Роган по черзі обшукав два малі й чотири більші гроти, входи у які були менш-більш доступними й потребували лише кількох хвилин безпечного підйому по великих скісних скельних плитах. В останньому з цих гротів він наткнувся на частково затоплені водою металеві рештки, котрі спочатку видалися скелетом другого аркана, одначе вони були страшенно старі й не скидалися на жодне з конструктивних вирішень, які міг пригадати. У мілкому озерці, видному завдяки тому, що трохи денного світла відбивалося від гладкого, мовби відполірованого склепіння, лежала дивовижна подовгаста конструкція, трохи схожа на хрест п’ятиметрової довжини; бляха, що вкривала її ззовні, давно розпалася й утворила на дні змішаний зі шлаком рудуватий від іржі мул. Роган не міг дозволити собі довго роздивлятися незвичну знахідку, котра, можливо, була залишками якогось із макроавтоматів, знищених хмарою, що перемогла у мертвій еволюції. Він лише зафіксував у своїй пам’яті цю форму, приблизні обриси якихось сполучень і прутів, які слугували радше для латання, аніж для ходіння; однак годинник диктував чимраз більший поспіх, тому, не зволікаючи, Роган узявсь обшукувати наступні печери. Їх було надто багато. Деякі виднілися із дна долини, як заповнені чорнотою вікна у високих скельних стінах, а їх галереї та підземні коридори, часто затоплені водою, не раз вели до вертикальних криниць і сифонів з крижаними дзвінкими струмками. Проте спускалися так круто, що Роган боявся в них заглиблюватися. Зрештою, в нього був лише невеликий ліхтарик, який давав досить слабке світло, особливо нікчемне у великих гротах з високим склепінням і багатьма поверхами, бо й такі трапилися кілька разів. Урешті, вже падаючи від утоми, він сів на величезному, нагрітому сонячними променями пласкому камені біля виходу з печери, яку щойно обшукав, і почав жувати плитки пресованого концентрату, запиваючи суху їжу водою з потічка. Іноді йому здавалося, що чує шум від наближення хмари, але це, мабуть, був лише відголос сізіфових зусиль згаданого аркана, що долинав з горішньої частини ущелини. Споживши свої скупі припаси, Роган трохи повеселів. Найдивнішим для нього було те, що все менше зважав на грізне сусідство — чорні хащі вкривали усі схили, як безкрайнє море.
Роган зійшов з підвищення перед печерою, на якому зупинявся, і цієї миті узрів щось на кшталт тонкого іржавого пасма на сухих брилах по той бік долини. Наблизившись, він упізнав в цих плямах сліди крові. Вони були вже зовсім сухі, тому змінили колір, і якби не виняткова білизна скель, котрі скидалися на вапняк, він, мабуть, їх не зауважив би. Якийсь час намагався зрозуміти, в якому напрямку ішов поранений, та з’ясувати це не вдалося. Отож навздогад рушив долиною вгору, розуміючи, що це може бути людина, поранена під час бою «Циклопа» з хмарою.
Сліди перехрещувалися, в кількох місцях зникали, доки не опинився поблизу печери, яку досліджував однією з перших. Тим більшим було його здивування, коли виявилося, що поруч із входом до неї зяє вертикальна, схожа на криницю, вузька розщелина, котрої раніше не зауважив. Саме туди вів кривавий слід. Роган присів та схилився над темним отвором; і хоча був готовий до найгіршого, йому все одно не вдалося стримати придушеного вигуку, бо прямо перед собою побачив голову Бенніґсена з ошкіреними зубами, що дивилася на нього порожніми очницями. Він упізнав колегу по золотих дротиках окулярів, скельця яких, за іронією сліпої долі, вціліли і чисто сяяли у відблиску світла, що падало з похиленої над цією скельною труною вапняної плити. Геолог повис між брилами, тому його тіло, застрягши плечима між стінками кам’яної криниці, залишилось у вертикальному положенні. Роган не хотів залишати так людські останки, та коли, пересилюючи себе, спробував витягти тіло, крізь грубу тканину комбінезона відчув, як воно розпадається під руками. Під дією сонця, котре світило в це місце щодня, розклад відбувся швидко. Роган лише розщепив замок блискавки нагрудної кишені комбінезона і витягнув з неї розпізнавальний знак ученого; перш ніж піти, він, напруживши всі сили, посунув найближчу брилу і прикрив нею скельну могилу.
Це був перший віднайдений. Уже відійшовши від того місця, Роган подумав, що слід було вивчити радіоактивність останків, бо її рівень міг, до певної міри, пролити світло на долю самого Бенніґсена та інших: адже високий рівень випромінювання свідчив би про те, що померлий перебував близько від місця атомного вибуху. Однак забув це зробити, а тепер ніщо не змусило б його знову відсувати надгробний камінь. Водночас Роган зрозумів, яку велику роль у пошуках відіграє випадок, бо ж він уже обшукував околиці цього місця раніше, до того ж, як йому здавалося, дуже старанно.
Під впливом нової думки знову квапливо вирушив кривавим слідом, тепер шукаючи його початок. Той майже прямою лінією вів у низ долини, мовби простуючи до атомного побоїща. Але вже за кількасот кроків він несподівано повернув убік. Геолог утратив величезну кількість крові, і тим дивнішим було, що зміг зайти так далеко. Брили, на які від катастрофи не впала жодна крапля дощу, були щедро зрошені кров’ю. Роган видерся великими хиткими каменюками вгору й опинився у великій ночвоподібній западині під голим скельним хребтом. Першою річчю, яку він побачив, була неприродно велика підошва металевої ступні робота. Той лежав боком, майже розрізаний навпіл чергою, випущеною, найправдоподібніше, з «Вейра». Дещо далі, спершись на брилу, напівсидів, зігнувшись майже удвоє, чоловік у шоломі, котрий чорнів од кіптяви. Він був мертвий. Випромінювач іще звисав з його розслабленої долоні, торкаючись блискучим стволом ґрунту. Роган не зважився відразу торкнути знайденого, лише намагався, присівши, глянути в його обличчя, однак воно, як і у Бенніґсена, було так само спотворене розкладом. Однак він упізнав широку й пласку геологічну торбу, перекинуту через плечі чоловіка, котрі наче всохлися. Це був сам Реґнар, командир експедиції, яка зазнала нападу в кратері. Вимірювання радіоактивності показало, що арктан був знищений розрядом з «Вейра»: індикатор реєстрував характерну наявність ізотопів рідкоземельних елементів. Роган хотів знову взяти розпізнавальний знак загиблого, але цього разу не зміг. Лише відшпилив торбу, оскільки так уникнув торкатися до тіла. Одначе в торбині були тільки уламки мінералів. Трохи подумавши, він одламав ножем монограму геолога, прикріплену до шкіряної торби, сховав її та, ще раз глянувши з висоти брили на нерухому сцену, спробував зрозуміти, що тут власне сталося. Виглядало, що Реґнар стріляв у робота, але чи той напав на нього, чи на Бенніґсена? Чи, врешті, людина, вражена амнезією, могла б захищатися від будь-якої атаки? Він розумів, що не розгадає загадки, а в перспективі мав іще подальші пошуки.
Знову глянув на годинник: доходила п’ята. Якби Роган розраховував лише на власний запас кисню, мусив би вже повертатися. Цієї миті сяйнула думка, що можна відкрутити кисневі балони з апарата Реґнара. Отож зняв апарат з плечей померлого, пересвідчився, що один балон ще зовсім повний, і, залишивши власний, порожній, почав збирати каміння навколо останків. Це зайняло майже годину, але вважав, що померлий все одно щедро відплатив йому, позичивши свій запас кисню. Коли малий насип був готовий, Роган подумав, що добре було б, власне кажучи, забезпечитися зброєю, а саме — малим «Вейром», котрий був, мабуть, іще заряджений. Та оскільки ця думка прийшла надто пізно, він мусив піти ні з чим.
Доходила шоста; Роган був такий стомлений, що ледве волочив ноги. Мав іще чотири таблетки стимулюючого препарату, отож ковтнув одну і вже за хвилину відчув приплив сили. Він не мав жодного уявлення, звідки розпочати подальші пошуки, тому просто пішов, куди зиркнув, — до скельної брами. До неї було ще близько кілометра, коли датчик застеріг про зростання радіоактивного зараження. Поки що воно було досить низьким, тому він рухався далі, уважно роздивляючись на всі боки. Оскільки ущелина була крутою, то лише деякі поверхні скель мали сліди плавлення. Та в міру того, як він просувався вперед, цієї характерної потрісканої поливи ставало чимраз більше; врешті він побачив величезні брили, вкриті застиглими бульбашками — їхня поверхня закипіла під дією термічних ударів. Власне кажучи, Роган уже не мав що тут робити, однак уперто ішов уперед. Датчик на зап’ясті видавав тепер легке цокотіння, котре чимраз наростало, стрілка скакала по шкалі мов шалена, танцюючи на поділках. Урешті він побачив оддалік залишки скельної брами, звалені в круглу заглибину, схожу на озеро з водою, котре застигло неймовірним чином під час потужного спалаху; основа скель перетворилася на товсту скорину лави, а колись чорне хутро металевих хащів стало обгореним лахміттям; у глибині серед скельних мурів зяяли величезні вирви світлішого кольору. Роган квапливо повернув.
