– Коханий, – несподівано прошепотіли вуста Галини. – Поцілуй мене...
– Я у формі, – почервонів лейтенант Фостиков і відсторонив від себе Галину.
Галина ще тісніше пригорнулася до Фостикова. Липневе сонце повисло в зеніті і смажило так, ніби воно проходило над екватором.
– Коханий, мені холодно, – шепотіли її напіврозкриті вуста й механічно закривалися очі. – Може, сядемо он там, – показала вона на густі кущі вересу. – Там затишніше... Не так дме...
– Нам забороняє статут, Галино, – ще раз нагадав лейтенант.
– Тоді хоч розкажи... своїми словами, як усе це сталося? За що
нагородили Квочку?
– За безвідповідальність.
– Любий, хіба за безвідповідальність нагороджують?
– У нас Квочку завжди нагороджують за безвідповідальність, – відповів Фостиков. – Коли б не вона – поета Артура у ту Варфоломіївську ніч ми б не піймали...
– Господи, як цікаво. – Галя затремтіла. – Мене всю морозить. Чому з тобою так холодно, Женю?
– Бо я в мундирі, – промовив твердо і впевнено лейтенант. – Якби на мені був піджак, то я б його скинув для тебе... Так от, слухай. Квочка поспішав. Тієї ночі ми мали втрьох брати Сіроштана, а Квочка взяв його один...
– Який у вас Квочка! – вихопилось у Галини. – Він одружений?
– Ні, старий парубок...
– У такого й закохатися недовго, – зітхнула дівчина в голубому. – Але я кохаю тільки тебе, Женю, хоч ти й не такий сміливий...
– Ти краще слухай і не перебивай.. Квочка мчав на мотоциклі і так стріляв своєю вихлопною трубою, що поет Артур, який украв в аеропорту гроші та дві пачки авіаквитків, а в Парфенони Микитівни – персні та обручки з пальців, перелякався на смерть. Недаром у народі кажуть: «У страха великі очі». Бо коли Сіроштан спустився на мотузку з чотирнадцятого поверху, то він їх заплющив. У Квочки в цей час заглух двигун і погасли фари...
– Мені страшно, – прошепотіла Галина.
– Не бійся. Сильний Квочка не розгубився. Він почав пхати важкий мотоцикл під вікно першого поверху. Там жив його приятель – шофер Голубей.. Але... ти ж його знаєш... Тільки сержант поставив біля стіни будинку свій К-750 і хотів було постукати у вікно, щоб узяти ключі та ліхтарик, як раптом почув: у його коляску хтось стрибнув.
«Злодій!» – пронизав його мозок здогад, і він не помилився: у колясці сидів Сіроштан. Ноги в нього були зв'язані...
– Як? – ледь не вигукнула Галина.
– Дуже просто, як каже майор Ситорчук. На кінці мотузка, по якому спускався поет Артур, була петля. Саме в цю петлю він і вскочив. Мотоцикл із горбка покотився вниз і завівся. Може, Сіроштан так на мотоциклі і помчав би далі, але несподівано вірьовка натягнулася, як струна... Мотоцикл на деяку мить загальмував... Цього для досвідченого криміналіста Квочки було досить – він стрибнув у сідло й дав газу... Мотузка лопнула і, як ласо, обмотала Сіроштана по руках і ногах...
– Як здорово!
– Так, – підтвердив лейтенант. – Таке буває раз на тисячу років. І ось маєш... газета, – Фостиков зітхнув і прочитав останній рядок газетної передової: «За затримання небезпечного злочинця сержанта Квочку відзначено інкрустованим мундштуком рідкісної роботи та грошовою премією».
– Женю, а чому ж тебе не нагородили? – запитала Галина.
– Я перебував у відпустці, – промовив Фостиков і витер з чола піт, який заливав йому молоді й гарні очі, що вбирали в себе Галинину блакить і від того були голубі-голубі...
___________________
Примітка
Твори представленої тут дилогії були написані відомим українським письменником-гумористом Олегом Чорногузом 1973 року як пародії на радянські міліцейські детективи. Повість «Пограбування на вулиці Степана Руданського» вперше була надрукована 1974 року у авторській збірці «Сповідь старого холостяка» (Київ, «Молодь»). Роман «Чорна зрада професора Шлапаківського, або Канни і виноград» – 1976 року у збірці «Як доглядати Зевса» (Київ, «Радянський письменник»). Згодом обидва твори публікувалися 1986 року у першому томі двотомного зібрання творів Чорногуза (Київ, «Дніпро») та 2006 року у сьомому томі семитомного зібрання (Київ, Видавнича кампанія «КИТ»). Тут твори представлено за останнім зі вказаних видань. В оформленні обкладинки даної інтернетної публікації використано малюнок художника Володимира Гливенка з журналу «Перець» № 15 1973 р.
