Кавалькада машин проїхала через дві широченькі скельні брами; цей переїзд зайняв трохи часу, бо техніки силового поля мусили досить точно звужувати його радіус, щоб не зачепити скелі. Ті були значно покришені й потріскані від ерозії, отож кожен удар енергетичного поля об скельний стовп міг спричинити цілу лавину брил. Зрозуміло, група боялася не за себе, а за зниклих, котрих такий обвал — якби вони перебували близько — міг поранити чи вбити.
Минуло близько години від припинення радіозв’язку, коли на екранах магнітних датчиків з’явилися густі відблиски. Пеленгатори, мабуть, зіпсувалися, бо при спробі визначити напрямок виходу невідомих імпульсів, ті показували всі сторони світу одночасно. Лише завдяки лічильникам напруги й поляризаторам вдалось установити, що джерелом коливань магнітного поля є хащі на схилах яру. Щойно тоді група зауважила, що тут «кущі» виглядають інакше, ніж у нижній частині яру: на них не виднілося іржавої патини, а «гілляки» були вищими, більшими і ніби чорнішими, бо їхні дроти чи прутики обліплювали химерні потовщення. Роган не зважився досліджувати це, боячись ризикувати зняттям силового поля.
Колона поїхала трохи швидше, а в цей час імпульсометри й магнітні датчики вказували на дедалі різноманітнішу активність. Коли люди дивилися вгору, вони могли помітити, як над поверхнею чорних хащів де-не-де тремтить повітря, мовби нагріте високою температурою, а за другими скельними воротами зауважили, як над корчами кружляють ледь помітні смужки, схожі на дим. Однак це було так високо від дна яру, що їх природу не вдалося з’ясувати навіть за допомогою бінокля. Щоправда, Ярґ, котрий вів машину Рогана, людина з дуже гострим зором, твердив, що ці «димки» виглядають як рій малих комах.
Роган уже почав трохи непокоїтися, бо мандрівка тривала довше, ніж він сподівався, а кінця крутого яру все ще не було видно. Зате можна було їхати швидше, бо на дні потоку, що майже зник, сховавшись під кам’янистим осипом, більше не траплялися нагромадження брил, і тільки коли машини зупинялися, в тиші було чути легкий шепіт невидимої води.
За наступним поворотом з’явилася скельна брама, вужча, ніж попередні. Здійснивши виміри, техніки ствердили, що крізь неї не проїхати з увімкнутим силовим полем. Як відомо, таке поле не може набирати довільних розмірів, а завжди є варіантом заокругленої брили, тобто кулі, еліпса чи гіперболоїда. Попередньо їм вдавалося подолати звуження яру, стискаючи захисне поле на кшталт сплющеного стратосферного балона, котрий, зрозуміло, був невидимим.
Але тепер цього не могли досягнути жодним маневром. Роган порадився з фізиком Томманом й обома техніками поля, і вони спільно вирішили, що ризикнуть проїхати з моментальним, отже, лише частковим вимкненням захисту. Першим мав проїхати енергобот без людей з вимкнутим емітером поля; відразу ж за скельною брамою його належало увімкнути, щоб створити повний передній захист у вигляді випуклого щита. Під час проїзду через вузький прохід чотирьох великих машин і малої розвідувальної Рогана люди позбавлялися захисту лише згори; останній енергобот, що замикав колону, мав з’єднати свій «щит» зі «щитом» першого відразу за скельною брамою, відновлюючи, таким чином, повний захист.
Усе відбувалося згідно з цим планом, й остання з чотирьох гусеничних машин саме проїжджала між скельними стовпами, коли повітря здригнулося від особливого вдару — не звуку, а вдару, наче десь близько впала якась скеля — дротяні схили яру задимілися, з них виповзла чорна хмара і з шаленою швидкістю впала на колону.
Роган, який вирішив пропустити перед своєю амфібією великі машини, у цей момент стояв, чекаючи, доки проїде остання; несподівано він побачив, що зі схилів яру бухнула чорна хмара й попереду заяскрів гігантський спалах. Перший енергобот, що вже був за скельною брамою, увімкнув поле, в якому згорали клуби атакуючої хмари, однак більша її частина пролетіла над полум’ям і впала одразу на всі машини. Він крикнув Ярґові негайно увімкнути тильний енергобот і з’єднати його поле з переднім, бо в цій ситуації небезпека обвалу скелі вже не мала значення. Ярґ намагався це зробити, проте увімкнути поле не вдалося. Очевидно — як потім зауважив Головний Інженер — клістрони апаратури перегрілися. Якби технік потримав їх увімкнутими ще кілька секунд, поле, безумовно, встановилося б, але Ярґ розгубився і, замість повторити спробу, вистрибнув з машини. Роган намагався втримати його за комбінезон, але той, ошалівши від страху, вирвався і почав втікати яром униз. Коли Роган сам узявся за апаратуру, було вже запізно. Люди, яких напад застав у транспортерах, вистрибували з них і розбігалися на всі боки, майже сховані клубками рухливої хмари. Видовище було таким неймовірним, що Роган вже й не пробував щось робити. (Зрештою, це було неможливо — умикаючи поле, він вразив би втікачів, бо вони навіть намагалися дряпатися по схилах, наче шукаючи прихистку в металевих хащах). Він стояв нерухомо в покинутій машині й чекав, доки і його спіткає така сама доля. За його спиною Тернер, наполовину вихилившись із вежі стрільця, бив спареними лазерами вгору, але цей вогонь не мав сенсу, бо більша частина хмари була вже надто близько. Від решти колони Рогана відділяло якихось шістдесят метрів. На цьому просторі металися й качалися по землі, наче охоплені чорним полум’ям, нещасні. Вони, мабуть, кричали, але їхні крики, до котрих додавалося гудіння переднього енергобота, на силовому захисті якого горіли тремтливим полум’ям цілі міріади нападників, розчинялися в протяжному, басовому гукові хмари.
Роган усе ще стояв, наполовину вилізши зі своєї амфібії, навіть на намагаючись сховатися в ній, не через відвагу розпачу, як згодом сам повторював, а просто тому, що зовсім не подумав про це — та й про будь-що інше.
Ця картина, яку він ніколи не забуде, — люди під чорною лавиною — раптом дивовижно змінилася. Атаковані перестали звиватися на камінні, втікати, заповзати в дротяні хащі. Вони помалу вставали чи сідали, а хмара, розділившись на низку воронок, сформувала над кожним ніби локальний вир. Одним дотиком оточувала тіло чи голову нещасного, після чого віддалялася, збурена, гудячи все вище між стінами яру, аж заступила світло надвечірнього неба. Потім, у протяжному стихаючому шумі, вповзла у скелі, впала у чорні хащі та зникла — лише дрібні чорні крапочки, що зрідка лежали між нерухомими постатями, нагадували про реальність того, що трапилося мить тому.
Роган, усе ще не вірячи власному порятункові й не розуміючи, чому його приписувати, пошукав поглядом Тернера. Але стрілецька башточка була порожня — боцман вискочив з неї, невідомо як і коли; він побачив його віддалік, той лежав з лазерами, приклади яких усе ще притискав до грудей, втупившись перед собою нерухомим поглядом.
Роган виліз з машини й почав бігати від однієї людини до іншої. Бідолахи не впізнавали його, жоден не відзивався. Більшість виглядали спокійними; вони лягали на каміння чи сідали, а двоє чи троє встали та, підійшовши до машин, почали обмацувати їх боки повільними, непевними рухами сліпців.
Роган побачив, як чудовий радарник, приятель Ярґа, Ґенліс, мов якийсь дикун, що вперше у житті побачив машину, з напіввідкритими устами пробував рухати рукоятку, що відчиняла люк транспортера.
Наступної миті Роган зрозумів, що означала кругла дірка, випалена в одній з перебірок рубки «Кондора», бо коли він, нахилившись, ухопив за плечі доктора Баллміна й розпачливо трусонув його з усієї сили, мовби вірячи, що таким чином йому вдасться привести його до тями, біля його голови голосно бухнуло фіолетове полум’я. Це один із тих, що сиділи, витягши з кобури свій випромінювач Вейра, мимохіть натиснув на спуск. Роган крикнув до нього, але чоловік не звернув на це жодної уваги. Може, йому сподобався спалах, як феєрверк малій дитині, бо почав стріляти, спорожняючи атомний магазин, так що повітря аж зашкварчало від жару, і Роган, упавши на землю, мусив утиснутися між брили. В цей момент пролунало раптове тупотіння, і з-за повороту вибіг задиханий Ярґ з мокрим від поту обличчям. Він біг просто на шаленця, який бавився стрілянням. «Стій! Падай! Падай!» — гукнув Роган з усіх сил, але доки спантеличений Ярґ зупинявся, розряд поцілив йому в ліве плече. Роган зафіксував вираз обличчя нещасного, коли все відстрілене рамено відлетіло убік, а з жахливої рани бухнула кров. Стрілець мовби зовсім цього не помітив, а Ярґ з неймовірним подивом глянув спочатку на криваву культю, потім на відірвану руку, заточився і впав.
