— У мене нема жодної, — сказав Мак Мінн. — Можу лише запевнити, що ці люди не зазнали отруєння.

— А якась радіоактивна субстанція, що швидко розпадається? Чи жорстке випромінювання?

— Жорстке випромінювання у смертельних дозах залишає сліди: системні порушення, виразки, зміни крові. А таких змін нема. Та й нема радіоактивної субстанції, котра, потрапивши, як смертельна доза, вісім років тому, зникла би без сліду. Тутешній рівень радіоактивності нижчий од земного. Ті люди не зіткнулись із жодною формою променевої активності. Це можу гарантувати.

— Але ж їх щось убило! — мало не вигукнув планетолог Баллмін.

Мак Мінн мовчав. Ниґрен тихенько сказав йому щось. Біохімік кивнув головою і вийшов, минаючи ряди крісел. За ним і Ниґрен зійшов з подіуму та сів на своє місце.

— Ситуація не виглядає добре, — сказав астрогатор. — Так чи інакше, від біологів ми не можемо сподіватися на допомогу. Чи хтось із присутніх має що сказати?

— Так, — устав Сарнер, фізик-ядерник. — Пояснення кінця «Кондора» криється в ньому самому, — заявив він. Оглянув по черзі всіх присутніх очима далекозорого птаха. На тлі чорного волосся його очі були майже білі. — Тобто — воно там є, лише ми поки що не вміємо його розшифрувати. Хаос, що панує в каютах, неторкнуті припаси, порядок та розміщення останків, пошкодження устаткування — все це щось означає.

— Якщо вам більше нема чого сказати...— неприязно кинув Ґаарб.

— Спокійно. Ми перебуваємо у темряві. Мусимо шукати якогось шляху. Поки що знаємо дуже небагато. Складається враження, що певних речей, побачених на борту «Кондора», не маємо сміливості пригадати. Тому з такою настирливістю ми поверталися до гіпотези отруєння і викликаного ним колективного шаленства. У наших власних інтересах — із огляду на них — ми, одначе, мусимо бути безкомпромісними щодо фактів. Прошу, а радше висловлюю категоричне побажання, щоб кожен із вас сказав тут і тепер, що найшокуючіше побачив на «Кондорі». Чого, можливо, не сказав нікому. Про що подумав, що це краще забути.

Сарнер сів. Роган, після короткої внутрішньої боротьби, розповів про ті шматки мила, які знайшов у ванній.

Потім встав Ґралев:

— Під шаром подертих карт і книжок на палубах було повно засохлих відходів.

Ще хтось сказав про банку консервів, на якій було видно сліди зубів. Мовби невідомий намагався розгризти бляху. Ґаарба найбільше вразили каракулі у бортовому журналі й згадка про «мушок». Але цим він не обмежився.

— Скажімо, з тої тектонічної тріщини в «місті» виплила хвиля отруйного газу, і вітер приніс її до ракети. Якщо, через необачність, люк був незамкнутий...

— Незамкнутим був лише зовнішній люк, колего Ґаарб. Про це свідчить пісок у камері тиску. Внутрішній був замкнутим...

Вони могли замкнути його потім, коли вже почали відчувати отруйну дію газу...

— Але ж це неможливо, Ґаарбе. Внутрішнього люка відчинити не можна, якщо відчинений зовнішній. Вони відчиняються почергово, це унеможливлює будь-яку необережність чи недбалість...

— Але одне у мене не викликає сумніву: це трапилося раптово. Колективне божевілля — не кажучи вже про те, що під час польоту в космосі трапляються випадки психозу, але ніколи на планетах, та ще й до того за кілька годин після приземлення. Колективне божевілля, що охопило всю залогу, могло бути лише результатом отруєння...

— Або вони впали в дитинство... — кинув Сарнер.

— Як? Що це ви кажете? — обурився Ґаарб. — Це що, жарт?

— Ситуація не така, щоб жартувати. Я сказав про здитиніння, бо ніхто про це не говорив. Однак — ті каракулі в бортовому журналі, пошматовані зоряні атласи, ті ледве написані літери... ви ж їх бачили?

— Але що це значить? — запитав Ниґрен. — Чи то прояв хвороби?

— Ні. Адже такої нема, правда, докторе?

— Напевно, нема.

Знову запала тиша. Астрогатор вагався.

— Це може штовхнути нас у неправильному напрямку. Наслідки некротичних слухань завжди непевні. Але тепер не знаю, що б іще могло нам зашкодити. Докторе Сакс...

Нейрофізіолог розповів про образ, отриманий з мозку замерзлого у гібернаторі. Не забарився і з розповіддю про склади, що залишилися в слуховій пам’яті померлого. Це викликало справжню бурю запитань; їх перехресний вогонь дістався й до Рогана, бо він також брав участь в експерименті. Але нічого з’ясувати не вдалося.

— Ті плямки асоціюються з «мушками»... — сказав Ґаарб. — Чекайте... А може, причини смерті були різні? Скажімо, на залогу напали якісь отруйні комахи, врешті, слід укусу дрібної комахи на висохлій шкірі виявити не вдасться. А той, кого ми знайшли в гібернаторі, просто намагався сховатися від цих комах, щоб уникнути долі товаришів... і замерз.

— Але чому перед смертю в нього трапилась амнезія?

— Тобто, втрата пам’яті, так? Чи це вдалося ствердити з цілковитою певністю?

— Настільки, наскільки певними є результати некроптичного дослідження.

— А що ви скажете про гіпотезу з комахами?

— Із цього питання хай краще висловиться Ляуда.

Це був Головний Палеобіолог корабля; піднявшись, він чекав, доки всі стихнуть.

— Ми не випадково не говорили взагалі про так званих «мушок». Кожен, хто хоч трохи орієнтується у біології, знає, що жодні організми не можуть жити поза окресленим біотопом, тобто вищою категорією, яка складається із середовища та всіх видів, які в ньому живуть. Так є у всьому вивченому Космосі. Життя або утворює величезне розмаїття форм, або не виникає зовсім. Комахи не могли виникнути без одночасного розвитку наземних рослин, інших симетричних утворів, безхребетних і так далі. Не читатиму вам загальну теорію еволюції, гадаю, що вистачить, якщо скажу, що це — неможливо. Тут нема жодних отруйних мух ані інших членистоногих, твердокрилих чи павуків. Нема також жодних форм, споріднених з ними.

— Ви не можете стверджувати це так категорично! — вигукнув Баллмін.

— Якби ви були моїм учнем, Баллміне, то ви б не потрапили на цей корабель, бо не склали б у мене іспиту, — незворушно кинув палеобіолог, і присутні мимохіть усміхнулися. — Не знаю, як там з палеонтологією, але з еволюційної біології — «незадовільно»!

— Це вже перетворюється на типову суперечку фахівців... І не шкода на таке часу?!. — шепнув хтось позаду Рогана. Він обернувся і побачив широке загоріле обличчя Ярґа, який по-змовницьки підморгнув йому.

— А може, ці комахи — не місцевого походження, — гнув своєї Баллмін, — може, їх звідкись привезли...

— Звідки?

— Із планети Нової...

Тут уже почали говорити всі разом. Так тривало якусь хвилину, доки вдалося заспокоїти присутніх.

— Колеги? — сказав Сарнер, — я знаю, у кого взяв думку Баллмін. У доктора Ґралева...

— Ну, що ж — я не зрікаюся авторства, — кинув фізик.

— Чудово. Скажімо, розкіш правдоподібних гіпотез ми вже не можемо собі дозволити. Бо потребуємо гіпотез неймовірних. Нехай і так. Панове біологи! Скажімо, якийсь корабель із планети Нової привіз сюди тамтешніх комах... Чи вони могли б пристосуватися до місцевих умов?

— Якщо гіпотеза має бути неймовірною, то могли б, — погодився зі свого місця Ляуда. — Але навіть неймовірна гіпотеза мусить пояснювати все.

— Тобто?

— Тобто мусить пояснити, що подірявило всю зовнішню обшивку «Кондора», до того ж настільки, що, як кажуть мені інженери, корабель узагалі непридатний до польоту, якщо його ґрунтовно не відремонтувати. Чи ви гадаєте, що якісь комахи пристосувалися до споживання молібденового сплаву? Це — одна із найтвердіших субстанцій у Космосі. Інженере Петерсен, що може пошкодити такий панцер?

— Якщо він добре зацементований, то нічого, — відповів заступник Головного Інженера. — Правда, можна трошки надщербити діамантами, але для цього потрібно тонни свердел і тисячу годин. Простіше вже кислотами. Але це мусять бути неорганічні кислоти, температура їх мала б сягати принаймні до двох тисяч градусів за наявності каталізаторів.

— А що, на вашу думку, погризло панцер «Кондора»?

— Уявлення не маю. Він виглядає так, мовби зазнав кислотної ванни за відповідної температури. Але як це вдалося зробити — без плазмової дуги та без каталізаторів — такого не можу навіть припустити.