© С. А. Гальченко, Г. В. Карпінчук, упорядкування, 2020

© М. Х. Коцюбинська, передмова, 2020

© В. С. Бородін, В. П. Мовчанюк, М. М. Павлюк, Т. М. Різниченко, В. Л. Смілянська, Н. П. Чамата, В. Є. Шубравський, коментарі, 2020

© Т. О. Калюжна, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

В последних числах іюня я їздив в Одес, взяв із інституту другу дочку і приїхали вдвох додому в кінці іюля. Тут застали твоє письмо з віршами. Прочитав я його в простих очках (бо без очок я нічого тепер не читаю), переписав їх своєю рукою, щоб без опинки читати було можна. Пошлю, як ти здоров кажеш, старому Щепі, да думаю послати до Могили (Метлинского) і до Костомарова. Сей чоловічина недавно одозвався до мене своїм письмом по одному ділу, та й я з того тепер знаю, що наш знакомий добрий Ніколай Іванович Галка – Костомаров проживає в г[ороді] Саратові.

В Одес я їхав морем. В Одесі і Вознесенську добрим южноруснакам, з которими річ доходила, я розказував, де ти тепер, мій друже, обрітаєш, і показував твоє поличьє (я його обробив в Одесі, звичайно, як слід). Та й люблять же тебе на Україні, брате!.. – Один по прізвищу Козачинский, воєнний офіцер, аж із самої Умані. На «Записки южноруські» я послав гроші в Пітер.

Визволяйсь, друже, та приїзди на нашу Козацьку Україну, я тепер не маю нікуда далеко їхати і буду дома: або в городі, або в хуторі (50 верст од города). Якщо будеш їхати трактом Ростовським, то шлях якраз поуз хутір мій, і дзвоники чуть в хату, і поштарів – як гукають, то заїдь в хутір, може, мене там нагибаєш, а якщо ні, не буду в хуторі, то скажи, щоб подали на віз тобі чарку горілки та глек молока, випий і запий, та й поїжджай до мене в город.

Не кидайся діла, сіреч, не оставляй писати, бач сам здоров: погасило кляте лихо огнище твого талану, але добрий вітерок повіяв, позносив золу, найшов іскорку, – ще не погасла, – та й почав роздувати огонь, отже і гляди, як покотить пожаром. Поплюй в кілочки та строй кобзу сміло і далі грай, як грав єси.

Моя стара і діти всі кланяються тобі низенько. Будь здоров та щасливіший, нехай тобі Бог помагає на все добре, а я, поки жив, тебе поважающий і покорний на услуги

Яков Кухаренко.

7 августа

1857 года,

Єкатеринодар.

Не добравши сенцю в підчеркнутих стихах, я в своїй пере[писі] замінив ті п’ять стихів так:

Якщо, може, в тебе воно не так, то увідом.

Пишу тебе менее нежели мало, но пишу из Астрахани, на пути в Петербург, и, следовательно, это миниатюрное письмо родит в твоем благородном сердце огромную, роскошную библиотеку. В один день с твоим письмом от 30 мая получил я и официальное известие о моей свободе. Добрый Ираклий дал мне от себя пропуск прямо в Петербург, минуя Уральск и Оренбург, а следовательно, и 1000 верст лишнего и дорогого пути. Сердечно ему благодарен за эту экономию денег и времени, теперь для меня так драгоценного. 15 августа понесет меня пароход из Астрахани до Нижнего Новгорода, а оттуда дилижанс в Москву, а из Москвы паровоз в Петербург. Весело, друже мой единый, невыразимо весело, когда наши волшебные воздушные замки начинают быть осязательными. Я спешу теперь в Петербург для того единственно, чтобы поцаловать руки моей святой заступницы графини Настасии Ивановны Толстой. Послал ли ты ей моего «Киргизенка»? Или, лучше сказать, получил ли ты сам его и его родных братьев – «Счастливого рыбака» и «Смышленого продавца»? В последнем своем письме ты мне ничего не пишешь о моих посылках. Получил ли ты их? Если получил, то распорядись ими, как находишь лучше, и напиши мне в Петербург по адресу, тебе известному. Я так же, как и ты, вполне и совершенно верую, что мы с тобою увидимся, но когда и где, не знаю, во всяком случае не в киргизской степи. До свидания, мой друже единый, не забывай своего искреннего друга и теперь свободного художника

Т. Шевченка.

Целую твою святую мать, отца и все близкое твоему сердцу.

Астрахань,

10 августа 1857.

Мій єдиний друже! Я свободен, я уже в Астрахані, і завтра, 15 августа, як Бог поможе, на пароходе «Меркурий» поплыву за 5 карбованців на палубі в Нижній Новгород. Раньше 15 сентября я не доплыву до Нижнього, і раньше 1 октября я не поцілую тебе, друже мій єдиний. Господи милосердий, скороти путь и время для нашого свидания с тобою.

21 июля получено официальное известие о моїй свободі, на другий день я просив Ираклия Александровича дать мені пропуск через Астрахань в Петербург, але він одказав мені. 23 июля написав я і послав через Астрахань письмо графу Толстому. Писав я йому, что я поїду через Оренбург.

1 августа прийшла почта і привезла мені разрешение їхать, куда я хочу. 2 августа я вирвався з своєї тюрми, а 5 августа гуляв уже по славному городу Астрахані. 14 августа пишу тобі оце письмо невеличке, а завтра, дасть Бог, попливу вверх по матушке по Волге аж до Нижнього. До свидания, мій друже єдиний. Цілую Семена, Федора і всіх, і вся. А як побачиш Марковича, то поскуби його за ухо, – за те, що я не дождався його письма в Новопетровському укрепленії.

До свидания ще раз, мій єдиний друже, не забувай твого щирого

Т. Шевченка.

14 августа,

Астрахань.

Батьку отамане кошовий і друже мій єдиний!

Я свободен, я уже в Астрахані, вчора бачився з тим Єленєвим, на ім’я которого просив я тебе переслать мені письмо о «Москалевій криниці». Письма твого нема, і я тепер не знаю, що й думать. Бо вона вже давно тобі послана, ще 5 іюня. Може, тебе дома нема абощо? Думав я, їдучи в столицю, завернуть до вас на Січ, поціловать тебе, твою стару і твоїх діточок. Але не так воно робиться, як нам хочеться. Мені велено одправиться прямо в столицю. Лихий їх знає, для чого. І я тепер із Астрахані попростую на пароході аж до Нижнього Новгорода, а там через Москву в столицю. Але чи швидко я туда прибуду, святий знає. Я в Москві побачуся з старим Щепкіним (якщо він жив), і дуже добре зробив би ти, друже мій єдиний, якби через його хоч одну стрічечку [прислав?], напиши тілько, чи жив ти, чи здоров і чи получив мою «Москалеву криницю»? Мене вона турбує. А в столицю до мене пиши отак: