9 февраля

1858.

Друже мій єдиний!

Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня! Та й сам таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм? Я ж уже не хлопець нерозумний. І од старості, слава Богу, ще не одурів, щоб таке вироблять, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий, мій друже єдиний. Я аж заплакав на старість, як прочитав твоє письмо, полное самой чистой, некупленной любви. Ще раз спасибі тобі, моє серце єдинеє!

Я послав тобі письмо харковського директора. Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе Бог навчить. На Варенцова нема надії. Дерево, та ще й дубове. Оставайся здоров, мій милий друже. Незабаром прибуду до тебе, а поки що люби мене, оклеветанного твоего щирого друга

Т. Шевченка.

10 февраля

1858.

Хоча ти і не велів, а я таки не втерпів, чмокнув сегодня разочок нашу любую Тетясю. Чмокни гарненько за мене благородного Сергея Тимофеевича.

Далебі, дуже б добре зробив ти, мій єдиний друже, коли б оженився. Хоч би на старісті літ після такої глибокої гіркої коновки лиха трохи одпочити душею: щоб тобі Бог заплатив за всі ті муки, що переніс! А що про мене пишеш, то теж правда, і на моє нещастя велика правда: та що ж бо мені робити, коли у сему Саратові нема жодної жіночої душі, щоб сподобалась. Була тут одна гарна німочка; я був хотів одружитись з нею, та, правду сказати, за тим сюди й повернувся, аж вона заміж вийшла: підхватив її другий, німець, а я в дурнях зостався, а все через те, що дуже довго думав та лагодивсь – як почати та приступити. А сі московки прелукаві та нещирі, не скоро знайдеш! Рідко трапиться що-небудь добре.

Куліш майнув за гряницю і наказав мені писати до його в Брюссель. І так, здається, несподівано удрав; писав, що літом збирається, а до того часу то те, то інше замишляє, а через тиждень пише мені, що ти, каже, не озивайсь до мене на столицю, а пиши в Брюссель. Ще не писав. Шкода ж, брате, що він завіз твоїх «Неофітів», а ти не зоставив у себе другого списку. Та хоч шо там таке – напиши, і про віщо там співається, і чого воно не для друку? А коли не для друку, то повинно бути для добрих приятелів.

А я тепер перекладаю святе письмо на українську мову; переложив уже всього Матвія, а Марка зосталось тільки дві глави останні. Та шкода, добродію: очі болять, зовсім сліпну, і гірка доля мене жде в старість: чую заздалегідь! Ти нудишся, і я нужусь, і світ немилий і бачиш, що дальш нічого не буде. Тільки надії на волю й ласку Божу.

Марусі Солонини нема тута: вона в Воронежі.

А ти ж хотів по весні волженські види малювати і навіть сюди приплисти; дай Бог (коли лучшого чого не надибаєш), щоб сталось те твоє хотіння і щоб я мав тебе углядіти: велика б радість мені сталася.

Прощай, не забувай щиро прихильного твого друга, вірне тебе люблячого і шануючого

Н. Костомарова.

Февраля 10,

1858,

Саратов.

Чи ти в компанії «Меркурія» лічишся? Чи що?

10 февраля, С.-Петербург.

Спасибо тебе, мой сизий голубе Тарасе, что откликаешься из своего захолустья. Конст[антин] Ант[онович] Шрейдерс, спасибо ему, два раза был у меня, а завтра поеду я к нему с этим письмом; с ним посылаю 4 портрета; много есть охотников, желающих и молящих у меня твоего портрета, и я решился заказать их 50 штук, чтобы продавать с барышом. Через неделю они будут готовы и сколько получу за них барыша – скажу, а гроши приложу к имеющимся у меня твоим. Ты, друже, пожалуйста, не сердись на меня за это доброе дело не для тебя, а для других: гроши грошима, но, главное, не следует отказывать в такой теплой искренней просьбе, о твоем портрете всем душевно тебя любящим.

Об Овсянникове я уже писал тебе; но после того еще не виделся с ним: и ему, и мне некогда, но скоро с ним мы увидимся.