Квочка дмухав у вуса й удавав, наче знає більше, ніж майор.

Тільки допитливість лейтенанта Фостикова не мала меж. Він хотів було ще щось запитати, але тої миті задзеленчав телефон.

Майор узяв трубку. Це дзвонив Арнольд Іванович. Слухаючи щирі слова вдячного професора, Ситорчук своїм натренованим вухом вловлював ще й млосно-інтимне меццо-сопрано, що долинало з глибини квартири Шлапаківського:

Закохалась я в майора,

Їжачком у нього чуб,

Але що робить, як поряд –

Мій професор-книголюб!

Хоча сержант Квочка сидів за п’ять метрів від майорового стола, але його не менш натреноване вухо теж уловило цю пісню. Сержант багатозначно крякнув...

Сержант Квочка підійшов до шофера автомашини № 13-13. Логвин Дмитрович Голубей, як завжди, протирав вітрове скло. Чекав на інкасатора.

– Новини якісь є? – поцікавився Квочка.

– Поки що ніяких, – відповів Голубей.

Із вікна чотирнадцятого поверху несподівано гавкнув Цуцик.

Звідкись долинув веселий голос Парфенони Микитівни. Професор Шлапаківський виринув із-за рогу з наповненим чимось мішком і перетнув вулицю. Сержант Квочка обсмикнув новенький мундир, по-козацькому крякнув. Усе це йому видалося дуже підозрілим.

_____________________

Сержант Квочка безжалісно натискував на педаль акселератора. Старенький міліцейський бобик, що з дня на день чекав заміни, робив усе, на що здатні були його колеса. Стрілка спідометра перескакувала: 90, 100, 110...

– Сто двад.. – хотів було радісно вигукнути майор Ситорчук, не спускаючи недремного ока із спідометра, але не встиг. Вантажна машина, що мчала, назустріч, раптом різко повернула вбік і довгою металевою трубою, яка теліпалася на розхитаному причепі й нагадувала дуло гармати калібру 152 мм, з усієї сили вдарила у вітрове скло. Брезент бобика і новісінький формений кашкет сержанта Квочки наче вітром здуло.

Майор упав і тієї ж миті знепритомнів. Флегматичний Квочка – на три секунди пізніше...

***

– Ви привезли мені гуцульського ліжника? – замість привітання спитав майор Ситорчук, коли лейтенант Фостиков, відкозирявши, поставив на підлогу велику шкіряну валізу кольору підсмаженого лангета. – Я розчулений вашою увагою, лейтенанте. Розчулений і вдячний. А тепер, як казав Тарас Бульба, «повернися, синку!» Ну, що ж, костюм як улито на вас. У Львові шили. Це я по виточках бачу...

– Товаришу майоре!..

– Ну, досить, досить ваших захоплень і вигуків, лейтенанте. Час вам до цього вже звикнути. Я розумію, декого мої розгадування дратують, але я нічого не можу з собою вдіяти. Це моя манія, звичка. А звичка, як відомо, друга натура. – Майор підійшов до вікна і відчинив кватирку. У кімнату війнуло легенькою прохолодою і запахом жасмину, що саме розцвів під вікном. – Отже, ви щойно з аеропорту. Поголились у Соні. – Ситорчук ще раз понюхав повітря і трохи ширше розчинив вікно. – Сіли на таксі 24-48 і оце прямо до мене... Похвально, похвально. Тим більше, що ви мені зараз потрібні, як кажуть у конторі «Заготскот», до зарізу...

– Але, товаришу майоре!..

– Ви хочете запитати, звідки мені все це відомо, тоді, коли ви промовили всього три слова? Про це потім. Ми ж з вами ще навіть не привітались. Отож здрастуйте, Женю! – Майор підійшов до свого підлеглого і просто й невимушено, як рівний з рівним, міцно потиснув його молоду руку з довгими й тонкими інтелігентними пальцями, як у рояліста[4]. «Йому б цими руками Людвіга ван Бетховена й Едварда-Хагерупа Гріга вдосконалювати, – подумав Ситорчук про Фостикова. – А він змушений ними негідників ловити. Але що поробиш? Поки ця нечисть існує, професія слідчих така ж необхідна, як харч або книги». Майор закінчив думати й відійшов на крок, оглядаючи свою кімнату.

– Мені подобається цей ліжник, – знову промовив він. – Мушу вам сказати, лейтенанте, що такого екземпляра у моїй колекції нема...

– Як? – схопився на ноги Фостиков.

– Сидіть, лейтенанте, сидіть. Врешті-решт, ви можете самі пересвідчитися в цьому. – Він підійшов до Фостикова і зняв з костюма три різні ворсинки: сіру, зелену, білу. – Перепаковували, бачу, валізу. Решту речей залишили в камері схову. Даремно, можна було привезти й до мене. – Майор по-батьківськи обняв лейтенанта і по-товариськи поплескав по лівому погонові, який тільки для натренованого ока був помітний під легеньким цивільним костюмом, що так щільно лежав поверх лейтенантової гімнастерки. – І останнє, мій любий. Ви забули закрити валізу, і добрий шмат ліжника можна помітити навіть неозброєним оком. Як бачите, все значно простіше, ніж ви гадали...

Присоромлений лейтенант опустив очі додолу. «Не майор, а Вольф Мессінг, – подумав про Ситорчука Фостиков. – Читає думки на віддалі. Телепат!»

– Ні, мій любий! До Вольфа Мессінга мені далеко, – заперечив майор з властивою йому скромністю. – А щодо телепатії, то цього в мене не відбереш. Я вірю в телепатію, як сам у себе. От зараз вона, наприклад, мені підказує, що ви хочете дуже їсти. Чи не так?

Лейтенант почервонів ще дужче. Майор задоволено усміхнувся.

– Як ви дивитесь на те, якщо ми з'їмо парочку парубоцьких, як англійці кажуть, сендвічів, німці – бутербродів, а ми – по шматку хліба з ковбасою «Сервелат»? А потім вип'ємо по склянці кави по-турецьки, яку я зготую за власним рецептом? По очах бачу: і проти цього не заперечуєте. Ну, що ж, – мовив Ситорчук і попрямував на кухню.

Поки він там бряжчав посудом, лейтенант знічев'я почав оглядати домашній кабінет шефа. Велика, пофарбована безколірною фарбою кімната дуже скупо, або по-сучасному обставлена: земляна підлога без лінолеуму, величезний письмовий стіл, шкіряне австрійське крісло напроти каміна, масивні дерев'яні, з металевими елементами, меблі приблизно кінця XVI – початку XVII століття і старовинний посуд в антикварному серванті часів Данила Галицького і його сина Василька. Вікно, що виходило на вулицю, прикрашали художньо виконані залізні грати роботи невідомого майстра.

Залізними були й світильники та підсвічники. Щільно одна біля одної на румунських полицях стояли книжки з математики, геометрії і давньогрецької метафізики. Біля стіни осиротіло притулився диван фабрики імені Боженка з старою плюшевою оббивкою. На тумбочці стояв продовгуватий ліхтарик виробництва каунаського заводу «Aidas» і транзисторний радіоприймач ВЕФ-110. Але окрасою інтер'єра можна було сміливо назвати густо розвішані гуцульські яскраві ліжники і розклеєні на стінах нерозгадані кросворди, ребуси та шаради.

У кімнаті були ще одні двері, що вели на літню веранду, яка виходила в сад. Оце і все.

«Дещо по-спартанському, – подумав лейтенант Фостиков, – але солідно».

Це був кабінет людини, яка проводила тут усього кілька годин на добу і не дуже зважала на умеблювання.

Раптом на столі підстрибнув і простуджено загарчав телефон.

Майор Ситорчук за якусь мить опинився біля апарата, схопив трубку й помітно зблід. Біля лівого вуха шефа несподівано двічі сіпнувся нерв. Лейтенант затамував подих і приготувався до найгіршого.

Ситорчук спокійно, але впевнено сказав:

– Ні. Я вам ще раз кажу: ні. Ви помиляєтесь, – і поклав трубку, як цього вимагали довідники з експлуатації телефонів, на важіль. – Я скоро збожеволію, – кисло промовив майор. – Ці телефонні дзвінки мене доконають. Знову помилились номером. Цікавились, чи це не ветлікарня...