Початково їхні нащадки, які прибули сюди на згаданому гіпотетичному кораблі, рухалися, безумовно, за допомогою променевої енергії. Але на Реґіс узагалі нема радіоактивних елементів. Отож джерела енергії для них не було. Тому мусили шукати інше. Очевидно, сталася гостра енергетична криза, і думаю, що саме тоді дійшло до взаємної боротьби між цими пристроями. Простіше, до боротьби за виживання, за існування. Адже саме в цьому полягає еволюція. У селекції. Пристрої, котрі в інтелектуальному плані стояли високо, але були нездатні вижити, скажімо, з огляду на розміри, які, своєю чергою, потребували значної кількості енергії, не могли витримати конкуренції з менш розвиненими, проте ощаднішими та значно продуктивнішими в енергетичному плані...
— Чекайте-но, пане. Відкиньмо фантастичність, але ж у еволюції, в еволюційній грі завжди виграє істота з розвиненішою нервовою системою, чи не так? У цьому випадку замість нервової була, скажімо, якась електрична, одначе принцип залишається той самий.
— Це так, астрогаторе, але тільки щодо однорідних організмів, які виникли на планеті природним шляхом, а не прибульців з інших систем.
— Не розумію.
— Просто біохімічні умови функціонування істот на землі є і завжди були майже однакові. Водорості, амеби, рослини, нижчі і вищі тварини збудовані з майже ідентичних клітин, мають сливе такий самий склад матерії — білковий — і, виходячи з такого однакового старту, диференціюючим чинником стає той, про який ви казали. Це не єдиний чинник, але так чи інакше — один із найважливіших. Одначе тут було інакше. Найрозвиненіші з механізмів, які приземлилися на Реґіс, черпали енергію з власних радіоактивних запасів, але простіші механізми, котрісь малі ремонтні системи, скажімо, могли діяти за допомогою батарей, що заряджалися сонячною енергією. Тому вони опинились у надзвичайно вигідній ситуації щодо інших.
— Але ті, що стояли вище, могли відібрати їхні сонячні батареї... Зрештою, куди заведе ця наша суперечка? Може, не варто дискутувати про таке, пане Ляуда.
— Ні, астрогаторе, це важлива справа, дуже важливий пункт. Бо, на мою думку, тут відбулася мертва, дуже своєрідна еволюція, започаткована винятковими умовами, котрі створив збіг обставин. Коротко кажучи, я вважаю: у цій еволюції перемогли пристрої, по-перше, які найефективніше зменшувалися, а по-друге — осілі. Ті перші дали початок так званим чорним хмарам. Упевнений, що це дуже малі псевдокомахи, які можуть об’єднуватися коли треба, скажімо, за спільними інтересами, у великі суперсистеми. Власне, у вигляді хмар. Так відбулася еволюція рухомих механізмів. Натомість осілі започаткували цей дивовижний ґатунок металевої веґетації, який ми повважали за руїни так званих міст...
— То ви гадаєте, це не міста?
— Звісно. Ніякі це не міста, а скупчення осілих механізмів, мертвих форм, здатних розмножуватися, котрі черпають сонячну енергію за допомогою своїх органів... ними, припускаю, є ті трикутні плитки...
— Отже, ви вважаєте, що це «місто» існує ще й тепер?
— Ні. Мені здається, що з якоїсь невідомої нам причини це «місто», чи радше цей «металевий ліс» програв боротьбу за існування і тепер є лише іржавими останками. Вижила тільки форма рухомих створінь, які опанували всі материки планети.
— Чому?
— Не знаю. Я вже пробував дивитися з різних боків. Можливо, протягом останніх трьох мільйонів років сонце Реґіс III холонуло швидше, ніж раніше, тому-то ці великі «організми» не могли вже отримувати від нього удосталь енергії. Та це лише туманні гіпотези.
— Припустимо, ви маєте рацію. Але як гадаєте: ті «хмари» мають якийсь командний пункт на поверхні чи в надрах планети?
— Думаю, нічого такого нема. Можливо, мікромеханізми самі стають таким пунктом, якимось «мертвим мозком», коли об’єднуються певним чином. Розділення може бути корисним для них. Перебуваючи в розрізнених роях, вони можуть завдяки цьому постійно бачити сонце або літати вслід за грозовими хмарами, бо, ймовірно, «комахи» черпають енергію з атмосферних розрядів. Але в момент небезпеки чи, радше, несподіваної зміни, що загрожує їхньому існуванню, вони об’єднуються...
— Одначе щось таки мусить спонукати до такого об’єднання. Зрештою, де під час «роювання» міститься незбагненно складна пам’ять про всю систему? Адже електронний мозок мудріший за всі свої елементи, Ляудо. Як же ці елементи, після розбирання цілості, можуть самі «встрибувати» у певні місця? Спочатку мав би виникнути план усього мозку...
— Не обов’язково. Досить, аби кожен елемент пам’ятав про те, з якими іншими він безпосередньо з’єднувався. Скажімо, елемент номер один має стикуватися з певними поверхнями шістьох інших, кожен із яких «знає» те саме про себе. Таким чином кількість інформації, що міститься в окремих елементах, може бути дуже незначною, але крім неї потрібна ще якась команда, певний сигнал, типу: «увага! небезпека», за яким усі входять до відповідних конфігурацій і моментально виникає «мозок». Та це лише примітивна схема, пане астрогаторе. Я припускаю, що справа значно складніша хоча б через те, що певні елементи, ймовірно, доволі часто зазнають знищення; це, однак, не може вплинути на функціонування всієї цілості...
— Гаразд. У нас нема часу, щоб далі обмірковувати такі деталі. Чи бачить пан якісь корисні для нас висновки зі своєї гіпотези?
— У певному сенсі так, але негативні. Мільйони років механічної еволюції породили явище, з яким людина в Галактиці досі не стикалася. Прошу звернути увагу на фундаментальне питання. Усі відомі нам машини слугують не самі собі, а комусь. Отож з погляду людини безглуздим є існування металевих заплутаних хащів Реґіс чи її залізних хмар — щоправда, такими ж «безглуздими» можна вважати, наприклад, кактуси в земній пустелі. Суть справи в тому, що вони чудово пристосувалися до боротьби з живими істотами. Мені здається, що ці створіння вбивали тільки на початку такої боротьби, коли суходіл роївся життям: витрачання енергії на вбивства виявилося невигідним. Тому вони застосовують інші методи, наслідком яких були і катастрофа «Кондора», і випадок Кертелена, й нарешті — знищення групи Реґнара...
— Що ж це за методи?
— Точно не знаю, в чому вони полягають. Можу лише сказати власну думку: casus[2] Кертелена — це знищення майже всієї інформації, яка міститься в мозку людини. Мабуть, і тварини. Звісно, скалічені таким чином живі істоти мають загинути. І це спосіб простіший, швидший і ощадніший, ніж убивство. Мій висновок, на жаль, песимістичний. І це ще надто м’яко сказано... Ми в ситуації значно гіршій за них, до того ж із кількох різних причин. По-перше, живу істоту набагато легше знищити, як механізм чи технічний пристрій. Далі, вони еволюціонували в таких умовах, що одночасно змагались із живими істотами, й зі своїми металевими «братами», розумними автоматами. Отож — вели війну на два фронти, борючись і з механізмами адаптаційних пристосувань живих істот, і з кожним проявом тямущості розумних машин. Результатом такої боротьби, що тривала мільйони років, має бути цей універсалізм і досконалість нищівних дій. Боюся, що ми здатні їх перемогти, лише повністю знищивши, а це майже неможливо...
— Ви так вважаєте?
— Так. Тобто, звісно, максимально сконцентрувавши засоби, можна б знишити всю планету... але ж це не є нашим завданням. Не кажучи вже про те, що в нас не вистачить сил. Ситуація справді делікатна, оскільки — так розумію — ми є вищими інтелектуально. Ці механізми, здається, не репрезентують якоїсь розумової потуги, просто вони ідеально пристосувалися до умов планети... до нищення всього, що розумне, і всього, що живе. Самі вони, натомість, є мертвими. Тому те, що для них іще нешкідливе, для нас може бути вбивчим.
— Але звідки у вас ця певність, що вони не мають розуму?
— Я міг би ухилитися, виправдатися незнанням, однак скажу панові, що коли я в чомусь і впевнений, то саме в цьому. Чому вони не виявляють інтелектуальної потуги? От! Якби вона в них була, то вони б уже розправилися з нами. Якщо ви окините думкою всі минулі події на Реґіс від часу нашого приземлення, то зауважите, що в усіх цих випадках нема якогось стратегічного плану. Вони атакують несистемно та непередбачено.
