– Прошу знайомитися, – струсивши попіл сигарети до попільнички, сказав майор. – Оце і є герої і автори нашої повісті. Сідайте, товариші. І поясніть нам, будь ласка, що спонукало вас до цього одіозного й такого неприродного для вашої професії вчинку?
«Товариші» м'ялися. Один зняв берет і нервово почав витирати ним лисину, ще один намагався поправити окуляри, яким гуля заважала нормально сидіти на носі. Й тільки третій, з письменницькою гривою, ледь чутно мовив:
– Товаришу Ситорчук… Ми прийшли попросити у вас вибачення.
– Ми розуміємо, шановний, – підхопив французький берет, – скільки клопоту ми завдали нашим органам...
А той, що з гулею, знічено блиснувши окулярами, додав:
– Ми навіть і подумати не могли, що це може повернутися так серйозно. Ще раз глибоко вибачаємось...
Майор потер тверде вольове підборіддя.
– Звичайно, ми можемо вам пробачити. Хоч треба сказати, товариші письменники, й завдали ж ви нам мороки... А як на все це дивиться професор Шлапаківський? Він не збирається порушувати проти вас судової справи?
– Ну що ви, шановний.. – ніяково потупцювався на місці французький берет. – Ми тільки від професора. Він сказав, що не сердиться, і навіть пообіцяв ніколи в житті не брати до рук жодної нашої книги… Він вам потелефонує. Мішок ми передали професору. Все гаразд.
– І золото? – запитав майор.
– Яке золото? – розгублено повернувся до друзів той, що з гулею.
– А, те – сусальне? В пакетику?
– Аякже, теж повернули.
При слові «сусальне» сержант Квочка здивовано крякнув і запитально подивився на шефа.
– Тепер мені все абсолютно ясно, – полегшено сказав майор. – Але здається, що вам, сержанте, не все зрозуміло. Так ось пояснюю: сусальне золото часто застосовується для оформлення книжкових палітурок. Як бачите, моя версія підтверджується. Коли я завітав до професора Шлапаківського, то звернув увагу на старовинний фоліант із стертою позолотою, який безумовно треба було реставрувати. То був рідкісний підручник Амбодика– Максимовича.
Сержант кивнув головою.
– Для нього професор Шлапаківський і купив п'ять грамів сусального золота, – закінчив майор. – Тепер вам ясно, сержанте?
– Не зовсім, – загрозливо ворухнув вусами Квочка і, повернувшись до того, що з гулею, запитав:
– Слухай, вусатий, ти мені поясни: як ти від мене з палати втік?
– Елементарно, – приховав іронічну усмішку той. – Я переодягнувся в медсестру і спокійно пройшов повз вас.
Вуса сержанта Квочки нервово засіпалися. Так його не обводили ще ніколи в житті...
– Чим була викликана ваша втеча? – суворо запитав лейтенант Фостиков.
– Бачите, коли товариш Ситорчук зайшов до палати разом з професором і запитав мене: «Хто твої друзі?» – я помітив під його халатом міліцейський погон і зрозумів, що тут не до жартів. Далі, як ви здогадуєтесь, я сів до таксі, зібрав ось їх, – вусатий показав на товаришів, – і ми помчали до КВІККу. Вибрали момент, коли баба Милещиха пішла до більярдної, схопили в гардеробній мішок і сьогодні відвезли професору.
– Арнольд Іванович, – жваво докинув довготелесий літератор, коли побачив у мішку флакон шампуню «Золоте руно» для Цуцика, так розчулився, що мало не затанцював.
Майор підійшов до літераторів, дружньо потис письменницькі руки й сказав:
– Бажаю вам творчих успіхів. Гадаю, подібне більше не повториться.
– Та ми ж пожартували, шановний, – дещо наївно стенув плечима французький берет.
– З літературою не жартують, – ледь усміхнувшись очима, але з серйозним виразом на вольовому обличчі мовив їм услід майор Ситорчук.
Двері відчинилися – на підлогу впало три тіні. Двері зачинилися – і тіні зникли.
Професорове хобі
– А чи не даремно ми їх відпустили? – порушив мовчанку сержант Квочка. – Багато чого в цій історії ще не ясно...
– Та й у мене виникло кілька питань, – повернувся до майора лейтенант Фостиков.
– Я знав, що ви це скажете. – Ситорчук налив у склянку води, випив і продовжив: – Чергова літературна інтрижка. Все почалося з баби Милещихи... Коли після дзвінка Шлапаківському, я прибув до КВІККу, то застав там лише Милещиху, або, як ви, Фостиков, її звете – бурштинову бабу... До речі, кілька слів про неї.
У молодості Милещиха терлася біля літературних кіл. У КВІККові її ще звуть трохи інакше: «Кололітературна баба». Вона щось там навіть писала, але в літературі не піднялася вище маркерші-гардеробниці й тому зла на весь письменницький світ. Любила плести інтриги й розпускати плітки. Тому, як тільки професор вийшов із більярдної, вона йому бовкнула, що троє гумористів піднімали його на глум, буцімто він не вміє грати в більярд і не знає, що таке «пірамідка» й що таке «американка». Професор страшенно розгнівався і з вигуком «Ну, постривайте, анцихристи!» вибіг на вулицю...
– Ага, це я пам'ятаю, – підтакнув сержант Квочка.
– Так-так, сержанте, це було перед пограбуванням, – ствердно кивнув майор. – Стара ж інтриганка, як тільки зачинилися за професором двері, вбігла до більярдної і «на вухо» розповіла трьом гумористам, що Шлапаківський подався до книгарні «Знахідка» купувати їхні книжки для своєї бібліотеки. – Майор випив ще одну склянку води, обтер губи й повів розповідь далі. – Ви, звичайно, чули про так звану бібліотеку професора Шлапаківського Він укомплектовує її книгами, які зовсім не користуються попитом читачів і йдуть під ніж...
– Куди-куди? – аж підвівся сержант Квочка.
– Ну, на січкарню, в макулатуру. Коротше, це бібліотека найгірших видань. Потрапити до неї – для автора найбільша ганьба. Мало того, Шлапаківський час від часу ще й виступає з критичними статтями-фейлетонами в газетах. Так ось, почувши, яка небезпека їм загрожує, троє гумористів – тих, що ви зараз бачили перед собою, – кинули недограну партію і помчали услід за професором. Шлапаківський на обличчя знав тільки одного з них – того, хто подав цю ідею: замість своїх книг покласти чужі, а мішок підкинути до гардеробної, оскільки було відомо, що професор його часто забував там. Вернувшись до КВІККу, жартівники побачили, що в мішку не їхні книги, а тритомник Степана Руданського. На цьому інцидент, можливо, було б і вичерпано. Бо гумористи заспокоїлися, поклали мішок до гардероба й пішли догравати незакінчену партію. Грали двоє. Третій, узявши томик Руданського, спершу читав його, а потім підійшов до телефону.
Розраховуючи на професорів склероз, надумав зробити йому приємне – сказати, що мішок із шампунем, сусальним золотом та книгами він забув у гардеробній КВІККу. Але, захопившись співомовками Руданського, він сказав усе не професорові, а Парфеноні Микитівні. Коли я схопив трубку, саме в той момент більярдна куля зіскочила з столу й рикошетом вдарила його в лоб.
– Пробачте, – делікатно втрутився лейтенант Фостиков. – Тут мені все зрозуміло. Але я хотів би повернутися трохи назад.. Де ж логіка? Яке відношення має тритомник Степана Руданського до тієї, як ви сказали, ганебної бібліотеки професора Шлапаківського?
Майор на мить замислився. Навколо його чола й розумних очей сірого відтінку швидко почали збиратися зморшки. Він увесь змінився. Лейтенант Фостиков зразу ж догадався – майорів мозок інтенсивно працює.
– Ви правильно поставили запитання, лейтенанте, – похвалив Ситорчук Фостикова, і той задоволено порожевів. – Це й мене чи не найбільше непокоїло. Якби в мішку Шлапаківського були книги оцих трьох, усе було б просто й зрозуміло. А так – Руданський! Бібліотека Шлапаківського й Руданський! Якийсь незрозумілий парадокс. А тут ще й «золото» додалося. Це ледь не збило мене з пантелику. Але саме в цей час мені на допомогу прийшли ви, сержанте Квочко.
– Я? – стрільнув вусами врізнобіч старий криміналіст.
– Так-так, саме ви. Після того, як професор Шлапаківський сказав вам, що на нього не нападали, переді мною постала дилема – або: 1) професор причетний до афери з золотом; або: 2) він страждає склерозом. Тоді ми й вдалися до експерименту. Все підтвердилося. Застарілий склероз дався взнаки. Отже, тритомник Степана Руданського було куплено зовсім випадково. Це засвідчила й продавщиця книгарні, яка розповіла, що професор, переступивши поріг, розгублено запитав: «А по що це я до вас прийшов?.. Стривайте-стривайте.. Якісь три книги – гумористичні, здається...» – «Чи не тритомник Степана Руданського, що недавно вийшов у світ?» – «Цілком можливо», – погодився Шлапаківський і спокійно поклав томи до свого улюбленого мішка... Тепер вам усе ясно?
