— Оце ваші «мушки», колего Баллмін, — сказав Ляуда і сів.

— Гадаю, нема сенсу продовжувати дискусію, — озвався після тривалої мовчанки астрогатор. — Може, ми зарано розпочали її. Нам не залишається нічого іншого, як продовжувати дослідження. Поділимося на три групи. Одна займеться руїнами. Друга — «Кондором», а третя здійснить кілька вилазок у глиб західної пустелі. Це — максимум наших можливостей, бо навіть якщо вдасться запустити деякі машини «Кондора», все одно не можу зняти з периметра більше, ніж чотирнадцять енергоботів, бо й надалі буде обов’язковим третій ступінь...

Гнітюча, слизька чорнота оточувала його з усіх боків. Він задихався. Розпачливими рухами намагався відіпхнути від себе нематеріальні сувої, що ніби обкручували його, поринав у них чимраз глибше, з криком, що застряг у набряклому горлі, марно шукав зброї, був голим, востаннє напружив усі сили, щоби крикнути. Оглушливий звук урешті вирвав його зі сну. Роган зістрибнув з ліжка напівпритомний, знаючи лише те, що його оточує морок, у якому невпинно бринить сигнал тривоги. Це вже був не кошмар. Він увімкнув світло, похапцем натягнув комбінезон і побіг до ліфта. На всіх поверхах біля ліфта товпилися люди. Чути було пронизливий звук сигналів, червоні написи ТРИВОГА горіли на стінах. Він убіг до рубки. Астрогатор, одягнутий як і вдень, стояв перед головним екраном.

— Я вже скасував тривогу, — мовив спокійно. — Це лише дощ, Рогане, але ви тільки погляньте. Дуже гарна картина.

І справді, екран, що показував горішню частину нічного неба, світився від незліченних іскор дощу. Краплі, падаючи з висоти, потрапляли в невидимий купол велетенської чаші силового поля й, миттєво перетворюючись на мікроскопічні вогники вибуху, освітлювали всю панораму миготливим світлом, схожим на стократне полярне сяйво.

— Слід було б краще запрограмувати автомати... — стиха сказав Роган, уже цілком опритомнівши. Сон як рукою зняло. — Мушу звеліти Тернерові, щоб не вмикав анігіляції. Бо кожна жменя піску, принесена вітром, зриватиме нас серед ночі...

— Вважатимемо це навчальною тривогою. Своєрідним тренуванням, — заперечив астрогатор, який перебував у несподівано хорошому гуморі. — Тепер четверта. Повертайтеся до себе, Рогане.

— Правду кажучи, я вже не хочу. А ви?..

— Я вже поспав. Мені досить чотирьох годин. Після шести років порожнечі ритм сну і бадьорості для людини вже не має нічого спільного з давнім земним звичаєм. Я міркував над максимальною безпекою дослідницьких груп, Рогане. Досить марудна справа — всюди тягнути енергоботи і розгортати силове поле. Як гадаєте?

— Можна б дати людям індивідуальні емітери. Але це також не розв’яже всіх проблем. Людина в силовій капсулі не може ні до чого торкнутися... Ви й самі добре це знаєте. Якщо ж надто зменшити напругу енергетичної капсули, можна навіть самому попектись. Я вже бачив таке.

— А я думав навіть про те, щоб нікого не посилати на суходіл, а працювати за допомогою роботів з дистанційним керуванням, — признався астрогатор. — Але ж це вирішення питання на кілька годин, на день, а мені здається, що ми будемо тут довше...

— То що ви збираєтеся робити?

— Кожна група матиме свою базу, оточену силовим полем, але окремі дослідники мусять отримати певну свободу руху. Обов’язкова умова така, що кожен, хто працює поза силовим полем, має за собою захищену полем людину, яка стежить за його рухами. Не зникати з поля зору — перша засада на Реґіс III.

— А де буде моє місце?

— Хотів би пан працювати біля «Кондора»?.. Бачу, що ні. Гаразд. Залишається місто або пустеля. Можете вибрати.

— Я виберу місто, пане астрогаторе. Мені постійно здається, що таємниця схована саме там...

— Можливо. Отже зранку, власне кажучи, сьогодні, бо вже світає, візьмете свою вчорашню групу. Додам вам ще зо два арктани. Ручних лазерів теж варто трохи взяти, бо гадаю, що «те» діє з невеликої дистанції...

— Що?

— Аби ж я знав... Ага. І кухню беріть, щоби бути цілком від нас незалежними і за потреби працювати без постійного матеріального зв’язку з кораблем...

Червоне, майже холодне сонце котилося небосхилом. Тіні гротескних будівель видовжувались і зливалися. Рухомі дюни між металевими пірамідами вітер постійно пересував на інші місця. Роган сидів на хребті тяжкого транспортера і дивився в бінокль на Ґралева та Чена, які поза межами силового поля щось копали біля підніжжя чорнуватого «вулика». Ремінь, на якому висів ручний випромінювач, перетискав шию. Він посунув його, наскільки зміг, назад, не відриваючи погляду від двох людей. Плазмовий пальник в руках Чена світивсь як маленький, але сліпучий діамант. Зі середини транспортера долинув ритмічний сигнал виклику, але Роган і на мить не повернув голови. Чув, як водій відповідає базі.

— Пане навігаторе! Наказ командира! Ми повинні негайно повертатися! — збуджено вигукнув Ярґ, висунувши голову з люка башти.

— Повертатися? Чому?

— Не знаю. Вони весь час повторюють сигнал про негайне повернення і чотири рази EV.

— EV?! Ой, як у мене ноги позатерпали! Тобто, мусимо поспішати. Дай-но мені мікрофон і увімкни сигнальні вогні.

За десять хвилин усі люди з навколишньої зони були вже у машинах. Роган вів свою невеличку колону з максимальною швидкістю, котру давала змогу горбкувата місцевість. Бланк, який виконував зараз при ньому функцію зв’язківця, несподівано подав йому навушники. Роган опустився всередину металевого корпусу, що пахнув нагрітим пластиком, і під подувом вітерця з вентилятора, що куйовдив волосся, слухав обмін сигналами між групою Ґаллахера, яка працювала в Західній Пустелі, й «Непереможним». Виглядало, що збирається буря. Вже від ранку барометри показували низький тиск, але щойно тепер з-за обрію випливли темно-сині пласкі хмари. Небо над ними було чистим. На нестачу атмосферних перешкод не нарікали — в навушниках тріщало так, що зв’язок був можливим лише азбукою Морзе. Роган прислухався до груп умовних сигналів. Переговори він чув не спочатку, тому не міг зорієнтуватися, про що йдеться. Зрозумів лише, що група Ґаллахера теж повертається на базу з усією швидкістю, а на кораблі оголосили готовність і викликали на місця всіх лікарів.

— Готовність лікарів, — повідомив Баллміна і Ґралева, які запитально дивилися на нього. — Щось трапилось. Але, мабуть, незначне. Може, обвал, когось могло засипати...

Сказав так, бо було відомо, що люди Ґаллахера мали здійснити геологічні розкопки у місці, яке встановила попередня розвідка. Правда, кажучи це, він сам не вірив у те, що трапився звичайний випадок під час робіт. Від бази їх відділяло якихось шість кілометрів, але іншу групу, мабуть, повідомили значно раніше, бо тієї миті, коли побачили темний, вертикальний силует «Непереможного», вони перетнули зовсім свіжі сліди гусениць, а за такого вітру їх мало засипати вже за півгодини.

Вони наблизилися до межі зовнішнього поля й почали викликати командний пункт, щоб їм зробили прохід. Чекати довелося на диво довго, доки врешті отримали відповідь. Засвітилися умовні блакитні вогні, й вони в’їхали у глиб внутрішнього периметра. Група з «Кондора» була вже тут. Отже, це вони повернулися раніше, а не геологи Ґаллахера. Всюдиходи стояли, одні при естакаді, інші перегороджували проїзд; панував балаган, люди бігали, грузнучи по коліна в піску, автомати блимали ліхтариками.

Уже сутеніло. Якийсь час Роган не міг зорієнтуватися в цьому хаосі. Несподівано з висоти ударив сліпучо-білий стовп. Великий прожектор зробив ракету схожою на велетенський морський маяк. Далеко в пустелі він намацав колону, вогники якої хилиталися то вгору, то вниз, то в боки, так, ніби справді наближалась якась ескадра кораблів. Знову блиснули вогники у проході силового поля. Машини ще не зупинились, а люди Ґаллахера вже зістрибували з них у пісок, від естакади наближався другий прожектор на колесах, крізь ряди машин, що безладно громадилися з боків, ішла група людей, оточуючи ноші, на яких хтось лежав.