган навіть не порухався і не шукав сховку між камінням. Врешті позиція, яку займав, не мала значення, якщо схований апаратик усе ще діяв. Він доторкнувся пучками пальців до його округлого, мов монета, денця і відчув крізь тканину комбінезона легеньке тремтіння. Аби не провокувати небезпеку, намагався якомога менше рухатися, лише трошки зручніше сів.
Хмари тепер займали обидві сторони ущелини; крізь їхні чорні клубки проходила наче якась симетрична течія, бо вони згущувалися на краях, створюючи майже вертикальні колони, тоді як внутрішні частини вигиналися одна до одної і чимраз зближувалися. Видавалося, ніби якийсь велетенський різб’яр з незвичною швидкістю формував їх невидимими рухами. Кілька коротких розрядів прошили повітря між найближчими пунктами обох хмар, які начебто рвалися одна до одної, але кожна залишалася на своєму боці, лише тріпочучи центральними клубками у все швидшому ритмі. Блиск цих розрядів був на диво темним; обидві хмари в ньому на мить зблиснули, мовби застиглі в польоті мільярди чорно-срібних кристалів. Потім — коли скелі кілька разів повторили відлуння грому, слабке й придушене, наче їх несподівано накрив матеріал, що поглинає звуки, — напружені до краю хмари злилися і проникли одна в одну. Повітря під ними потемніло, наче зайшло сонце, водночас в йому з’явилися незрозумілі гнучкі лінії, і Роган лише за кілька хвилин зрозумів, що це гротескно спотворені відображення скелястого дна ущелини. Тим часом повітряні дзеркала під шатром хмари хвилювалися і розширювалися; несподівно він побачив велетенську людську постать, яка торкалася верхівкою голови темряви і дивилася на нього нерухомо, хоча саме зображення безупинно здригалося й танцювало, ніби увесь час гасло та наново з’являлося в таємничому ритмі. І знову минули секунди, перш ніж Роган упізнав у цьому велеті власне відображення, що повисло в просторі між бічними краями хмари. Він був такий здивований, до такої міри вражений незрозумілими діями хмари, що забув про все. Сяйнула думка, що хмара, можливо, знає про нього, про мікроскопічну присутність останньої живої людини серед брил, що заповнюють ущелину, але й ця думка його не злякала, і не тому, що була надто неймовірною: він уже нічого не вважав неможливим — просто прагнув брати участь у цій дедалі загадковішій містерії, значення якої — був певен — не зрозуміє ніколи. Його велетенське відображення, крізь яке ледь проглядали далекі пасма скель у горішній частині ущелини, куди не досягала тінь хмари, розвівалося. Водночас із хмари виповзли незліченні щупальця; коли вона втягала одні, інші займали їх місце. З них почав падати усе густіший чорний дощ. Дрібні кристалики падали й на Рогана, легенько дзьобали в голову, зсувалися по комбінезоні, збиралися в його складках. Чорний дощ усе не втихав, а голос хмари, те гудіння, котре, здавалося, вже охоплювало не лише долину, а й всю атмосферу планети, голоснішав. У хмарі виникли локальні круговерті-вікна, крізь які прозирало небо. Чорний покрив роздерся посередині, і двома валами тяжко, ніби неохоче полетів до хащів, занурився в їхню нерухомість і зник.
Роган, як і перше, сидів нерухомо. Він не знав, чи може струсити кристалики, які його засипали; безліч їх лежало на брилах, і все дно потока, доти біле, мов кістка, виглядало, наче забризкане чорнильною фарбою. Він обережно взяв пальцями один із тригранних кристаликів, тоді той наче ожив, делікатно війнув теплом йому в долоню і піднявсь у повітря, коли Роган інстинктивно розкрив долоню. І враз, наче отримавши сигнал, усе навколо закипіло. Цей рух лише першої миті був хаотичний. Потім чорні крапки утворили мовби шар приґрунтового диму, згустилися, стяглися і пішли стовпами угору. Виглядало так, наче самі скелі диміли якимись величезними жертовними смолоскипами без полум’я і світла. Але щойно тепер трапилася незрозуміла річ: коли рій, що злітав, повис сферичною хмарою саме над серединою долини, на тлі поволі темніючого неба, і став схожим на величезну пухнасту чорну кулю, зниклі хмари знову виринули з хащів і кинулися на нього з шаленим натиском. Роганові здавалося, що він чує дивовижний, рипучий звук повітряного удару, але це була, мабуть, тільки ілюзія. Він уже почав думати, що бачить боротьбу, що ті хмари відторгли і скинули на дно ущелини мертвих комах, яких прагнули позбутися, однак сутичка виявилася уявною. Хмари розійшлися, і від пухнастої кулі не залишилося ні сліду. Вони поглинули її. Ще мить — і знову лише скельні вершини кривавилися останнім блиском сонця, а велика ущелина простяглася тиха і пуста.
Тоді Роган устав, ноги трохи підгиналися. Несподівано він здався собі смішним з тим поквапливо забраним у померлого випромінювачем Вейра, мало того, відчував себе непотрібним у цьому краю досконалої смерті, в якому могли переможно існувати лише мертві форми, щоби чинити таємничі дії, котрих не мали бачити жодні живі очі. За тим, що сталося мить тому, він спостерігав не із жахом, а з повним остовпіння подивом. Роган знав, що жоден з учених не зможе поділити його відчуттів, але хотів повернутися тепер уже не як вісник загибелі зниклих, а як людина, котра домагатиметься залишити планету недоторканою. «Не все і не всюди є для нас», — подумав він, поволі сходячи в долину. Світло неба дозволило йому швидко дістатися до побоїща. Але й там мусив надати ходи, бо випромінювання розплавлених скель, що маячіли кошмарними силуетами у все густіших сутінках, ставало дедалі сильнішим. Врешті Роган почав бігти; відлуння його кроків повторювали тільки кам’яні стіни, передаючи звук іншим, і в цьому безупинному відлунні, яке збільшувало його поспіх, він, стрибаючи з каменя на камінь в останньому припливі сил, проминув розплавлені до невпізнання рештки машин, доки дістався на крутий схил, але й тут циферблат лічильника радіації світився рубіновим.
