Чоловік, який стріляв, підвівся. Роган бачив, як невпинне полум’я випромінювача, що дедалі розжарювався, видобувало іскри й запах диму із брил. Стрілець ішов похитуючись; його рухи нагадували забаву немовляти з калатальцем. Сліпуче сяйво прошило повітря між двома чоловіками, що сиділи поруч, а ті навіть не кліпнули; ще мить — і хтось із них отримав би весь заряд в обличчя. Роган — знову ж таки це було не рішення, а інстинкт — вихопив з кобури свого «Вейра» і вистрелив, лише раз. Шаленець скорченими руками вдарився у груди, його зброя дзенькнула об камінь, а сам він упав долілиць на неї.
Тоді Роган зірвався. Вже сутеніло. Потрібно було якнайшвидше відвезти всіх на базу. Мав у своєму розпорядженні тільки малу амфібію, а коли хотів завести один із транспортерів, виявилося, що два з них зіткнулися у найвужчому місці скельного проходу, і їх можна розтягнути лише за допомогою тягача. Залишався тильний енергобот, яким міг забрати не більше п’яти осіб, а їх — живих, хоч і непритомних — було дев’ятеро. Роган подумав, що найкраще буде зібрати всіх разом, зв’язати, аби вони не втекли чи заподіяли собі шкоду, ввімкнути поля обох енергоботів для їхнього захисту, а самому їхати по допомогу. Він не хотів забирати когось із собою, бо мала амфібія була зовсім беззахисною, тому в разі нападу волів ризикувати лише сам.
Була вже глупа ніч, коли Роган закінчив цю неймовірну працю; люди дозволили себе пов’язати без жодного спротиву. Від’їхавши тильним енергоботом, щоб звільнити шлях амфібії, виставив обидва емітери, дистанційно увімкнув силовий захист і залишив під ним усіх зв’язаних, а сам вирушив у зворотну дорогу.
Таким чином, на двадцять сьомий день після приземлення майже половина екіпажу «Непереможного» була вже недієздатною.
Катастрофа
Як і кожна правдива історія, оповідь Рогана була химерною і недоладною. Чому хмара не атакувала його і Ярґа? Чому не зачепила також Тернера, доки той не покинув амфібію? Чому Ярґ спочатку втікав, а потім повернувся? Відповісти на останнє запитання було порівняно легко. Повернувся, як припустили, коли охолов від паніки й усвідомив, що від бази його відділяє близько п’ятдесяти кілометрів, котрих не міг би подолати пішки з наявним запасом кисню.
Не було відповіді на попередні запитання, а це означало для всіх людей — жити чи загинути. Однак міркування й гіпотези мусили поступитися діям.
Горпах довідався про долю групи Рогана після півночі; за півгодини він стартував. Перекидання космічного крейсера з одного місця на інше, віддалене на якихось двісті кілометрів, є справою невдячною. Корабель треба вести увесь час у вертикальному положенні на вогні, з порівняно невеликою швидкістю, що призводить до значної витрати палива. Двигуни, не пристосовані до такого режиму, потребували щохвилинного контролю електронних автоматів, та все одно сталевий гігант рухався в темряві, злегка похитуючись, ніби плив поверхнею моря з лагідними хвилями. Для спостерігача, який стояв би на поверхні Реґіса III, це було б незвичайним видовищем — ледь видимий у відблиску полум’я дюз силует, що суне крізь морок, мов вогненна колона.
Утримання потрібного курсу також було непростим. Довелося піднятися над атмосферою, потім знову опуститися в неї уперед кормою.
Усе це потребувало надзвичайної пильності астрогатора, тим більше, що кратер, який вони шукали, ховався під тонкою пеленою хмар. Нарешті ще перед світанком «Непереможний» сів у кратері, за два кілометри від старої бази Реґнара; суперкоптер, машини й бараки помістили цим разом у сфері периметра крейсера, а добре озброєна рятівна група близько полудня привезла усіх вцілілих людей Рогана, здорових, але без пам’яті. Під шпиталь довелося відвести два додаткові приміщення, бо в корабельному лазареті вже не було вільних місць. Лише після цього учені взялися розгадувати таємницю порятунку Рогана і — аби не трагічний випадок з випромінювачем — врятувався б і Ярґ. Це було незрозумілим, бо обидва ні одягом, ні озброєнням, ані виглядом зовсім не відрізнялися від інших. Очевидно, не мало значення й те, що вони перебували утрьох, з Тернером, у малій розвідувальній амфібії.
Водночас Горпах став перед дилемою, що робити далі. Ситуація була настільки зрозумілою, що вони могли б летіти на базу з даними, котрі виправдовували повернення і пояснювали трагічний кінець «Кондора». Те, що найбільше інтригувало вчених, — металеві псевдокомахи, їх симбіоз з механічними «рослинами», осілими на скелях, врешті питання про «психізм» хмари, — а навіть невідомо було, чи існує лише одна, чи таких є більше, чи менші хмари можуть поєднуватися в загальну цілість — усе це разом не схиляло б його залишатися на Реґісі III ні на годину довше, аби не те, що надалі бракувало чотирьох людей з групи Реґнара, включно із ним самим. Сліди зниклих завели групу Рогана в яр. Не підлягало сумніву, що ті, беззахисні, загинуть там, навіть якщо «комахи» Реґіса залишать їх у спокої. Отож слід було обшукати навколишню місцевість, бо нещасні, позбавлені здатності розумних дій, могли розраховувати лише на допомогу «Непереможного».
Єдине, що вдалось установити, максимально наблизившись, — це радіус пошуків, оскільки ті, хто заблукав серед печер і ярів, не могли віддалитися від кратера більше, ніж на кількадесят кілометрів. Кисню в апаратах вони вже мали небагато, однак лікарі запевнили, що дихання атмосферою планети, напевно, не загрожує смертю. Крім того — заблукані перебували в такому стані, що дія метану на них не мала суттєвого значення.
Площа пошуків не була надто великою, натомість — винятково складною. Прочісування всіх закутків, щілин, гротів і печер, навіть за сприятливих умов, могло зайняти тижні. Під скелями крутих ярів і долин, з’єднуючись з ними лише час від часу, ховалася друга система підземних тунелів і печер, вимитих водою. Було цілком вірогідно, що зниклі перебувають десь в одній із таких криївок, хоча аж ніяк не сподівалися знайти їх в одному місці. Позбавлені пам’яті, ті бідолахи видавалися ще безпораднішими за дітей, бо малюки, принаймні, трималися б разом. При тому всьому ця місцевість була осідком чорних хмар. Потужне озброєння «Непереможного» та його технічні засоби не дуже допомагали у пошуках. Найкращий захист, силове поле, взагалі не можна було застосувати в підземних галереях планети. Отож залишалася альтернатива негайного відступу, рівнозначного смертному вироку для зниклих, або ж початку ризикованих пошуків. Реальний шанс вони давали лише протягом кількох найближчих днів, максимум тижня. Горпах знав, що подальші пошуки могли б виявити лише останки цих людей, а не їх самих.
Наступного дня вранці астрогатор викликав фахівців, змалював ситуацію і заявив, що розраховує на їхню допомогу. Він став володарем жменьки «металевих комах», які приніс у кишені своєї куртки Роган. Майже цілу добу їх вивчали. Горпах хотів знати, чи існує шанс радикального знешкодження цих створінь. Знову постало питання, що врятувало Ярґа і Рогана від нападу «хмари».
«Бранці» під час наради займали почесне місце у закритій скляній посудині на середині стола, їх було тільки кільканадцять штук, бо решту знищили в ході досліджень. «Комахи» мали ідеальну симетрію, нагадуючи літеру «Y» з трьома загостреними кінцями, об’єднаними центральним потовщенням. Під сильним освітленням вони були чорні, як вугілля, поблискуючи синьо й оливково у відображених променях. Це було схоже на спинки деяких земних жуків, що мали перетинки, утворені з дуже дрібних пластин — ніби грані діаманта. Всередині «комахи» мали мікроскопічну й завжди однакову конструкцію. Її елементи, в кількасот разів дрібніші за піщинку, були своєрідною автоматичною нервовою системою, у якій вдалося виділити частково незалежні складові частини.
Менша частина, котра містилася в точці перетину рамен літери «Y», була системою, що відповідала за рухи «комахи», яка в мікрокристалічній структурі мала щось на зразок універсального акумулятора, а водночас — трансформатора енергії. Залежно від того, яким чином стискалися мікрокристалики, утворювалося то електричне поле, то магнітне, то змінне силове поле, котрі могли нагрівати центральну частину до порівняно високої температури; тоді нагромаджене тепло випромінювалося назовні в одному напрямку. Викликаний цим рух повітря, що нагадував реактивний, давав можливість летіти куди завгодно. Окремий кристалик не так літав, як підскакував і не був здатний, принаймні під час лабораторних експериментів, точно керувати своїм польотом. Натомість, з’єднуючись кінцями рамен з іншими, він творив агрегати з тим ліпшими аеродинамічними властивостями, чим більшою була їхня кількість.
