Нема твого «Гуса» ні в кого, пане-брате. А згадай сам, що здужаєш, а що забув, те скомпонуй наново. Сим ти нам догодиш краще од короваю, далебі!

Про журнал я й не помишляю. Не наше се діло, Тарасе. Утонеш у журналі без слави й без пам’яті. Нехай хто інший веде журнал, а ми помагатимем; то се так! Нам треба писать у тому роді, которий єсть наше праведне достояніє, і що вже нехай хто інший хоть як потіє, а ні чого такого не втне. Журнальна ж премудрость не велике диво, і багато знайдеться до сього діла мистеців. Нехай собі мізкують на здоров’є! Я оце копавсь у старосвітських шпаргалах, доводив до ладу всяку всячину для «Записок», а далі печатав Гоголя, то знікчемнів був нінащо; а тепер, як покинув таку роботу, що всяке подужало б, то й світ мені одкрився, і почав я писать таке, чого опріч мене – чи гарне воно, чи й не так то – ніхто не напише. Якби ти був тут коло мене, прочитав би я тобі в смак, і ти б мене запоміг розумною радою, як довести діло до кінця. Тепер же мені[3]ні з ким і порадитись. Усе то, бач, народ або судовий, або воєнний, або дуже розумний, з книжної науки, а такого, щоб розум брав од самого Бога, як ти, мій брате, і нема коло мене. Да вже ж колись побачимось, і наговоримось, і начитаємось! А коли ні, то так перекинем один одному, що в кого є – на пораду. Коли б тілько дав Бог довести до конця, бо кінець – ділу вінець. А робота велика!

Книжки мої на Вкраїні. Була така думка, щоб там ізвіковать у зимовнику, а тепер бачу, що тілько й життя нашому брату на столиці. Коли що треба, то сам іду в Публічну бібліотеку; а треба мало не щодня по новій книжці, то не накупишся.

Адресуй так: «Имярек, в собственной типографии, на углу Вознесенского и Екатерингофского проспектов, в доме Лея, бывшем Бушина».

Твой душею П. Куліш.

Збоку приписка:

Пані моя на Вкраїні, то й не вітає тебе, а дуже шанує й поважає, як і всі добрі й розумні люде.

От 17 декабря.

Писать много некогда, и потому скажу несколько слов. Я еду 21-го числа в Нижний Новгород, то есть в субботу. Ежели приеду днем, то прямо к тебе; а ежели ночью, то где-нибудь остановлюсь в гостинице, а там уже разберем, як чому буть. Прощай! До свидания. Бог дасть, колядовать будем вкупи. Обнимаю тебя от души.

Твой, щирий друже, Михайло Щепкин.

1857 г., 20 дек[абря], Москва.

Привіт і поклін тобі, наш любий, наш славний Тарасе, од щирого серця і повності душевной! Радів і тужив я, чуючи про тебе, читаючи твої вірші красномовнії і кріпкодумнії, і на останку – і твої листи до Щепкіна, сього дивно-милого чоловіка, що і надзаходи віку світить і гріє душею своєю, як вранці світить і гріє яснеє сонце. Полетів би і я оце із ним до Нижнього – да ба! Нужда не пуска з Москви… живи, небоже, роби небоже, то й Бог поможе! Як кажуть на нашій Україні. Так хоч словцем сказаться, коли не в волі повидаться!

Прийми оці книжиці моєй праці! Бач, і я на старості став віршовник, і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця. Наполовину, здається, таки гарненький; дещо вже й сам полагодив; а що тобі не сподобається, будь ласков, напиши мені, коли буде досужно! Да ще от яка просьба до тебе, наш віщий Бояне! Ми тут дуже бажаєм твоїх пісень і віршей, не тільки про себе, да щоб і в світ їх пустить через «Молву» да «Руську бесіду»: так чи не можна одолжить їми і мене, і видавцев помянених журналов, і всіх земляков… як то раді будуть, побачивши їх друкованими! Знаю те по слічній «Наймичці»! Бувай же здоровенький і ясненький, любий земляче! милий соловейку!.. Помагай Бог тобі, щоб-таки справді побачила тебе Україна на своїм розкошном лоні… бо вже вона все жде не дожде тебе із дальної чужини, і як в тій пісні співається:

Обнімаю ж і я тебе, коханий земляче, мислями моїми і серцем.

М. Максимович.

Кланяється тобі і моя жінка Маруся!

Поклонися от мене Вл[адимиру] Ів[ановичу] Далеві, коли вбачишся з ним. То ще добра людина на світі!

Посилаю тобі, брате Тарасе, з сею почтою «Оповідання» Вовчка. Як то ти їх уподобаєш! Пиши щиро, як думаєш, бо ти в нас голова на всю Україну.

Пишуть до мене з Москви, щоб у московському журналі що-небудь твоє напечатать. Не квапся на се, мій голубе, до якого часу. Одно – що тобі треба спростовати дорогу до столиці, а друге – з великою увагою треба тепер роздивлюватись, що печатать, а що й придержать. Слава твоя писательська тепер у зеніті, то вже треба оглашати себе голосним ділом, а не абияким. Послі 1847 году ждуть од тебе земляки річей великих. А послі вже й малими до їх обізвешся. От якби Гуса ти згадав або наново скомпоновав! Ми знаємо тільки початок:

У 4-й книзі «Руської бесіди» єсть дещо про Гуса. Прочитай да й виведи свою красну мову про його. Коли ж у тебе є гарні вірші і без Гуса, то пришли перше мені їх на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки, як «Наймичка», которої – сам бачиш – я не зопсовав. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписать, що вона тобі внушила, – нехай не виходить між люде розхристана й простоволоса, циганкою; нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці й батька. Оце ж будуть тебе підбивать москалі, то ти не дуже подавайся і моєї ради не занехай. Почали ми з тобою велике діло, – треба ж його так і вести, щоб була нашому народу з наших річей шаноба.

Прощай! Пиши до мене. Лист твій читав я… да, правда, про сеє вже написав до тебе.

Твій П. Куліш.

1857, дек[абря] 22

С.-Петерб[ург].

Нижний Новгород.

Декабря 23-го 1857 г.

Незабвенный Николай Осипович! Сегодня я получил письмо от моей святой заступницы, графини Н[астасии] И[вановны], и только сегодня из ее бесценного письма узнал ваше мирное местопребывание, и сегодня же пишу вам, сколько время позволяет. Дело, изволите видеть, предпраздничное; я же жду к себе из Москвы дорогого гостя на праздник, даже сегодня. И кого бы вы думали я так трепетно дожидаю? 70-тилетнего знаменитого старца и сердечного друга моего, Михаила Семеновича Щепкина. Не правда ли, дорогой гость у меня будет? Да еще какой дорогой, единственный! И действительно, это единственный и счастливейший человек между людьми: дожить до дряхлости физической и сохранить всю юношескую свежесть нравственную! Это явление необыкновенное! Мы не видались с ним с 1847 г. и, как мне воспрещен въезд в столицы, то он, старец-юноша, несмотря на мороз и вьюгу, едет ко мне единственно для того, чтобы поцеловать меня! Не правда ли – юноша? и какой сердечный, пламенный юноша! Я горжусь моим старым, моим гениальным другом, и горжусь справедливо. Не по причине сей великой гордости, а по причине великого недосуга вы извините меня, что я на сей раз пишу вам мало. Моя история вот в чем: в первых числах августа оставил я ненавистное Новопетровское укрепление с намерением пробраться прямо в Академию художеств; но на перепутье, т. е. в Нижнем Новгороде, меня полиция остановила и объявила, что въезд в обе столицы мне воспрещен, и вдобавок, что моя особа поручена ее непосредственной опеке, т. е. надзору. Я и застрял в Нижнем и пробавляюся теперь чем попало в ожидании будущих благ.