Центральний вулканічний стіжок вкривала чорно-брунатна скоринка лави. Подолання півтора кілометра — такою приблизно була відстань — зайняло рухомій групі кілька хвилин. Радіозв’язок був ідеальним. Роган розмовляв з Ґаарбом, який перебував у передній машині.

— Пагорб закінчується — зараз ми їх побачимо, — кілька разів повторив Ґаарб. За мить вигукнув: — Є! Я їх бачу!!!

І вже спокійніше додав: — Здається, усе гаразд. Раз, два, три, чотири — всі машини на місцях — але чому вони стали на сонці?

— А люди? Ви їх бачите? — допитувався Роган, стоячи з примруженими очима над мікрофоном.

— Так, щось там рухається: це двоє людей... О, ще один... і хтось лежить у тіні... бачу їх, Рогане!

Його голос віддалився. Роган чув, як він щось говорить своєму водієві. Пролунав глухий звук вистреленої димової ракети. Голос Ґаарба залунав знову:

— Ми їх привітали... дим знесло трохи в їхній бік.... Зараз розвіється... Ярґу, що там? Що! Як це... Гей! Ви, там!

Його крик несподівано заповнив усю кабіну й урвався. Роган почув усе тихіший звук моторів, які замовкали, чути було спішні кроки людей, вони бігли, якісь невиразні, затерті відстанню вигуки, один і другий окрик, потім запала тиша.

— Алло! Ґаарб! Ґаарб! — повторював він здерев’янілими устами. Кроки на піску наближалися, в динаміку заскрипіло.

— Рогане! — пролунав змінений, уривчастий голос Ґаарба. — Рогане! Те саме, що з Кертеленом! Непритомні, не впізнають нас, нічого не говорять... Рогане, ви мене чуєте?!

— Чую... Всі однакові?

— Здається... Ще не знаю, Ярґ і Тернер ходять від одного до іншого.

— Як це, а поле?..

— Поле вимкнуте, його нема. Не розумію. Мабуть, вимкнули.

— Якісь сліди боротьби?

— Ні, нічого. Машини стоять — усі цілі, не ушкоджені — а вони лежать, сидять, ні на що не реагують — що? Що там?!

Роган почув невиразні звуки, що перервалися протяжним скімленням. Він заціпив зуби, але не міг подолати відчуття млості, що стискало нутрощі.

— Пречиста Діво, це Ґралев! — пролунав вигук Ґаарба. — Ґралеве! Чоловіче! Ти що, не впізнав мене?!

Його дихання було нестерпно гучним і раптом заповнило всю кабіну.

— Він теж... — прошепотів. Якусь мить мовчав, мовби збираючись із силами.

— Рогане... Не знаю, чи ми самі дамо раду... Треба їх усіх забрати звідси. Пан повинен прислати більше людей.

— Висилаю негайно.

Через годину кошмарна процесія зупинилася під металевим фюзеляжем суперкоптера. З двадцяти двох людей, які вирушили в екпедицію, залишилося вісімнадцятеро, доля чотирьох була невідомою. Більшість вдалося привести добровільно, без опору; але до п’ятьох треба було застосувати силу, бо вони не хотіли покидати місць, у яких їх знайшли. П’ятеро нош перенесли до імпровізованого шпиталю, який влаштували на нижній палубі коптера. Інших тринадцятьох чоловіків, які справляли жахливе враження бездумним виразом обличчя, провели до окремого приміщення, де їх вдалося без спротиву покласти на ліжка. Нещасних треба було роздягнути, скинути з них взуття, бо були безпорадними, мов немовлята. Роган, німий свідок цієї сцени, стоячи у проході між рядами ліжок, зауважив, що в той час, як більшість знайдених зберігає байдужий спокій, деякі — ті, кого довелося привести силою, заходяться від плачу й несамовито скавулять.

Він залишив їх під опікою лікаря, а сам вислав на пошуки зниклих усі апарати. Машин у нього було тепер багато, оскільки його люди привели в дію й покинуті агрегати. Він саме висилав останній патруль, коли зв’язківець викликав до кабіни на розмову з «Непереможним».

Він навіть не здивувався, що це вдалося. Так, навіть утратив здатність дивуватися взагалі. Стисло доповів Горпахові про все, що трапилося.

— Кого з людей бракує? — хотів знати астрогатор.

— Самого Реґнара, Беннінґсена, Коротки і Меада.

— А що з тарілками? — запитав своєю чергою Роган.

— Не маю жодних відомостей.

— А хмара?

— Вранці я вислав потрійний патруль. Він повернувся годину тому. Від хмари не лишилося навіть сліду.

— Нічого? Взагалі нічого?

— Нічого?

— А літаки?

— Нічого.

Доктор Ляуда постукав у кабіну астрогатора. Увійшовши, побачив, що той щось креслить на фотограмометричній карті.

— Що там? — не піднімаючи голови, спитав Горпах.

— Я хотів вам щось сказати...

— Це терміново? Через п’ятнадцять хвилин маємо стартувати.

— Не знаю. Мені здається, я починаю розуміти, що тут відбувається... — сказав Ляуда.

Астрогатор відклав циркуль. Їх погляди зустрілися. Біолог був нітрохи не молодший за командира. Дивно було, що такому ще дозволяють літати. Видно, йому дуже на цьому залежало. На вигляд він нагадував радше старого механіка, ніж ученого.

— Так вам здається, докторе? Слухаю.

— В океані є життя, — сказав біолог. — В океані є, а на суходолі нема.

— Чому? На суходолі теж було життя, Баллмін знайшов його сліди.

— Так. Але їм понад п’ять мільйонів років. Потім усе, що жило на суходолі, було знищене. Те, що я скажу, звучить фантастично, астрогаторе, і в мене нема, власне кажучи, жодних доказів, але... це так. Уявіть, що колись, власне мільйони років тому, тут приземлилася ракета з іншої системи. Можливо, з району Нової.

Тепер він говорив швидше, але спокійно.

— Знаємо, що перед вибухом дзети Ліри шосту планету системи заселяли розумні істоти. В них була високорозвинена цивілізація технологічного типу. Припустімо, що тут приземлився їхній розвідувальний корабель і що трапилася катастрофа. Або ж скоївся інший нещасний випадок, унаслідок якого загинув увесь екіпаж. Якийсь вибух реактора, ланцюгова реакція... Так чи інакше, на кораблі, що сів на Реґіс, не залишилося на борту жодної живої істоти. Вціліли лише... автомати. Не такі, як наші. Не людиноподібні. Ліряни, вірогідно, також не були схожі на людей. Отож ці автомати, вцілівши, покинули корабель. То були високоспеціалізовані гомеостатичні механізми, здатні вижити у найтяжчих умовах. Вони вже не мали над собою нікого, хто б видавав їм накази. Та їхня частина, яка розумово була найподібнішою до лірян, можливо, хотіла відремонтувати корабель, хоча у виниклій ситуації це не мало сенсу. Але ви знаєте, як це буває. Ремонтний робот ремонтуватиме, що повинен, без огляду на те, потрібно це комусь чи ні. Але потім гору взяли інші автомати. Вони унезалежнилися від решти. Можливо, місцева фауна пробувала їх атакувати. Тут існували ящіркоподібні плазуни, значить, були й хижаки, а хижак певного типу атакує все, що рухається. Автомати почали з ними воювати й перемогли. До такої боротьби вони мусили пристосуватися. Перетворювалися так, щоб найкраще відповідати умовам, які панують на планеті. Ключовим моментом, на мою думку, було те, що згадані автомати могли продукувати інших, залежно від потреб. Отож, скажімо, для боротьби проти літаючих ящерів були потрібні літаючі механізми. Зрозуміло, я не знаю жодних конкретних деталей. Кажу це так, наче уявляю подібну ситуацію в умовах природної еволюції. Можливо, тут не було літаючих ящерів, може, були підземні гади, кротоподібні. Не знаю. Досить того, що з плином часу ті механізми, які існували на суходолі, ідеально пристосувалися до умов — і їм вдалося перемогти всі форми звіриного життя планети. Та й рослинного.

— І рослинного? Як ви таке поясните?

— Цього я добре не знаю. Я міг би висунути навіть кілька різних гіпотез, але волію не робити цього. Зрештою, я ще не сказав найголовнішого. За час свого перебування на планеті ті нащадки механізмів, після скількохсь сотень поколінь, перестали бути подібними на тих, які дали їм початок, тобто — на продукти лірянської цивілізації. Ви розумієте? Це означає, що розпочалася мертва еволюція. Еволюція механічних пристроїв. Що є головним принципом гомеостату? Вижити в мінливих умовах, навіть у найворожіших, у найтяжчих. Наступним формам цієї еволюції самоорганізованих металевих систем головна небезпека не загрожувала — принаймні з боку звірів чи місцевих рослин. Вони мусили здобути джерела енергії і матеріалів, з яких можна було виробляти запасні частини й наступні механізми. Отож, розвинули щось на зразок гірництва, шукаючи металеві руди.