– Спокійно. Головне – спокій. – Він узяв трубку і поклав на важіль. – Ветлікарня. Ну, звичайно, ветлікарня. O sancta simplititas![13]

Телефонний дзвінок пролунав удруге.

– Любий мій, який ви номер набираєте?

– 3-39-25.

– А це 3-38-25, – уточнив майор. – А що там у вас скоїлося?

– У мене пропала голова, – промовив сумовито голос.

Майор на мить розгубився. Такого повороту він не чекав. «Хтось намагається збити з правильного сліду. Дуже вже тут прозоре, як джерельна вода у склянці».

– Будь ласка, точніше висловлюйтесь. – Майор притяг до себе австралійське крісло, взяв зошит і олівець, але це було зайвим. На тому кінці несподівано трубка дзенькнула і все замовкло.

Та майор не розгубився: 3-39-25. Ці цифри запам'ятав з першого разу, і їх було достатньо, щоб розгадати ще одну загадку. Він набрав номер. Приємний тенор, що належав, очевидно, особі жіночій статі, відповів:

– Ветлікарня слухає.

– Говорить майор Ситорчук, – відрекомендувався досвідчений слідчий. – Мені потрібна одна незначна й безкоштовна консультація... По телефону.. У яких випадках і для чого відрубують собакам голови і доставляють вам?

– У тих випадках, коли собака когось покусає і є підозра, що вона хвора на сказ...

– Все ясно. Спасибі, дякую, – майор попрощався.

– Отже, доберман-пінчер когось покусав і наклав за це головою. Але кого? Чи хворів пес на сказ? – На ці й інші питання, можливо, міг відповісти тільки Шлапаківський. Але професор щез. Доведеться ще раз турбувати Парфенону Микитівну.

Ось уже вкотре Ситорчук перечитував записи Квочки, про почерк якого у відділенні говорили: «Неначе курка лапою надряпала».

«Чогось тут бракує», – розмірковував майор. Він з нетерпінням чекав, коли прибуде сам автор цих записів. Може, його усний рапорт прояснить деякі білі плями, які ще були затемнені.

Через півгодини засідали «вузьким колом». Майор походжав, як завжди, по кабінету, лейтенант сидів у кріслі, Квочка, покручуючи козацькі вуса, неквапливо доповідав:

– О дев'ятій годині тридцять сім хвилин професор Шлапаківський перетнув вулицю Степана Руданського біля ювелірного магазину «Скіфська сережка». Зайшов до аптеки. Взяв, як завжди, очевидно для Цуцика, два флакони шампуню «Золоте руно». О десятій вісім був у книгарні «Фоліант», – сержант перевів подих. – Через півгодини повернувся додому, але там довго не затримався. Червоний і схвильований, він невдовзі вискочив з під'їзду. На якусь мить зупинився, ніби роздумуючи, куди йти. Глянув спочатку на свій годинник, тоді на ратушу, потім ляснув себе по лобі й рушив у напрямку Борщагівської лазні. Дійшовши туди, ще раз глянув на годинник, тоді різко махнув рукою і повернув, як ви кажете, на сто вісімдесят градусів...

– Мені потрібно точно, сержанте, – перебив нервово майор, в голові якого дещо прояснювалося.

– Точно?! Він повернув у напрямку аеропорту. Об одинадцятій годині сім хвилин...

– Ще одна важлива деталь: Цуцик з професором був?

– Кардинально!

– Що означає «кардинально» в даному разі: був чи ні?

– Достеменно був, товаришу майоре!

– Гм, – майор стиснув посрібнені інеєм скроні зап'ястям правої руки. Фостиков глянув на майора й наказав сержантові замовкнути.

Квочка вловив суть важливого моменту – майор Ситорчук інтенсивно опрацьовував одержану від Квочки інформацію. У кабінеті запала тиша.

– Тут щось не так! – раптом випалив Ситорчук. Сержант Квочка від несподіванки аж здригнувся. – О котрій годині ви, сержанте, ловили назнайомця з рюкзаком?

– Від дев'ятої години тридцять хвилин до дев'ятої сорок сім...

– А о десятій сорок ви бачили професора з доберман-пінчером біля Борщагівської лазні. Не міг же Цуцик спочатку вмерти, а тоді супроводжувати професора в аеропорт! Такого в природі не буває...

Годинник на міській ратуші вибив другу годину дня. Знесилений, із запамороченою головою, майор ледве пересувався по кабінету. Він на якийсь час зупинився, безтямно вп'явши зір у сірий килимок німецького виробництва, і тільки тепер помітив, що ходить по голій долівці. «Знову протер наскрізь килим. Тільки позавчора застелили. Погана звичка ходити по прямій лінії туди й сюди. Так недовго провалитись і в підвал», – подумав Ситорчук і присів у крісло, заплющивши очі, Йому було досить перепочити якусь хвилину, щоб мозок відновив свою повноцінну діяльність, а тіло набрало свого попереднього бадьорого вигляду. Але такої розкоші він не міг собі дозволити, адже операцію треба закінчити, як запланував. Майор почав зав'язувати, як він любив казати, кінці кінцями.

– Сьогодні треба з цим кінчати, – промовив він, ніби ні до кого не звертаючись. – Завтра на роботі відпочинемо. До речі, сержанте, ви ще мені щось хотіли сказати.

Сержант переминався з ноги на ногу. Вуса його стирчали врізнобіч, і це ясніше від усяких слів говорило майорові, що Квочку хтось остаточно збив з пантелику.

– Але хто? – запитав майор, напружившись усім тілом.

– Цуцик, товаришу майоре. Рівно тридцять сім хвилин тому я напав на його слід.

– З ким був Цуцик? – майор поспіхом почав набивати люльку тютюном. Це надавало йому спокою й допомагало водночас зосередитися на головному, розмовляти з колегами, заспокоювати нерви й аналізувати.

– Доберман-пінчер був один. Він довго обнюхував стовбури дерев, тоді кущі і раптом щез. І тоді я зрозумів: Цуцик загубив професора...

– Любий мій Квочко, ви припустилися неймовірної помилки, знехтувавши двома такими важливими деталями. Перша – професорів склероз: Шлапаківський просто міг забути про собаку; друга – захопившись якоюсь ідеєю, професор зайшов бозна-куди. Не собака загубила професора, а професор загубив собаку. І ще одне: Цуцик знову йшов, як і вранці, в напрямку аеропорту?

– Достеменно так, товаришу майор.

– Тоді все зрозуміло. Де ваша дівчина?

– Вона у колясці.

– У якій колясці?

– У моїй колясці, від К-750.

– То несіть... Я вибачаюсь… Запрошуйте її сюди… Бо ще, чого доброго, вона нас за бюрократів матиме. Самі ж – негайно в аеропорт. Сліди Цуцика шукайте там. Знайдете – телефонуйте. Про все інше – також... Це дуже важливо...

Сержант, віддавши честь, по-молодечому круто повернувся й вийшов. Лейтенант Фостиков заздрісно глянув йому вслід і дещо напружився. Нарешті двері відчинилися, й поріг кабінету переступила чарівна дівчина в голубому. Сержант стояв трохи позаду. Ніби для контрасту.

Це була продавщиця з книгарні «Фоліант». На ній все було голубе: голубий бантик, голубі очі, голубі повіки, голубі вії, голубий атласний халатик, голуба кофточка, голубі босоніжки і така ж голуба сумочка, зроблена під голубий панбархат. Стрункі голубі лінії і цей голубий колір були наче навмисне вигадані для її обличчя і ніжних хвиль зачіски. Майор ледве стримався, щоб не впасти, і тому негайно сів. Лейтенант Фостиков навпаки – підвівся, і йому стало ясно: «Це і є той момент, коли закохуються з першого погляду».

«Господи, – забувши про свої атеїстичні переконання, прошепотів майор Ситорчук. – Як вона схожа на мою Галю... Наче дві вилиті статуетки з однієї форми...»

– Вас звати Галина? – запитав тремтячим голосом майор.

– Так, Галина. Але звідки ви знаєте?.. Ми ж з вами не знайомі...

– Наші майор знають все, кардинально, – втрутився сержант і хотів було посміхнутися, але майор зміряв його таким крижаним поглядом, що Квочка відчув: завтра о дев'ятій нуль-нуль у нього розпочнеться нежить, а це так невчасно.

Майор приводив у порядок думки. Мозок його інтенсивно працював. Лейтенант Фостиков, який не знав, куди подіти свої закохані в Галю очі, дивився, як імпульсивно набухають дві сині прожилки на майорових скронях, покритих першими ознаками легкої паморозі й бабиного літа. Майор думав. Він думав і дивився на дівчину в голубому.