— Ну... а спосіб, яким вони перервали зв’язок між Реґнаром і нами, а потім напали на розвідувальні апарати?

— Та вони просто роблять те, що робили тисячі років! Адже ті вищі автомати, котрих уже винищили, напевно, зв’язувалися між собою саме за допомогою радіохвиль. Перешкоджання в такому обміні інформацією, переривання зв’язку було одним із їхніх перших завдань. Вирішення напрошувалося наче само собою, бо металева хмара екранує так добре, як ніщо інше на світі. А тепер? Що нам робити далі? Ми мусимо захищати себе й наші автомати, наші машини, без яких ми були б нічим — а вони, натомість, мають повну свободу маневру, мають на місці практично невичерпні джерела для самовідтворення, можуть розмножуватися, якщо ми знищимо їх частину, і при цьому всьому їм не завдадуть жодної шкоди засоби, скеровані проти життя. Украй потрібного стає наша найпотужніша зброя: удари антиматерією... але вразити всіх таким чином не вдасться. Ви зауважили, що роблять поцілені? Просто розсипаються... окрім того, постійно мусимо перебувати під захистом, що обмежує нашу стратегію, а вони можуть довільно подрібнюватися, переноситися з місця на місце... і якби їх розбили на цьому континенті, вони переберуться на інший. Але це, зрештою, не наше завдання — знищити їх усіх. Вважаю, «Непереможний» має відлетіти.

— Аж так!

— Так. Бо оскільки нашими противниками є творіння мертвої еволюції, продукти, очевидно, апсихічні, то не можемо розглядати проблему в категоріях помсти чи відплати за «Кондора», за долю його екіпажу. Це — як присудити океанові різки за те, що він утопив корабель і людей.

— Ви б мали слушність, якби справи були такими насправді, — сказав, устаючи, Горпах. Він сперся обома руками на покреслену карту. — Але це все-таки гіпотеза, а ми не можемо повернутися з гіпотезами. Нам потрібна певність. Не помста, а певність. Докладний діагноз, встановлення фактів. Якщо ми таке зробимо, якщо в контейнерах «Непереможного» матиму взірці цієї — цієї літаючої механічної фауни — якщо вона справді існує — тоді я справді визнаю, що нам тут нема чого більше робити. Тоді справою бази вже буде усталення подальшого типу дій. Правду кажучи, нема жодної гарантії, що ті створіння залишаться на планеті, може, вони розвиватимуться, аби врешті створити загрозу і космічному мореплавству в цьому районі Галактики.

— Навіть якби так і сталося, то не швидше, ніж за сотні тисяч, а радше — за мільйони років. Боюся, що ви, пане астрогаторе, усе ще міркуєте так, ніби ми протистоїмо віч-на-віч розумному противникові. Те, що колись було знаряддям істот мислячих, після їх зникнення стало самостійним і через мільйони років еволюціонувало до частини природних сил планети. Життя залишилося в океані, бо туди механічна еволюція не дісталася, але вона не дає доступу формам такого життя на суходіл. Цим пояснюється помірний відсоток кисню в атмосфері — його виділяють океанічні водорості — так само як і вигляд поверхні континентів. Планета є пустелею, бо ці пристрої нічого не будують, не мають жодної цивілізації, і взагалі не мають нічого, крім себе, не створюють ніяких цінностей; тому ми повинні трактувати їх як природну силу. Природа теж не творить ані оцінок, ані цінностей. Ці створіння просто є собою, існують і діють так, щоб це існування тривало...

— А як ви поясните загибель літаків? Вони ж були під захистом силового поля...

— Силове поле можна придушити іншим силовим полем. Зрештою, астрогаторе, щоб за частку секунди стерти всю пам’ять із мозку людини, слід моментально створити навколо її голови магнітне поле такої напруги, котру складно було б здобути навіть нам за допомогою засобів, що є на борту. Для цього годилися б якісь гігантські перетворювачі, трансформатори, електромагніти...

— І ви гадаєте, що в них усе це є?

— Та зовсім ні! Нічого в них нема. Вони просто є цеглинками, з яких у потрібну мить будують те, що треба. Надходить сигнал: «Загроза!» З’явилося щось, що спричиняє помітні зміни, наприклад зміни електростатичного поля... негайно летючий рій формує якийсь «хмаромозок», в котрому і прокидається колективна пам’ять: такі істоти вже були, несучи загрозу та загибель... Тож «комахи» повторюють «дідівський» спосіб дії...

— Гаразд, — сказав Горпах, який уже протягом певного часу не чув слів старого біолога. — Я відкладаю старт. Зараз скличемо нараду; я б волів не робити цього, бо пахне великою дискусією, розгоряться наукові пристрасті, але іншого виходу нема. Через півгодини в головній бібліотеці, докторе Ляуда...

— Хай мене переконають, що я помиляюсь, і тоді на борту з’явиться навсправжки задоволена людина... — сказав спокійно доктор і вийшов з каюти так само тихо, як увійшов.

Горпах випростався, підійшов до настінного інформатора й, натиснувши кнопку внутрішнього зв’язку, викликав по черзі всіх учених.

Як виявилося, більшість фахівців плекали подібні припущення, що й Ляуда; він лише був першим, хто сформулював їх так категорично. Суперечки розгорілися лише з приводу психічності чи апсихічності «хмари». Кібернетики схилялися радше до того, щоб визнати її мислячою системою, наділеною здатністю стратегічних дій. Ляуду гостро критикували; Горпах усвідомлював, що гарячковість цих нападів спровокувала не стільки гіпотеза доктора, скільки те, що він, не обговоривши її з колегами, звернувся відразу до нього. Попри тісноту стосунків, які пов’язували їх з командою, вчені, однак, становили на борту мовби «державу в державі» й дотримувалися певного неписаного кодексу поведінки.

Головний Кібернетик, Кронотос, запитав, яким чином, на думку Ляуди, «хмара», не маючи інтелекту, навчилася атакувати людей.

— Та це ж просто, — заперечив біолог. — Вона не робила нічого іншого протягом мільйонів років. Я маю на увазі перших жителів Реґіс. Це були тварини, які мали центральну нервову систему. Вони навчилися атакувати їх так само, як земна комаха атакує жертву. Вони роблять це з аналогічною точністю, як оса вміє вприснути свою отруту в коника чи жука. Це не інтелект, це інстинкт...

— А звідки вони знали, як атакувати літаки, котрі їм досі не траплялися?..

— Цього ми не можемо знати, колего. Вони воювали, як я вже казав, на два фронти. Із жителями Реґіс — живими — і також з мертвими, тобто з іншими автоматами. Ті автомати, зрозуміло, мусили використовувати різні види енергії для захисту й атаки...

— Але якщо серед них не було літальних...

— Я здогадуюся, що має на увазі доктор, — зауважив заступник ГК, Саураган. — Ті великі автомати, макроавтомати, зв’язувалися між собою задля кооперації, і найпростіше знищити їх — це ізолювати, розділити, тому найкращим способом стало блокування зв’язку...

— Ідеться не про те, чи можна з’ясувати окремі форми поведінки «хмари», не вдаючись до гіпотези про інтелект, — заперечив Кронотос, — оскільки для нас не діє бритва Окхема. Не наша справа, принаймні тепер, висувати гіпотезу, яка найчіткіше пояснить усе. Потрібна така гіпотеза, яка уможливить найбезпечнішу діяльність. Тому найдоцільніше визнати, що «хмара» може мати інтелект. Отож, готуючись до гіршого, діятимемо обережніше. Натомість якби ми, вслід за Ляудою, визнали, що хмара не має інтелекту, а насправді вона його мала б, то за таку помилку могли б заплатити страшну ціну... Кажу це не як теоретик, а передусім як стратег.

— Не знаю, кого ти хочеш перемогти — хмару чи мене, — спокійно відрізав Ляуда. — Я не висловлююся проти обережності, але хмара не має інтелекту іншого типу, ніж його має комаха, точніше, не так окрема комаха, як, скажімо, мурашник. Адже якби було інакше, ми б уже не жили.

— Доведи це.

— Ми не були для неї першим супротивником типу homo, оскільки вона вже мала з ним справу: нагадую, що перед нами тут був «Кондор». Отож, аби проникнути в глибину силового поля, цим мікроскопічним «мушкам» досить було залізти в пісок. Поле доходить лише до його поверхні. Вони знали силові поля «Кондора», отож могли навчитися атакувати таким чином. У той же час нічого такого вони не зробили. Тому-то — «хмара» є або дурнем, або діє інстинктивно...