Майор Ситорчук давно чув про відому бібліотеку професора Шлапаківського. Адже це була чи не єдина книгозбірня, якщо не в усьому світі, то принаймні в республіці. Доводилося чувати Ситорчукові й відгуки про неї з боку літераторів. Більшість була в захопленні. Проте зараз його цікавило інше. Й коли старий нарешті скінчив розповідати про свої гімназичні роки, майор, зрозумівши, що розповіді не буде кінця, чемно перебив:

– Пробачте, Арнольде Івановичу… А чи не працювали ви коли-небудь у фінансових органах?

– А чому це вас цікавить? – насторожився професор.

– Бачите, – тоскно смокчучи порожній косівський мундштук, сказав майор, – нам відомо, що свого часу за бездоганну службу в Азовсько-Дністровському банку вас було премійовано...

– Було, було, – кивнув цапиною борідкою професор. – У молодості, коли я був такий же стрункий і гарний, як ви, молодий чоловіче, я справді працював у цьому банку інкасатором. Незважаючи на той неспокійний час, мене, уявіть собі, жодного разу не було пограбовано. Й коли я вже переходив на наукову роботу, дирекція банку вручила мені іменний інкасаторський мішок з чистої парусини за номером 3645/888.

Професор несподівано молодо підвівся і гукнув у прочинені двері:

– Парфушо! А принеси-но мій іменний мішок!

Парфенона Микитівна в білосніжному мохеровому халаті й уже без бігуді впливла до кабінету.

– Нолику, – сказала вона, кладучи унизану перснями руку на плече Арнольда Івановича, й кинула звабливий погляд на їжакуватий майорів чубчик. – Нолику, ти ж повернувся без нього.

– Хіба? – схвильовано глянув Арнольд Іванович на дружину.

– Звичайно. Ти ж іще мав щось принести...

– Гм.. Де ж тоді він міг подітися?

Майор підвівся з крісла.

– Шкода, звичайно. А чи не бачили ви годину тому на східцях сержанта Квочку? – несподівано запитав він, намагаючись уловити вираз професорових очей.

– Ні, – ледь-ледь повагавшись, спокійно відповів професор. – Ніякого сержанта я сьогодні не бачив.

Цієї миті пролунав телефонний дзвінок. Парфенона Микитівна взяла слухавку. Обличчя її поступово блідло...

– Нолику, яке золото? – розгублено перепитала вона.

Майор Ситорчук кішкою стрибнув до телефону.

– Книги в нас, – почув він останні слова. Й відразу слухавка замовкла. Але натреноване майорове вухо вловило й інше: на фоні тих слів прозвучало виразне: «Ну, шановний, тепер тобі амба!» – і ляснув постріл, а за ним пролунав дикий, нелюдський зойк.

Майор прожогом кинувся до виходу.

Поранений важко підняв забинтовану голову.

– Пити, – прошепотів пересохлими устами.

– Сестро, – наказав лікар. – Води не давати. Змочіть йому губи ваткою. І почекаємо професора.

У цей час на порозі виріс Арнольд Іванович Шлапаківський. Кинувши короткий погляд на забинтовану голову пораненого, що скидалася на величезний тюрбан турецького падишаха, запитав:

– Що з хворим?

– Рідкісний випадок, професоре, – відповів ведучий лікар палати.

– Розбинтуйте.

Коли з хворого зняли бинти, професор побачив посеред його чола велетенську, схожу на електролампочку в 250 ватт, ультрамаринову гулю.

– Звідки це в нього? – спитав професор.

– Не каже, – відповів лікар. – Коли його вчора привезли...

Але професор уже не чув: повз вікна палати промайнули знайомий кашкет майора Ситорчука й руді вуса сержанта Квочки...

– Арнольде Івановичу, – заходячи до професорського кабінету, сказав майор Ситорчук. – Я хотів би з'ясувати деякі деталі.

Професор пропустив повз себе майора й затримав вивчаючий погляд на сержантові.

– Здається мені, молодий чоловіче, я вас десь уже бачив.

Квоччині вуса обурено наїжачилися, і він голосно крякнув:

– Кардинально! Вчора, в під'їзді вашого будинку.

– Абсолютно достеменно! – ляснув себе по сократівському чолі професор. – Згадав: відразу після того, як у мене відібрали мішок.

Отут уже настала черга дивуватися й звиклому до всього майорові.

– То вас таки пограбовано? А чого ж ви мовчали?

– Бачите, молодий чоловіче, – професор лагідно посміхнувся і показав на стільці. – Сідайте, будь ласка. І не гризіть, ради Бога, порожній мундштук. Прошу, ось сигарети. «Київський фільтр».

При словах «Київський фільтр» вуса сержанта Квочки раптово поповзли вниз, а професор продовжував:

– Недавно я купив їх цілий блок. Можу подарувати вам. Кидаю палити, знаєте… Але не в цьому суть. Так про що я вам розповідав? А-а, так... Вам, мабуть, здається неймовірним, але я ось уже протягом кількох останніх десятиріч працюю над проблемою такої поширеної хвороби, як склероз. В одній із своїх ранніх праць я пишу: для того, щоб поновити в пам'яті втрачене...

– Пробачте, – тактовно перебив його майор. – А чи не сказали б ви нам, що вчора ввечері було у вашому мішку?

– Молодий чоловіче, – вийшов професор із-за столу. – В цьому ж і вся суть склерозу. В одній із своїх ранніх праць я стверджую: для того, щоб поновити в пам'яті втрачене, необхідно повторити все спочатку. Ви мене зрозуміли?

– Не зовсім, – чесно признався майор, хоч до цього він здогадувався про все з першого півслова.

– Мені потрібно взяти інкасаторський мішок, зайти до магазину, продавщиця повинна покласти до мішка ту саму книгу – Й тоді я все пригадаю... Як не дивно, майоре, але склерозом страждаю і я.

– Так у вас були книги в мішку? – швидко перепитав майор.

– Можливо, цілком можливо. Хоча я в цьому не певний.

– А що ви в ньому найчастіше носили?

– Книги, які найбільше мене цікавлять.

Професор на мить зупинився, глянув на майора, потім перевів погляд на сержанта й з пафосом вимовив:

– А найбільше мене цікавлять ті книги, які зовсім не цікавлять читачів. Ви, мабуть, чули про мою унікальну бібліотеку?

– Чув, чув, – поквапно кивнув головою майор Ситорчук. І подумав: чи питати про золото? Чи, може, це з'ясується під час експерименту? Він не встиг сам собі дати відповіді, як до кабінету без стуку увірвалася медсестра й закричала:

– Професоре, він збожеволів!

Сержант Квочка насторожився. Усе це йому здалося дуже підозрілим.

Увечері сержант Квочка підвіз інкасаторський мішок, узятий напрокат у місцевому банку, і передав його лейтенанту Фостикову.

Лейтенант запропонував Арнольду Івановичу якомога детальніше відтворити картину вчорашнього вечора. Арнольд Іванович, наче заведений механізм, спочатку зайшов до аптеки, взяв флакон шампуню «Золоте руно», тоді – до книгарні, де придбав останню книгу відомого поета й гумориста Пилипа Мурашкевича (Арнольд Іванович дуже любив цього цікавого і своєрідного письменника, який почав друкуватися ще до війни, але першу книгу поезій «Весняні грози» видав у 60-х роках ХХ століття). Потім професор попростував до ювелірного магазину «Скіфська сережка».

Усе йшло за планом. Арнольд Іванович вийшов із «Скіфської сережки», як новий позолочений годинник вартістю 128 крб. 49 коп., і радісно вигукнув: – Пригадав! Я усе пригадав!

Лейтенант Фостиков і сержант Квочка підбігли до професора й синхронно запитали:

– Що? Що вам вдалося пригадати?

Арнольд Іванович розгублено закліпав своїми великими очима, які під окулярами були ще більші, і, розвівши руками, тихо промовив:

– Забув. Я знову усе забув. Проклятий склероз заїдає.

Доводилося починати все спочатку. Але було пізно: ювелірний магазин уже зачинили.

Тільки увечері, після рапорту Фостикова та Квочки, майор дозволив собі на хвильку розслабитися. Він утомлено опустився у важке шкіряне крісло й затягнувся сигаретою...