Лейтенант недовірливо глянув на майора, ніби кажучи: «Гаразд, тут угадали, а за Соню?» – і поклав ресторанне меню на краєчок столу.

– За Соню? – перепитав майор. – Ви помітили, лейтенанте, – коли ви тільки зайшли до мене в кімнату, я поморщився й розчинив навстіж вікно? Гадаєте, що випадково? Нічого подібного – я страшенно не люблю запаху одеколону «А може, ще…» А ним нашого брата так щедро напахчує тільки Соня...

– Цього разу ви помилилися, товаришу майор. Тепер Соня працює на вокзалі, – сказав лейтенант і зашарівся.

– Любий мій, – заперечив майор, кладучи свою руку на лейтенантову. Коли Ситорчук безпомилково відгадував, як він сам казав, свої «усні ребуси» або «вправи на спостережливість», то звертався до всіх на ім'я або «любий мій» і ставав м'яким та ніжним, як морська губка. – Женю, не беріть мене, як кажуть у книжках сучасні перекладачі, на кпини. Ви настільки чесний, що розцвіли, як моя улюблена яблуня «червона циганка». Вам не до лиця брехати. Це по-перше. А по-друге, ви не могли приїхати з Івано-Франківська поїздом, бо він прибуде до нас рівно через три години. У такий час приземляється тільки ранковий літак. Рейс 2844.

До столу підійшов офіціант. Фостиков був розчарований: Юнона[7], що ніби зійшла з картини Анатолія Базилевича, обслуговувала сусідній столик, за яким сиділи дівчата. «Отак і в житті», – подумав лейтенант.

– Що будемо замовляти? – запитав з ріденькими баками служитель громадського харчування.

– Мою улюблену котлету «фантазія», по скляночці кави з одеським коньяком єреванського розливу і один солоденький коржик. Для лейтенанта.

– А ваша улюблена брауншвейзька капуста, майоре? – нагадав офіціант.

– О, ледь не забув, – вдячно посміхнувся Ситорчук. – Обов'язково, мій любий, і якомога швидше. У нас сьогодні гарячий день...

– Так, пече неймовірно, – підтвердив офіціант. – Може, ви перейдете в кабіну? Там прохолодніше...

– Ні, ні. Дякуємо. Тут ближче до життя, – сказав майор і глянув на сусідній столик, за яким сиділи чотири розмальовані красуні, створені природою явно за найновішою моделлю.

Офіціант відійшов. Ситорчук звернувся до Фостикова:

– На світі є різні диваки: одні колекціонують метеликів, другі – тараню, треті – ґудзики, четверті – кулькові ручки, дехто – стограмові «мерзавчики». Професор Шлапаківський, наприклад, найгірші книжки сучасних авторів. Одна моя давня знайома збирала золоті монети. Я колекціоную гуцульські ліжники, мундштуки й запальнички. До чого це я веду, лейтенанте?

Фостиков стенув плечима і знову почервонів.

– А до того, мій любий, що такого від вас я вже не чекав: два подарунки за один раз – це вже щедро. Ви привезли мені й мундштука? – запитав майор і, не чекаючи відповіді, додав: – Якби ви не полізли до нагрудної кишені, щоб пересвідчитися, чи мундштук випадково звідти не стирчить, я б ніколи не дізнався, що ви його саме там...

Фостиков почав раптом сходити потом. Сонце пекло йому в спину навіть через костюм і гімнастерку, під якою була тільки майка. Лейтенант налив у фужер мінеральної води, яку нарешті спромігся принести офіціант, і випив, щоб трохи охолодити свій молодий і гарячий організм.

Майор тим часом продовжував говорити так спокійно, що Фостикову здалося, ніби за цих неповних 24 відпускних дні нічого особливого не сталося. «Тут все спокійно», – подумав про себе лейтенант.

– Нам спокій тільки сниться, – безпомилково вгадуючи лейтенантову думку, впевнено сказав майор і підвівся, щоб розтерти свої задерев'янілі ноги.

– Ні сюди треба-таки у формі приходити, – промовив він. – Тоді вони швидше обслуговують.

Лейтенант глянув на нього і, помітивши на скронях майора дві срібні, але недовгі волосини, подумав: «Ще більше постарів шеф».

– Це за два останні дні, Женю. Сталися дві непередбачені події: з в'язниці утік Толя Жванчик, він же Сіроштан і поет Артур, та ще з дому пішов знаменитий професор-книголюб Шлапаківський.

– Я думаю, цей збіг не випадковий, – вихопилось у Фостикова.

– Можливо, – після деякої паузи мовив Ситорчук. – Можливо, вас інтуїція й не зраджує, лейтенанте. Але я поки що не маю жодної ланки, яка б зв'язувала між собою ці два ланцюги.

Ситорчук затягнувся, і тільки тепер Фостиков помітив, що майор змінив свій улюблений мундштук на люльку. Він тримав її в роті так хвацько, наче народився з нею. «Дивно. Дуже дивно. Майора з його улюбленим мундштуком могла розлучити тільки смерть».

– А воно, між іншим, так і було, – сказав майор. – Хочете, я розповім про цю пригоду?

– З великою охотою послухаю, – промовив лейтенант. – Про що б ви не розповідали, це завжди цікаво, – і, з докором зиркнувши на кухню, ще раз наповнив фужер мінеральною водою.

Логвин Дмитрович Голубей, водій автомашини 13-13, перестрів сержанта Квочку біля Держбанку.

– Є новини, сержанте, – просто й по-людськи повідомив він.

– У мене й самого є, – відповів незадоволено Квочка.

– Мої цікавіші, – не здавався Голубей. – Заглуши свого двигуна, бо я вчадію, а ти нічого не почуєш.

Сержант висмикнув із замка ключ запалення. К-750 двічі кашлянув і затих. Квочці зараз було не до Голубея, але висловлюючись мовою військових аташе, йому не хотілося переривати дипломатичних каналів, по яких до нього надходила багата і, головне, своєчасна інформація. А Логвин Дмитрович Голубей для сержанта був таки справжньою знахідкою. Недаром про нього в місті казали: це людина, яка знає все.

– Сьогодні зранку бачив професора Шлапаківського.

– Ну то й що? – Квочка не належав до дипломатів і ніколи не міг приховати свого справжнього настрою. Тому про сьогоднішні їхні «переговори» не можна було сказати, що вони почалися в теплій і дружній обстановці.

– Як «ну то й що»? – аж розсердився Голубей. – А ти хіба не чув? Його ж Парфуша з дому вигнала. Має якогось молодого скрипаля.. Кажуть, Шлапаківський їх застав при розігруванні дуету. Арнольд Іванович так розсердився, що зняв усі свої гроші з книжки, взяв Цуцика й пішов купувати особняк. Сьогодні вже й книги для своєї нової бібліотеки замовляв. Я зустрів його біля виходу з книгарні «Фоліант». «Що, Арнольде Івановичу, купили?» – питаю його, маючи на увазі будинок. «Аякже, – відповідає. – Купив». А увечері я Галину додому підвозив – продавщицю з «Фоліанта». Оту, з голубими очима. Вона по дорозі й розповіла мені: професор Шлапаківський замовив такі книги, що директор викликав її й наказав негайно зв'язатися з майором Ситорчуком. Що воно за книги такі – не знаю. Вона й називала їх, та мені було не до цього. Пам'ятаю, що тільки казала: «Знову будуть неприємності». – Голубей пильно глянув на Квочку.

Той був байдужий і незворушний.

– А ще директор казав: не знайдете майора, то попередьте сержанта Квочку. Той швидко дасть раду, – додав для переконливості Голубей.

– Кхм! – крякнув Квочка. – Так і сказав? – і недовірливо глянув на Голубея.

– Так. Інакше чого б це я тобі розповідав? – не кліпнувши й оком, запевнив Голубей.

– Тут треба подумати, – почухав потилицю сержант – Кардинально.

– Думай, думай, – Голубей озирнувся. Очевидно, дивився, чи не вийшов з банку інкасатор, якого він возив. – Відчуваю, що цього разу каша завариться. Ще й яка!.. І твоєму майорові не впоратись...

– Багато ти знаєш...

– Я знаю все, – впевнено сказав Голубей.

– Майор ще не такі горішки розлущував.

– Цей буде, мабуть, йому не по зубах. Тут щось більше, ніж роман, – натякнув Голубей. – Але це не моя справа. Я шофер...

Квочка мовчав. Він намагався аналізувати.

– А куди це ти з мішком зібрався? – вивів його із задуми Голубей. – По гриби чи по рибу?

– По раки, – огризнувся сержант, якого страшенно дратувало, що Голубей на нього «тикав» і мав його запанібрата навіть при незнайомих.